У режимі війни. Чому не варто порівнювати Україну та Ізраїль

У останні два роки в Україні склалась тенденція активного вивчення ізраїльського державотворчого досвіду. Особливо це стосується досягнень ізраїльтян у побудові ефективної армії та органів безпеки.

Маленька близькосхідна країна стала для України певним прикладом національної перемоги у складних умовах, в оточенні кількісно переважаючих ворогів та без наявності надійних союзників. До того ж в Ізраїлі мешкає багаточисельна громада вихідців з України, і це теж стало приводом для проведення деяких паралелей.

Іноді таке пропагування порівнянь з Ізраїлем ґрунтується на поверхневих знаннях про цю країну. Порівнюючи Україну та Ізраїль, не слід забувати про суттєві відмінності між цими двома державами. 

Битва Давида та Голіафа: сучасні приклади

Навесні 2014 року Україна доволі несподівано для себе стала жертвою російської агресії. Війну в Україні ніхто не очікував, противник мав кількісну і якісну перевагу. Швидко стало зрозуміло, що йдеться про війну за незалежність, яка просто не відбулась у 1992 році.

У цих драматичних умовах українські публіцисти та аналітики почали згадувати ізраїльський досвід у протистоянні зовнішній агресії. Так, у 1948, 1967, 1973 роках Ізраїль воював проти коаліції арабських країн, яка значно переважала за кількістю населення і мала непогані військові можливості.

Ізраїль практично не мав стратегічної глибини території, і поразка у військовому конфлікті могла призвести до зникнення держави і загибелі значної частини населення.

Все ж українська ситуація у галузі оборони та безпеки доволі відрізняється від ізраїльської, і безкінечні паралелі тут є перебільшеними.

Згадаємо, що арабські суперники Ізраїлю не належали до наддержав. Найпотужніший з них – Єгипет - не мав значних військових традицій. Верхівка арабських країн та генералітет мало цікавились питаннями тактики та стратегії, до серйозної війни не готувались та при перших невдачах почали лякатись ізраїльтян. Від недооцінки супротивника вони швидко перейшли до його переоцінки.

В українській ситуації все навпаки. Росія має другу за багатьма параметрами армію в світі. Підготовка до анексії Криму була довгою та глибокою і відбувалась із застосуванням різних засобів військового, політичного, дипломатичного, інформаційно-пропагандистського характеру.

Російська держава не злякалась після перших невдач проекту "Новоросія", а навпаки, за усіма наявними даними, не відмовилась від планів із демонтажу української державності.

Ще одна тема, яка викликає в Україні інтерес до Ізраїлю, це його зв’язки з західним світом. На тлі складного для України процесу євроінтеграції ізраїльський досвід присутності у західному політичному, економічному, туристичному, освітньому просторі викликає повагу. Однак для такої інтеграції були свої передумови.

У 1920-1930-х роках територія, на якій згодом буде проголошено Ізраїль, була підконтрольна Британській імперії. Колоніальні британські чиновники, як відомо, активно впроваджували на підконтрольних землях різні прогресивні стандарти метрополії.

Не став винятком і Близький Схід. Британська колоніальна адміністрація за три десятки років зуміла зробити багато суттєвих покращень у політичній, судовій системах та у розвитку інфраструктури регіону.

Звісно, не всі підконтрольні Лондону території правильно використали цей шанс. Хтось став Ізраїлем, а хтось став Зімбабве. Але спадок,отриманий у ізраїльтянами у 1948 році, мав своє значення.

В Україні в 1991 році з цілком зрозумілих причин таких зв’язків з британською чи просто європейською традицією не було, і це теж можна враховувати при порівнянні особливостей двох країн.

Західна країна на Сході

Цікавлячись досвідом ізраїльського громадянського суспільства, можна врахувати, що воно розвивається в не зовсім "європейських" умовах. Тому тут будь-які паралелі треба робити обережно.

Ізраїль – багато в чому східна країна. Це має значення, коли йдеться про питання боротьби з ксенофобією. Якщо порівнювати зі східними сусідами,то все нормально.

Стандарти західної демократії, громадянського суспільства, дотримання прав людини значно краще впроваджені, ніж у Єгипті, Сирії, Лівані. Однак якщо порівнювати ізраїльський досвід з європейським чи американським, то не все так зрозуміло.

Зокрема, під час передвиборчих кампаній в Ізраїлі часто-густо виникають ксенофобські гасла щодо представників окремих громад.

В Ізраїлі дуже строкатий склад населення, який формувався з місцевих мешканців, громад європейських та афро-азійських країн, і не завжди між цими громадами є гармонія відносин.

Також більше до східного, ніж до західного варіанту тяжіють відносини між державою та релігією. Не варто драматизувати цю ситуацію в Ізраїлі, але, наприклад, деяких мешканців дратує наявність тільки релігійних шлюбів в межах країни.

Для того щоб укласти цивільний шлюб, світським мешканцям доводиться реєструвати свої стосунки за кордоном. Так само до кінця неузгодженою є проблема поховань, бо цвинтарями опікуються релігійні структури. Так званих цивільних цвинтарів в країні небагато.

Геноцидні паралелі

Ще одним приводом для українсько-єврейських, українсько-ізраїльських паралелей стали схожі риси у двох історичних трагедіях ХХ cтоліття – Голодоморі та Голокості.

Так, у царині історичної пам’яті для Ізраїлю була важливою тема Катастрофи європейського єврейства як об’єднуюча для колективної самосвідомості громадян.

Це усвідомлення прийшло не одразу і не усюди, але починаючи з 1960-х років в Ізраїлі тематика Голокосту отримала своє місце у національній пам’яті. Ізраїльтяни спочатку побоювалися повторення геноциду Другої світової війни і пам'ять про це гуртувала доволі різне за походженням населення країни.

В українців, на загал, немає такої традиції трагічного бачення історичних подій, як це склалось у євреїв. У період правління президента Віктора Ющенка була спроба зробити наголос на пам’яті про події Голодомору. Важко сказати чи враховувався при цьому ізраїльський досвід, однак спостерігалась певна схожість у підходах.

Частково таке культивування пам’яті про Голодомор було зроблено із зовнішньополітичних міркувань для дипломатичного наступу на Росію як спадкоємицю СРСР.

Реакція суспільства на цю "історичну" ініціативу президента Ющенка була доволі стриманою. А зараз про трагедію Голодомору як про один з головних елементів української ідентичності вже не згадують, оскільки з’явились інші актуальні теми. Наголос на трагічних подіях минулого виявився не дуже потрібним в Україні.

На загал, автор цієї статті зовсім не виступає проти використання українсько-ізраїльських аналогій. Такі порівняння можуть бути корисними для обох країн. Але, роблячи їх, не варто забувати про різницю між ними.

На узбережжі Дніпра ще не ростуть пальми, а на набережній Тель-Авіва не випадає сніг. Україна не має кордонів з азійськими країнами, а Ізраїль не межує з Європейським Союзом.

Україні треба шукати свій життєвий шлях, а не намагатись копіювати досвід інших, багато в чому далеких країн.