8 серпня 2008 року почалась так звана П’ятиденна війна у Південній Осетії. Вперше Росія застосувала військову силу проти однієї з республік колишнього Союзу.
Це вторгнення було так майстерно зроблено, що аналітики навіть не одразу зрозуміли, що Росія почала війну з метою зміни пострадянських кордонів.
Війна на півдні Осетії проходила на тлі Пекінської Олімпіади. Світ тоді цікавився спортивними справами, і увага до Кавказу була не на часі. Пізніше анексія Криму теж сталась, коли у світі ще обговорювали події Олімпіади в Сочі.
І от зараз літня Олімпіада триває у Ріо-де-Жанейро, а українські ЗМІ та блогосфера рясніють прогнозами про можливе загострення ситуації на Донбасі.
Давня війна
Міжнаціональний конфлікт між грузинами та осетинами відновився у 1989 році. Між цими громадами давно існували напружені стосунки, і послаблення центральної влади у СРСР дозволило сторонам почувати себе більш вільно.
Грузія вже тоді взяла курс на вихід зі складу СРСР, у той час як Південна Осетія бажала уникнути такого розвитку подій і замість автономної області отримати статус автономної республіки у складі Грузинської РСР. Тбілісі був проти такого розвитку подій.
З 1992 по 2008 роки Південна Осетія існувала у вигляді самопроголошеної республіки, яка періодично воювала з грузинською армією. У самій Південній Осетії були анклави грузинських сил, які визнавали владу Тбілісі.
Загострення ситуації почалося наприкінці липня та на початку серпня 2008 року. 1 серпня в результаті теракту було поранено шестеро грузинських поліцейських. У відповідь на провокації з осетинського боку, включаючи артилерійські обстріли 6–7 серпня грузинських сіл, Грузія розпочала масштабні бойові дії.
О 23:00 7 серпня "президент" Південної Осетії Едуард Кокойти заявив про початок штурму столиці республіки Цхінвалі грузинською стороною. До міста з різних боків увійшли підрозділи Горійської танкової бригади, 2-ї, 3-ї, 4-ї піхотних бригад Міноборони Грузії та спецназ Міністерства внутрішніх справ.
За словами грузинських політиків, рішення атакувати Цхінвалі було прийнято тільки тоді, коли колона російської військової техніки почала заходити у Південну Осетію.
Вранці 8 серпня російські літаки почали атаки на грузинські позиції біля Цхінвалі та міста Горі, яке знаходилося в 33 кілометрах від столиці Південної Осетії.
8 та 9 серпня тривали бої між грузинськими та російськими військами навколо Цхінвалі. Російська авіація бомбила грузинський порт Поті.
У той же час Росія відкрила другий фронт проти Грузії. В Абхазії сепаратисти за підтримки російської армії почали атаки на грузинські позиції у Кодорській ущелині.
Ситуація погіршилася 11 серпня, коли Росія почала наступ на Ґорі та захопила міста Зугдіді і Сенакі на заході країни. Також російські війська захопили дорогу, яка сполучає Східну та Західну Грузію. Грузинська армія почала концентруватися навколо Тбілісі, очікуючи на штурм міста росіянами.
12 серпня війну було закінчено. Росія не стала штурмувати Тбілісі, обмежившись зруйнуванням військової інфраструктури Грузії. Угода про припинення вогню фактично призвела до відторгнення від Грузії півдня Осетії та Абхазії. Світ не визнав цю ситуацію, а Росія фактично взяла під контроль ці дві самопроголошені республіки.
Переляканий Захід
Російські ЗМІ так майстерно маніпулювали висвітленням подій у Осетії, що в перші години чи навіть дні протистояння спостерігачам не було зрозуміло, що відбувається. Здавалось, що справді Грузія розпочала війну з метою вигнання осетинів, а Росія просто втрутилась з гуманітарних міркувань.
Лише коли росіяни почали руйнувати грузинські військові бази, розташовані поза межами Південної Осетії, та виходити на позиції перед штурмом Тбілісі, у світі почалось легке прозріння.
Стало зрозуміло, що під димовою завісою розмов про «грузинські військові злочини» відбувається вторгнення з метою змінити уряд у Тбілісі.
Реакція Заходу, на захист якого розраховувала Грузія, була стриманою. Фактично західні країни не зрозуміли, про яку загрозу з боку Росії йдеться, залишаючись у полоні попередніх уявлень про реалії 1990-х років.
7 серпня, за день до початку війни, генеральний секретар ООН Пан Гі Мун висловив своє занепокоєння в зв'язку з ескалацією конфлікту у Південній Осетії. 8 серпня на прохання Росії було скликана позачергова сесія Ради Безпеки ООН стосовно ситуації у регіоні.
Однак ні це засідання, ні наступне, скликане вже на вимогу Грузії, не призвели до прийняття резолюції. 10 серпня Пан Гі Мун закликав вивести із території Грузії усі військові підрозділи, які не мають права там знаходитися. Ця заява не мала наслідків.
8 серпня представник Державного департаменту США звинуватив загони південноосетинських повстанців у провокуванні насилля та обстрілі грузинських позицій. У той самий час спікер Білого Дому закликав усі сторони конфлікту до стриманості і якнайскорішого припинення вогню. Коли ситуація під Цхінвалі стала більш зрозумілою, тон заяв почав змінюватися.
Державний секретар США Кондоліза Райс закликала Російську Федерацію поважати територіальну цілісність Грузії та вивести війська з території цієї країни.
США також запропонували Раді Безпеці ООН резолюцію із засудженням дій РФ. Представник американської адміністрації попередив, що ескалація конфлікту у Південній Осетії матиме серйозні наслідки для відносин між Росією та США.
Невивчені уроки 2008-го
Хоча завдяки деякому тиску з боку Заходу вдалося уникнути штурму Тбілісі та подальшого розчленування Грузії, події серпня 2008 року залишили багато складних питань.
Російсько-грузинська війна змусила західних експертів по-новому поглянути на ситуацію з безпекою в Європі. Було очевидно, що НАТО не готове воювати за далеку для європейців Грузію.
Але так само було очевидно, що навіть при схожій ситуації у одній зі східних країн Альянсу реакція Заходу може виявитись дуже м’якою.
Лише після анексії Криму та агресії Росії на Донбасі Захід почав поступово прокидатись та виробляти механізми реагування на російську загрозу.
Зокрема, було збільшено військову присутність на сході та в центрі Європи. Невеликі підрозділи країн НАТО, дислоковані у Польщі та країнах Балтії, повинні бути символічним стримуючим фактором для Росії.
Вони не зможуть протистояти російському наступу, але своєю присутністю мають показати, що НАТО не залишиться осторонь у випадку гібридної війни у Латвії чи Естонії.
В Україні теж не було одразу зроблено всі необхідні висновки з подій російсько-грузинської війни. Чомусь і політична еліта, і експертне середовище не зважали на російську загрозу, бо побутувала думка, що проти України Росія не буде діяти так відкрито, як проти Грузії. Лише поодинокі військові фахівці робили прогнози про можливість російсько-української війни, але до цих передбачень мало хто дослухався.
Подальші події показали, що була недооцінка можливостей Росії щодо проведення гібридної війни та перебільшення готовності Заходу захищати мир на сході Європи.
Влітку 2008 року було відчуття, що війна Росії з Грузією – це лише прикра несподіванка, яка сталась на Кавказі і не могла б статись в Європі. Думки про те, що війна із застосуванням важкої військової техніки може стати буденністю в Україні, здавались тоді чимось неймовірним…