1 вересня в Україні традиційно починається новий навчальний рік у школах та вишах. Практично весь період незалежності освітянська галузь перебуває на шляху реформ, в той час як результат цих змін відчувається не завжди. Зокрема, сфера вищої освіти в Україні вже давно рухається в бік так званих європейських цінностей.
Сьогодні хочеться згадати про відмінності, які все одно зберігаються між нашими і європейськими вишами. Часто-густо ці розбіжності стосуються не нормативних документів, а скоріше різного суспільного ставлення до вищої освіти, необхідності її отримувати та пошуку відповідей на питання, що робити після отримання диплому.
Всі хочуть вчитися
Вишів у країнах Європейського Союзу не так багато, як у нас. Не всі випускники шкіл вчаться на бакалаврів та магістрів, цього не вимагає суспільство. Немає такої усталеної звички після школи одразу бігти здавати документи до університету.
У нас вийшло інакше. В радянський період обов’язковою для всіх стала середня освіта. Дивним чином після 1991 року майже обов’язковою стала вже освіта більш високого рівня.
У дев’яності роки разом з занепадом промисловості почалося помітне скорочення кількості професійно-технічних навчальних закладів. В той самий час як гриби після дощу стали з’являтись приватні виші. Державні вищі навчальні заклади теж масово почали розширювати свою роботу, запровадивши контрактну форму навчання.
Крім того, широко розповсюджені в країні так звані галузеві інститути стали додавати до переліку спеціальностей такі, що користувались суспільним попитом. Так, наприклад, у технічних вишах стали з’являтись такі спеціальності як «право», «економіка», «соціологія».
Вища освіта завдяки цьому стала доступною. А доступність дозволила отримувати цю послугу, саме послугу, а не «освіту», майже усім, хто цього хотів. Зменшення вимог до навчання у 1990-х роках пояснювалось загальною суспільно-економічною кризою та зневірою людей.
Звичайною стала схема існування деяких навчальних закладів, які приховано або майже відкрито замаються продажем документів про вищу освіту. Студенти розраховуються за заліки, іспити, курсові та дипломні роботи. Викладачі та адміністрація таких закладів закривають очі на невідповідність ситуації і процес продовжує тривати, доводячи ситуацію до абсурду.
На певному етапі усі учасники такого дрібного корупційного ланцюжка забувають про що взагалі йдеться, коли людина отримує університетський диплом.
800 вишів
Для прикладу можемо подивитись на Польщу, з якою часто порівнюють Україну. У Польщі мешкає 37 мільйонів населення. В країні працюють біля 470 вишів. А в Україні зараз працюють біля 800 вищих навчальних закладів різного рівня акредитації. Нагадаємо, що населення України становить 42 мільйони осіб (без врахування окупованої території Криму).
Тобто при майже схожій кількості населення маємо ситуацію значно більшої кількості вищих навчальних закладів.
Так само у європейських країнах отримання диплому бакалавра не провокує йти далі до магістратури, як це часто відбувається у нас, коли досягнення нових освітніх рівнів стає самоціллю. Можливо, це відбувається, тому що диплом бакалавра не завжди сприймають у нас як повноцінну вищу освіту.
Останнім часом Міністерство освіти та науки робить певні кроки щодо зменшення кількості вишів в Україні та підвищення якості навчання.
"Ми зменшуємо кількість університетів, бо не секрет, що більшість наших університетів, "вузів" у лапках, і їхніх філій не надають належної якості й там не відбувається належний навчальний процес", - заявив у березні цього року тодішній міністр освіти Сергій Квіт.
Через масовість у нас та у європейців трохи різне ставлення до навчання. В Україні занадто цікавляться самим процесом отримання документів про вищу освіту, менше торкаючись змісту навчання.
Екс-інститути з новими вивісками
Також можемо згадати про трохи різне розуміння статусу університетів. У європейських країнах йдеться про класичні виші, у нас за певних умов університетами можуть назвати далекі від такого рівня навчальні заклади.
В такому випадку виникає ситуація перейменувань, коли відсутність реформ намагаються приховати зміною вивісок, назв, термінів. В дев’яностих роках в Україні стала поширеною практика підвищення статусу навчальних закладів. Ми вже писали, що галузеві інститути почали тоді масово набирати студентів за різними популярними спеціальностями. Крім банального збільшення кількості студентів це мало ще деякі наслідки.
Тепер кожен колишній радянський інститут отримував підстави вимагати для себе університетського статусу. І формально такі вимоги були обґрунтованими, бо перелік спеціальностей був ширшим, ніж раніше.
Якість освіти в даному разі нікого не турбувала. Нові «університети» фізично не могли за кілька років вийти на новий рівень викладання, однак отримували більш високий статус і спокійно жили з ним надалі.
В європейських країнах наука переважно зосереджена в університетах. Науковці розробляють свої теми, а потім передають свої знання студентам. Лекційне навантаження на одного викладача не таке велике, як в українських вишах.
Тож час для наукової роботи не треба якось виділяти в перервах між лекціями та практичними заняттями. Таке поєднання наукової та лекторської роботи запрограмоване у обов’язках університетського викладача.
В Україні продовжує залишатись актуальною сталінська схема жорсткого поділу на академічну науку та вищу освіту. Інститути Національної академії наук (НАНУ) розробляють різні наукові напрями,в той час як університети дають вищу освіту.
Певним чином ситуацію може вирішити давно назріла реформа НАНУ, але вона відкладена у довгу шухляду. Спроби реформування Академії призведуть до низки майнових конфліктів, бо на балансі НАНУ чимала кількість цікавих для інвесторів об’єктів.
Початок реформи НАНУ та розвиток дослідницьких університетів зможуть наблизити нашу ситуацію до західної. Це тривалий, але необхідний процес, бо консервація радянських форм не може відбуватись безкінечно.