Раду Поклітару: Пострадянські країни безнадійно відстали від рівня сучасного танцю в Європі

Раду Поклітару запросив Еспресо.TV до Музичного театру, що на Контрактовій площі. Знаково, адже саме Поділ видатний хореограф любить у Києві найбільше.

Саме в цьому театрі я вперше наживо побачила спектакль Поклітару: спостерігала за багатством сучасної мови його хореографії, що тонко поєднувалася з класичною музикою, за вмінням постановника делікатно вплітати гуморні епізоди в танець і водночас проникалася душевністю спектаклю.

І зараз перебуваю у цих самих стінах, однак уже в кабінеті Раду: на столі — численні нагороди, серед яких і отримана цього року Шевченківська премія, стіни прикрашають численні картини... Зупиняємося біля полотна на тему "Жізелі" — повнометражного балету, прем’єра якого стала головною подією святкування 10-річчя театру Раду Поклітару "Київ модерн-балет".

"На картині зображені герої твору та те, як я з колегами і своїм псом сидимо і придумуємо виставу", — резюмує хореограф. До речі, цієї осені придумане можна буде знову побачити на сцені Жовтневого палацу.

 "Жізель"

Оскільки ювілей "Київ модерн-балету" припадає на весь сезон, то глядачів ми здивуємо декількома прем’єрами. Що цікаво — це будуть не лише мої вистави, а й постановки артистів "Київ-модерн балету" в Музичному театрі.

За час свого існування "Київ-модерн балет" чарівним чином перетворився на платформу, де його молоді талановиті артисти пробують себе в ролі хореографів-постановників. Так, готує прем’єру Анатолій Водзянський, який добре себе показав у багатьох роботах театру.

Є творчі плани у нашої головної балерини Анни Герус: раніше вона ставила лише мініатюри, однак думаю, що її одноактний балет буде доволі цікавим. І я також готую два нових одноактних балети — ніколи не розказую які саме (усміхається). Єдине, чим поділюся: в одному з них звучатиме музика українського композитора, у другому — музика восьмирічного хлопчика.

Я завжди радий, коли артисти мого театру самостійно виявляють бажання ставити виставу. Свого часу навіть влаштував дивертисмент CON TUTTI I STRUMENTI, щоб у концерті, окрім моєї творчості, глядачі побачили й постановки молодих хореографів. Артисти цим активно користуються — і жодного разу за час існування CON TUTTI I STRUMENTI не було однакових концертних вечорів.

Таким чином, постійно з’являються нові мініатюри, оновлюється репертуар. Це життя, це ріст, і це велика можливість для молодого хореографа показати свою роботу не друзям у балетній залі, не відео на YouTube, а поспілкуватися через свою творчість із повною глядацькою залою.

Найголовніша подія в житті "Київ модерн-балету" — народження цього театру десять років тому. Друга найяскравіша подія — перший його спектакль "Кармен.TV" здобув головну театральну премію України "Київська пектораль" у двох номінаціях: "Найкраща вистава року" і "Найкраща робота балетмейстера". Це було чудове досягнення для театру, якому на той час не виповнилося навіть року. І завдяки цій премії наше ім’я стало пізнаваним у театральному середовищі.

Третя яскрава подія — це трьохактний балет «Перехрестя» на музику Мирослава Скорика поставлений у копродукції з Національною оперою України. На мій погляд, це унікальний витвір у сфері сучасного танцювального театру, який не мав і немає аналогів у нашій країні.

У ньому звучала музика українського віртуоза Скорика, який сам тоді був за диригентським пультом. Цей проект так легко похоронити могли тільки в Україні. Хоча він міг стати візитівкою сучасного обличчя українського театру, показати, що наша країна живе не лише народним танцем чи академічним мистецтвом. (На прохання Еспресо.TV Раду виділив три головні події за час існування свого театру).

