24 серпня цього року Україна святкує 25-ту річницю Незалежності. Ювілейні святкування відбуваються на тлі бойових дій на Донбасі, провокацій Росії в Криму та політичних дискусій про подальший розвиток країни. Багато з питань, які зараз хвилюють суспільство, обговорювалися раніше, ще у 1991-1992 роках. Минають роки, а суспільно важливі питання залишаються майже однаковими за змістом.
Ми пропонуємо згадати, як Україна здобула незалежність у 1991 році, що сталось в країні одразу після цього, і чому ми згадуємо початок дев’яностих років як період втрачених можливостей.
Несподіване голосування
19 серпня 1991 року група вищих радянських посадовців здійснила спробу державного перевороту. Представники найбільш консервативного крила у командуванні армії та керівництві КПРС та КДБ спробували змінити внутрішньополітичний курс країни. Нез’ясованим залишилось питання про те, чи знав про дії путчистів президент Радянського Союзу Михайло Горбачов.
Тоді, у серпні 1991 року вважалось, що путчисти виступили саме проти Горбачова та його близького оточення. Однак потім з’явились версії про те, що радянський президент мав певний стосунок до дій путчистів. Зокрема, фахівці вказували на те, що деякі системи урядового зв’язку у кримській резиденції Горбачова можна було вимкнути лише всередині приміщення. Сам Горбачов стверджував, що путчисти його заблокували та зовнішнім шляхом позбавили доступу до зв’язку.
Суспільні настрої у Росії у 1991 році відрізнялись від поточної ситуації. Так вийшло, що дії путчистів не зустріли широкої підтримки у Москві. Спроба державного перевороту виявилась невдалою. І вже 22 серпня 1991 року громадяни СРСР побачили, що живуть в іншій країні.
Провал планів по збереженню імперії та влади КПРС відкрив шлях для швидкого демонтажу Радянського Союзу. Це було унікальне історичне вікно можливостей, яким скористались колишні союзні республіки. Серед них була і Україна, яка грала важливу роль у імперській конструкції. Без України було важко уявити збереження СРСР у його тодішньому вигляді.
Голосування, яке відбулось у Верховній Раді 24 серпня 1991 року, було певною несподіванкою для громадян. Після провалу путчу у Москві події розвивались дуже швидко. Борис Єльцин перехоплював владу у Михайла Горбачова і це певним чином вплинуло на події в Україні.
Комуністи за незалежність!
До літа 1991 року українські комуністи не були помічені у бажанні підтримати вихід республіки зі складу Радянського Союзу. Навпаки, вони були гарячими прибічниками збереження СРСР у вигляді горбачовської "оновленої федерації".
Демократична опозиція, лідером якої тоді був В’ячеслав Чорновіл, була в меншості у Верховній Раді. До спроби державного перевороту у Москві вона не мала можливостей для рішучої боротьбі за незалежність. Події в Україні розвивались більш повільно, ніж у республіках Балтії чи Грузії, де і еліта і громадяни чітко виступали за вихід зі складу СРСР.
І от раптом, всього за кілька днів після провалу державного перевороту у Москві, українські комуністи підтримали радикальне рішення про вихід зі складу СРСР. Таким чином Київ показав всьому світу, що Радянського Союзу більше немає, бо без України переговори про нову Союзну угоду втрачали свій сенс.
Аналіз спогадів учасників тих історичних подій говорить про те, що комуністи свідомі у своєму прагненні відокремитись від Росії та амбітного режиму Бориса Єльцина. Комуністи все одно зберігали перевагу в парламенті, розраховували посісти провідні позиції у новоствореній державі та прийняти активну участь у дерибані всесоюзного майна.
Демократична опозиція не зуміла в тих умовах нав’язати свою волю і пішла на компроміс з комуністами. Суспільству тоді повідомили, що досягнуто головну мету – проголошення незалежності, а все інше можна буде зробити поступово вже в умовах самостійної України.
Вже тоді в різних куточках екс-СРСР точились міжнаціональні збройні конфлікти і "м’який", неконфліктний варіант українського державотворення навіть викликав позитивну оцінку з різних боків.
Оновлення, яке не відбулося
Мабуть, однією з голових помилок так званої демократичної опозиції восени 1991 року стала відмова від боротьби за дострокові парламентські вибори. Опозиція була зосереджена на підготовці до призначених на 1 грудня референдуму про незалежність та президентських виборів. Ці два завдання тоді вважались важливими, в той час як загальне перезавантаження еліти не було на порядку денному.
В результаті цього при владі залишилась стара комуністична еліта, яка просто перефарбувала свої партійні прапори. З червоних вони стали синьо-жовтими.
Якщо поглянути навіть не на Польщу,а на країни Балтії, то там перетворення одразу після виходу зі складу СРСР були значно більш рішучими. Відбувався загальний розрив з радянським минулим, а не намагання утримати це минуле в межах так званого реформування країни.
Потім, і за Кравчука, і за Кучми така ситуація стала постійною. Болючі компроміси пояснювались необхідністю підтримати мир в країні, уникнути міжнаціональних конфліктів, загострення ситуації, тощо. Сусіди тим часом швидко шли вперед, запроваджуючи не надумані, а справжні європейські цінності.
Деякі спроби провести кадрове перезавантаження мали місце під час правління президента Віктора Ющенка, але як багато ініціатив того періоду залишились лише на словах. Реальних дій по оновленню еліти не було зроблено.
Після другого Майдану здавалось, що люстрація стає неминучою. Однак знов країна наступила на ті самі граблі, бо "очищення влади" перетворилось на дріб’язковий формальний процес без видимих результатів.