У Вас цікаве ім’я - Марися (я в дитинстві книжку читав про Марисю, дуже мені сподобалася) чи це Ваш творчий псевдонім?
Ні, це справжнє ім’я, за паспортом. Так мене назвали батьки. Татову маму звали Марія, і моє ім’я - ось таке «приховане на честь». Бо Марися – це Марія, тільки з польським варіантом.
Всі говорять про те , що Ви перемогли на Каннському фестивалі. Очевидно, на самому фестивалі поки що не перемогли, але дістали винагороду за кращий сценарій від досить авторитетного журі, і сценарії з багатьох східноєвропейських країн змагалися з Вашим. Так?
Я би не казала «змагалися». Чому? Бо ця програма, в якій я брала участь, «Скриптист» - тривала півроку. У нас була перша зустріч у Варшаві, під Варшавою ми провели майже два тижні. Потім під час Берлінського кінофестивалю була друга сесія, і третя, завершальна, в Каннах.
Там було 11 проектів, які були відібрані кожен зі своєї країни: Східна Європа і Центральна Європа. Цього року, до речі, Україні й Грузії вперше можна було подаватися на цю програму, бо у зв’язку з тим, що ми не є членами Євросоюзу, «Єврімаж», багатьох інших європейських програм, особливо тих, які стосується кіно і підтримки кіно, ми не можемо брати, знову ж таки, брати участь у серії ворк-шопів, майстер-класів, конкурсів і тому подібне.
А у зв’язку зі вступом в креативну Європу цього року вперше Україні можна було бути учасницею, на конкурс потрапив мій сценарій і ми виграли.
Але ж ми півроку працювали кожен над своїм сценарієм, ми обговорювали свої сценарії в групах, здружилися. Принаймні я ні з ким особливо не змагалася, бо це було дуже сильні й цікаві люди, кожен був максимально сконцентрований на реалізації свого проекту.
Бо це програма не тільки сценарна. Ти починаєш свій рух від продюсерської частини сценарію, тобто проекту, пошуку грошей, співпродюсерів, дистрибюторів, агентів з продажу і так далі. З усіма нас знайомили і вводили в контекст наших проектів. Тобто це така промоційна потужна штука.
Ви досить молода людина і різними речами займаєтеся: і сценарії пишете, і режисурою займаєтеся, сайти робите про театр.
Робила, зараз уже важко все поєднати.
А коли Ви навчалися на журналістиці в Інституті кінематографії, чим найбільше Ви хотіли займатися, бо всі Ваші заняття і захоплення, хоч вони і стосуються мистецтва, зображення або гри, але все ж таки це різні речі…
Так склалося, що я завжди хотіла бути письменником. У принципі, мені вдалося це.
Чому? Як у Вас це бажання виникло?
Мені було 13 років, у мене були дуже сильні викладачі - чомусь завжди мені щастило у навчальному процесі - української та закордонної літератури. Мені потрапляли до рук книжки набагато старші, для старших.
Я пропустила підлітковий варіант, навіть Селінджера не прочитала вчасно, а коли читала в 20 «з копійками», то відчувала, що «поїзд пішов», було не те враження, яке мало б бути.
Я вирішила колись, що момент самоідентифікації, коли питання, ким ти хочеш стати, коли виростеш, виникає не на рівні милого дитячого лепетання, а коли це - внутрішня потреба. За цією внутрішньою потребою у мене з’явилося бажання бути письменником. І весь цей шлях у мене у мене був до письменництва. З журналістикою все це було пов’язано, бо прийшов період вступати в університет, і не знайшли іншого компромісу. Тобто батьки хотіли, щоб я мала все-таки професію. Для них була зрозуміла журналістика і зовсім не зрозуміле письменництво.
Зараз вони вже все зрозуміли і прийняли, щасливі і все прекрасно, але тоді для них було багато незрозумілого. Отож була компромісна журналістика. А після неї з’явилася театральна історія у поєднанні з театральною критикою, а від того, що мені постійно хотілося писати, з’явилося бажання написання п’єс.
Ми з Андрієм Маєм та з Наталею Ворожбит організовували фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» про сучасну українську і закордонну драматургію. Ми привозили польську драматургію, німецьку, російську - з ДОК, які зараз також зараз у Росії певних опалах, які досить жорстко стоять на своїх хороших, правильних засадах і на засадах документального театру, який консервує мову, цілі пласти життя…
А який Ваш творчий успіх приніс Вам найбільше творче задоволення? Це було художній твір, сценарій, фільм, стаття чи ще щось?
Місяць тому у мене вийшла книга «Безодня». Це моя перша книга прози, там 10 оповідань. Одне з них уже стало кінофільмом. Поки виходила книга, ми працювали з молодим режисером Андрієм Любим, це за підтримки Держкіно - його режисерський дебют. Ми з ним переробили кіносценарій, який би влаштовував би нас обох, я знаю, що вже його дознімали. Має ще пройти монтажний період і фільм скоро з’явиться, я ще нічого не бачила, але дуже чекаю.
А загалом «Свині» - було моїм одним з найулюбленіших оповідань, за яким я вперше захотіла робити сценарій. Я працюю, в основному, з продюсером Ігорем Савиченком, відомим за фільмами «Брати», «Поводир», «Зелена кофта» багатьма іншими, і от зараз ми будемо робити «Коли падають дерева».
