Попри те що більшість своїх картин Рьофн зняв у Європі, міжнародний успіх і нагороди, в тому числі європейських фестивалів, посипалися лише після того, як він почав знімати фільми у США. За свою першу американську стрічку “Драйв” з Райаном Гослінгом Рьофн отримав престижний приз за режисуру Канн.
Цього року світ побачив вже третій голлівудський проект режисера - страшну казку “Неоновий демон”, яку режисер присвятив своїй дружині Лів Корфіксен. Вона з’являється в одному з епізодів фільму, проте не промовляє жодного слова.
Побачити дружину Рьофна просто, бо камера оператора стрічки малорухома, вона часто завмирає. Більшість кадрів знято статично. Операторська робота “Неонового демона” - це повернення кіно до тих часів, коли режисери насолоджувалися тим, що вони знімали, в тому числі красою акторів.
Обличчя усіх без виключення героїв показано крупним планом. У них однотипна і невиразна міміка, тому при кожній її незначній зміні, глядач легко зорієнтується у тому, що насправді думає той чи інший персонаж.
Скупість акторської гри повністю компенсується вишуканістю візуального вирішення фільму.
По суті, актори, як і весь перебіг подій, не є головним інструментом режисера. Неймовірно стильне і влучне поєднання музики і картинки робить цей фільм чимось більшим ніж просто фешн-триллером, як його охрестили деякі критики.
На відміну від більшості сучасних фільмів, у яких сценарій відсуває на другий план роботу операторів, режисерів монтажа, художників, декораторів і гримерів, “Неоновий демон” - це кропітка колективна праця, це універсальний витвір мистецтва, в якому усі компоненти на своєму місці.
Це ніякий не фільм “про моду”, не екранізація, не картина “на реальних подіях” і точно все показане у стрічці не варто відтворювати у житті.
“Неоновий демон” - це стильна і страшна казка про стосунки дорослих людей, про те, що люди можуть у собі відкрити і що вони б краще ніколи нікому не показували.
Як у всіх казках, у ній присутня мораль. Зважаючи на те, що сучасні глядачі звикли до жорстокості на кіноекранах, фільм сповна виправдовує і ці очікування.
У ньому достатньо сцен, від яких люди зі слабкими нервами будуть крутитися, відвертатися чи навіть виходити з залу. Але це, як не дивно, показано з естетичної точки зору. Рьофн у всьому естет: чи він показує труп, чи молоду дівчину з квітами.
Дивно, але аморальний фільм Рьофна схиляє до моралізаторських висновків. Сама ж історія взагалі дуже традиційна для кіно: дівчина з вродженою красою і відкритим серцем трансформується у егоцентричне стерво.
Світ фешну тут лише декорація, “приманка” для глядачів, які завжди ведуться на все модне і стильне.
У страшній казці Рьофна мало діалогів і повністю відсутнє філософствування. Герої промовляють стандартні сентенції, які допомагають краще розгледіти їх порожнечу, в якій знаходиться місце лише для заздрощів, марнославства, пихи, егоїзму і як наслідок бездушної жорстокості. Героям фільму “Неоновий демон” не хочеться співчувати, бо всі вони - покидьки.
Єдиним позитивним персонажем фільму є фотограф Дін, залицяльник головної героїні. Ставлення Джессі до Діна стане лакмусовим папірцем її перевтілення.
З моменту, коли вона, нехтуючи ним, обере товариство самозакоханих фешн-монстрів, вона позбудеться останньої людини, яка щиро і просто так їй віддана, закохана в неї. Джессі, яку ще недавно всі називали “діамантом у морі скла”, дуже скоро буде віддана на поталу конкуренткам.
На відміну від фільмів-переможців Каннського кінофестивалю, проігнорований журі “Неоновий демон” має всі шанси з роками отримати культовий статус серед кіноманів і режисерів.
Бо в ньому нема нічого, щоб могло застаріти, перестати бути актуальним. Цей фільм зітканий з історії кіно, це довгограюче естетське задоволення і це ода епосі безжального цинізму, в якій ми всі живемо.