Сноуден, який вже три роки ховається від американців в Росії, своїми зізнаннями нашкодив собі, проте став співавтором однієї з найкращих документалок останніх років - "Citizenfour", в якій зафільмована вся спецоперація: від перших інтерв’ю втікача-програміста і до моменту його відльоту в Росію.
Цей фільм приніс авторці Лорі Пойтрас “Оскар” за найкращий документальний фільм, а авторам статтей про викриття Сноудена - Пулітцерівську премію.
Здавалося б, що тема Сноудена розкрита повністю і не потребує повторного, а також художнього переосмислення. Так міг подумати хто завгодно, окрім скандального режисера Олівера Стоуна, відомого своєю надмірною прихильністю до різного роду втікачів і фільмування байопіків.
Відомо, що Сноуден від самого початку заявляв, що не хоче особисто піаритись на викриттях спецслужб. Він не хотів, щоб люди асоціювали його з цією історією і зробив зізнання лише після виходу декількох матералів, які посилалися на анонімне джерело.
Всупереч із цим Стоун знімає художній фільм, присвячений не викриттям спецслужб, не проблемі прослуховування і стеження, не хакерам і програмістам, а лише Сноудену.
Його кіно - це возведення Сноудена у ранг ікони, поп-зірки і культової особистості.
Доказом цього є хаотична непослідовність викладу історії, постійні пересмикування і флешбеки, які розконцентровують увагу на головному - злочинах американських спецслужб проти самих американців і жителів інших країн.
Стоун вирішив, що набагато важливішим буде показати стосунки Сноудена з колегами, з дівчиною, якій зовсім байдуже на його роботу чи взагалі перекрутити час назад і показати, як Сноуден служив в армії. При чому цей епізод до болю нагадує “Суцільнометалевий жилет” Стенлі Кубрика.
Змонтовані бозна-як епізоди характеризуються непов’язаними між собою діалогами, серед яких все ж можна почути щось важливе, як от твердження про те, що головною загрозою майбутнього є не тероризм, а хакерські атаки.
Недоречним є засилля на екрані документальної хроніки і відео з реальними політиками. Складається враження, що Стоун забув, що знімає не телесюжет, не документалку, а художнє кіно. При чому все це показано з серйозністю пропаганди і зовсім позбавлене здорової іронії.
Смішними у фільмі є лише погана гра акторів у особливо пафосних сценах і самовар у російській квартирі Сноудена.
Зважаючи на те, що фільм Стоуна не розкриває нових деталей його викриття, а лише роздуває неважливі аспекти його життя, ніякої глибини чи критики він не несе.
Сноуден за Стоуном - герой, який втратив все. Його антагоністи - це патріоти, які прикривають свої негідні вчинки війною.
Очевидним залишається той факт, що режисера насправді не цікавить, чи справді Сноуден є рятівником людства від тиранії спецслужб. Цим фільмом він вкотре проявив схильність до оспівування маргінальних і суперечних постатей.
У цьому йому допомагають не менш маргінальні актори. Тут вам і матюклива Мелісса Лео, яку пам’ятають хіба через неприродно награну промову під час вручення їй “Оскара”, і Ніколас Кейдж, який перетворився у символ поганого смаку і провального кіно.
Фінальна поява у кадрі реального Едварда Сноудена під овації публіки по той бік екрану не викликає ніяких емоцій, адже вже не приховується той факт, що колись талановитий режисер і сценарист остаточно перетворився у ретранслятора політичних гасел і пропаганди.
Загалом, “Сноуден” Стоуна - це погане з виконавської точки зору кіно, це фільм, який не розказує у контексті викривача спецслужб США нічого нового, спекулює на його імені за його участі. "Сноуден" є пародією на "Citizenfour", який свого часу відкрив і закрив тему, до якої можна було б повернутися з продовженням, а не безкінечно товкти воду в ступі, займаючись самолюбуванням.