А все почалося з того, що я йому присилала сценарії і він говорив «Це цікаво. Давай подумаємо, хто це може реалізувати». Так сценарії розходилися, грубо кажучи. Так само Володя Войтенко, я йому надсилаю першому майже всі свої твори, отримую від нього відповідну реакцію, дуже довіряю його смакам, неначе скриптлікарю, можна так сказати…
Ви говорите дуже західні речі - коли розповідаєте про те, як брали участь у конкурсі сценаріїв і в їх підготовці, коли спілкуєтеся з українським продюсером. Якщо взяти українське суспільство, Ви не переживаєте через те, що Ваші книжки можуть бути не виданими через брак грошей, не прочитаними,
Ваші фільми можуть бути не побаченими, бо мало кінотеатрів, Ви можете не заробити достатньо грошей для творчого життя, бо коли подивитися на життя творчої людини в будь-якій європейській країні, воно відрізняється від життя молодої творчої української інтелігенції?
Чи не може так статися, що, наприклад, у Вас з’явиться розчарування від того, чим Ви займаєтеся? Чи Ви не відчуваєте, що наша бідність і те, що культура все-таки не є пріоритетом чи є меншим пріоритетом, ніж у інших країнах, у нашій країні заважає вам жити і працювати?
Я би не сказала, що мені заважає жити і працювати, оскільки я дуже люблю свою роботу – писати сценарії і прозу і реалізовувати її як режисер. Я вважаю взагалі, що режисура – це той же письменник, але в письменника це така собі внутрішня шизофренійка з купою героїв, а в режисера є цілий пласт людей і начебто це не шизофренія ( в естетичному форматі), але поки ти з усіма домовишся, то можна справді зійти з глузду. Але я це дуже люблю.
Тобто режисуру ви полюбили більше, ніж літературу.
Ні, однаково. Більше того, я скажу, що поки ти реалізуєш фільм, це все-таки довго. І поки доходить до того етапу, коли треба про все забути і працювати 12 і більше годин на добу, тому що йде знімальний процес, не вистачає коштів, всього на світі, все летить з рук, не вистачає підготовки і часу. Але ти в нього заходиш, в цей період, і він триває у короткому метрі – до тижня, у повному – 35-40 днів.
Де Ви навчилися режисури?
Ніде, на майданчику.
Просто почали знімати, були асистентом у когось, так?
Коли я принесла сценарій «Коли падають дерева» Ігорю і він запитав «Кому ми його віддамо, які варіанти?», віддати я його просто не змогла. Там була така велика частина мене – величезна, можна сказати, що шмат серця. Я в кожний сценарій віддаю частину себе, щось доволі мене дороге і близьке мені, пропускаю його через себе.
Але тут його було настільки багато, що віддати на інтерпретацію іншій людині, а так чи інакше режисер – це інша людина, це все-таки авторське кіно, сценарій для авторського кіно, і він змінюватиме і ставитиме свої акценти – я просто фізично не змогла це зробити. Сказала «Я би хотіла зробити це сама».
Ігор запропонував зняти короткий метр. Це було пов’язано з «Деревами» - там було 6 собак, 2 акторів, Петрушевські сади, зима і революція, страшний час…
Ваш останній сценарій, той, який переміг у Каннах, я так розумію, це історія жінок, які намагаються зберегти себе і свою залежність від оточення, але це врешті-решт не вдається. Правильно?
Навпаки. Це одна з ліній. Там дуже багато ліній. Ми з моїм куратором визначили цей сценарій у стилі магічного реалізму, там було багато хитросплетінь. Але центральна лінія – це трагічна історія кохання двох підлітків - молодої дівчини і хлопця, який займається криміналом.
Легким криміналом, не страшним, йому здається, що все так весело, просто, що даються легкі гроші – все і відразу. Це відбувається на периферії Україні, на сході, в районі Харкова, оточення дівчини не сприймає її вибору. У них є три покоління жінок – бабуся, мама і ця дівчина, всі вони припускаються одних і тих самих помилок, тобто ідуть на догоду суспільству, живуть в режимі «А що люди скажуть?».
Їх дуже затискає це наше загальноукраїнське існування – жити чужим життям: телевізором, серіалом, політичним шоу, плітками, тільки б не брати відповідальність і не розуміти, що твоє не вдається, але ще можна щось з цим зробити. Власне, про це і кіно, що завжди можна і треба першу чергу щось робити із собою.
Там є одна з героїнь – маленька дівчинка, 5-6 років, яка намагається розірвати це коло, підліток, їй не вдається. А от зовсім маленька дівчинка, зовсім нове покоління, вона повністю стоїть на своїх позиціях, інтуїтивно чітких, тому що це дитина. Не те що філософ якийсь.
А єдиний персонаж, який усе бачить і правильно розставляє акценти, тобто каже на біле – біле, на чорне – чорне. Тому що в інших починається своя черга компромісів, страхів, сукупність усього, що працює на те, що ти відмовляєшся від себе, від свого шляху, бо це неходжена дорога, і там може бути страшно…
Відчувається цікава історія вже навіть з Ваших слів. Будемо сподіватися, що і фільм буде цікавий. Успіху Вам! Сподіваємося запросити Вас ще, коли зйомки фільму завершуватимуться, принаймні готуюся підтримувати цей процес. Ми завершимо фрагментом фільму «Ангел смерті» з альманаху «Україно, гудбай» режисера Володимира Тихого і сценариста Марисі Нікітюк.