Рада для президента. Чому новий політичний сезон буде багатим на війни

В Україні починається новий політичний сезон. Погода вже не така літня, депутати повертаються після відпусток, країна з тривогою очікує на нові конфлікти.

6 вересня розпочинає роботу п’ята сесія Верховної Ради восьмого скликання. Відкриття чергової сесії парламенту відбувається на тлі обговорень кризи законодавчої влади та послаблення ролі ВР у політичній системі держави.

Подвійні тлумачення

Теоретично, у парламентсько-президентській республіці, якою є Україна, вплив має бути зосереджений в руках урядової коаліції та прем’єр-міністра. Глава держави в такій моделі є більше представницькою фігурою.

Однак у пострадянських країнах все відбувається складніше. Тут вагу мають не тільки норми законодавства, але і неформальні стосунки, усталені звички, «сірі» схеми.

Президент, якого обрали на всенародних виборах, відчуває потребу говорити від імені всієї країни. Депутатів він сприймає як перешкоду на шляху до зміцнення своєї влади.

Кожен глава Української держави різними способами намагався змінити розподіл повноважень на свою користь.

Леонід Кучма пробував змінити ситуацію за допомогою конституційного референдуму.

Віктор Ющенко зробив характерною ознакою свого правління постійні сварки з главою уряду.

Віктор Янукович просто ламав через коліно і парламент, і саму державу.

Петро Порошенко намагається збільшити свій політичний вплив, проводячи відповідну кадрову політику. Він просто ставить своїх людей на потрібні посади чи створює такі умови, в яких «його» кадри стають безальтернативними.

Як пояснює колишній очільник президентської адміністрації (у 2005-2006 роках) Олег Рибачук: «Порошенко почав президентство з того, що він сказав, що він перший, хто добровільно відмовляється від повноважень. Але зараз уже експерти просто з посмішкою констатують, що на Банковій сконцентровані колосальні неформальні повноваження. І тому пряме протиріччя: так парламентсько-президентська республіка, але президент, наприклад, зустрічається з кандидатами на посаду міністра».

Зокрема, в квітні цього року штучно створена урядова криза призвела до переформатування уряду. В новому складі уряду перевагу отримали представники президентської політичної сили.

Ці зміни відбувались за допомогою тиску, який не був підкріплений законодавчими причинами. Просто президент та його оточення хотіли змінити склад уряду.

Впливовий офіс на Банковій

Одним з прикладів міцності таких неформальних політичних практик та не прописаних Конституцією повноважень є ситуація з Адміністрацією президента. Ця структура завжди мала і має зараз помітний вплив, хоча українське законодавство цього не передбачає.

Як сказано у «Положенні про Адміністрацію президента України», цей орган влади працює, виходячи з пункту 28 статті 106 Конституції. Згідно з ним президент створює у межах коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення своїх повноважень, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Але не йдеться, що АП є одним з центральних органів влади на кшталт Кабінету міністрів.

29 серпня, практично за кілька днів до початку нового політичного сезону, пішов зі своєї посади глава Адміністрації президента Борис Ложкін. Замість Ложкіна президент Порошенко призначив главу Харківської обласної державної адміністрації Ігоря Райніна.

Виходячи з конституційних повноважень, це була рядова подія, яка зовсім не повинна була викликати значний суспільний резонанс. Керівник президентського апарату управляє офісом глави держави, а не всією країною.

Але українська практика в цьому питанні завжди рухалась в пострадянському тренді. За ним, саме глава адміністрації президента є одним з ключових політичних гравців.

"Думаю, це правильне рішення, коли представник східних областей очолює Адміністрацію президента – як ефективний менеджер, який докладе весь свій досвід і в питанні впровадження децентралізації, і в питанні ефективної реалізації комплексу реформ", - сказав Порошенко.

З цитати президента складається враження, що йдеться про віце-прем’єра чи міністра, а зовсім не про керівника апарату. Згадаємо, що в розвинутих країнах немає такої уваги до аналогічних посад.

Хто, наприклад, може назвати прізвище керівника канцелярії американського президента чи апарату глави Французької держави? Так, на вищих щаблях американської, французької чи німецької бюрократії працюють кваліфіковані менеджери, але про них не говорять як про політичних лідерів.

В Україні склалась інша ситуація, і до цього вже звикли. Навіть подумати, що Адміністрація президента може втратити свій вплив, стає якось незручно.

Вибори, яких не буде

За календарним планом п'ятої сесії Верховної Ради, вона закінчиться 27 січня 2017 року. Протягом цього терміну депутати мають відпрацювати десять пленарних тижнів. Вже зараз можна передбачити, що ці тижні будуть напруженими та конфліктними, бо до цього схилятиме нестабільна ситуація в країні.

Типова для українських реалій тема дострокових парламентських виборів буде з’являтись у промовах опозиційних лідерів, однак зараз немає підстав казати, що такі вимоги будуть успішними.

Як каже з цього приводу соціолог Ірина Бекешкіна: «Дострокових виборів не буде, і з дуже простих причин: половина Верховної Ради - це мажоритарники. Вони вже в парламенті. Навіщо їм йти на ці вибори? Це знову витрачати гроші, причому іноді з негарантованим результатом».

Нагадаємо, що наприкінці серпня соціологічна група «Рейтинг» оприлюднила поточні президентські та партійні рейтинги. Нас в даному разі цікавить ситуація з можливостями різних політичних сил, якщо уявити гіпотетичні дострокові парламентські вибори.

За даними опитування, серед тих, хто має намір голосувати і визначився з вибором, за "Батьківщину" можуть проголосувати 18,3%, за "Опозиційний блок" - 12,6%, "Самопоміч" - 11,0%, Радикальну партію - 11,0%, Блок Петра Порошенка "Солідарність" - 9,1%, за "Свободу" 5,6%.

Такі дані свідчать про те, що президентська сторона зараз не зацікавлена у дострокових виборах, в той час як "Батьківщина", "Опозиційний блок" чи "Самопоміч" не мають можливостей для реалізації цього завдання.

Однак сам факт регулярного обговорення теми перевиборів теж є ознакою нестабільності політичної системи і слабкості парламенту. Адже про дострокові президентські вибори згадують не так часто, як про можливе переобрання Ради.