У трупі нашого театру час від часу відбувається ротація, і цей процес можна пояснити. Артисти балету не мають мовного бар’єру, проблем із комунікацією, тому легко адаптовуються у будь-якій країні світу. До того ж в Україні зараз не найкращі часи.

Песимісти кажуть, що це ще не найгірші часи. Тож, звісно, деякі артисти йдуть за творчістю, за грошима. Незважаючи на плавну ротацію, рівень артистів і танцю у "Київ модерн-балеті" підвищується з року в рік. Свіжа кров — це завжди прекрасно.

Мистецтво сучасного танцю — неймовірно трендове явище в західному світі. Пострадянський простір, звісно, безнадійно відстав від того, на якому рівні сучасний танець перебуває у тій й же Європі (і у творчому плані, і у плані матеріальної підтримки).

Останнім часом я намагаюся звернути увагу української влади на те, що "Київ модерн-балет" — це унікальний брендовий театр, який не має аналогів в Україні. Думаю, великим подарунком Україні буде, якщо наш театр змінить свій статус із частини трупи Київського муніципального театру опери й балету для дітей та юнацтва на самостійний національний театр України.

Що важливо — театр не потрібно створювати, він уже існує з величезним репертуаром, іменем, публікою, компактною командою (усього нас до сорока, враховуючи і мене).

Я погодився на пропозицію мецената Володимира Філіпова створити "Київ модерн-балет", не знаючи, у що вв’язуюсь. Минув час і через фінансові кризи він не зміг далі підтримувати наш театр, але залишився його другом. Відтоді мецената на постійній основі у нас не було. І ось нова ластівка з’явилася, коли готували дуже дорогий проект "Жізель": познайомилися з Людмилою Русаліною. І я дуже сподіваюся, що ця творча дружба і підтримка протримається впродовж багатьох років, а не стане разовим проектом.

Хоч я і не задоволений статусним і фінансовим становищем свого театру, скажу, що інші танцівники, хореографи в Україні перебувають у ще гірших умовах. У наш час для розвитку чогось потрібно лише одне — фінансування.

Є багато талантів, однак ініціативи, проекти захлинаються, бо не мають жодної підтримки. Дуже важко набрати команду і змусити її працювати на чистому ентузіазмі. Така проза життя — голодний соловей не співає.

У свій час сучасний балет захопив мене своєю виразністю, тим, що викликає потужне співпереживання у глядачів. Якщо класичний танець — це, по-перше, форма, по-друге — зміст, то в сучасному все навпаки.

Класичний танець каже, що земного тяжіння не існує. Натомість сучасний доводить, що воно є, і це значно цікавіше, ніж бути невагомим ельфом, який не має стосунку до реального життя. А втім, при всій моїй любові до модерн-балету, те, що я знаю абсолютно добре — це класичний танець. Я не присвячую себе йому постійно, однак цього літа був членом журі балетної олімпіади — найбільшого і найдавнішого Міжнародного конкурсу артистів балету у Варні (Болгарія).

Усі хореографи діляться на дві категорії: ті, які постійно перероблюють свої старі вистави, і ті, які залишають їх у спокої, і творять щось нове. Я належу до другої категорії. Мені не хочеться повертатися до старих робіт — це рутина, при цьому періодично з’являються пропозиції щодо переносу моїх вистав до інших театрів.

З останнього, що можна згадати, — перенос балету "Дощ" до Національного театру в Чехії. Зараз, поки ми спілкуємося, мої асистенти ведуть перемовини із сербським національним театром з приводу постановок "Жінки в ре мінорі" і "Довгий різдвяний обід". Однак у таких випадках я втручаюсь у процес вкінці, коли треба лише вдихнути душу в те, що є, зробити останні штрихи і вивести артистів на сцену.

Якщо говорити про танець поетично, то для мене це мовчазний гімн усім емоціям людської душі. 

"Жінки в ре мінорі"

Штрихи біографії

Народився 22 березня 1972 р. в Кишиневі у родині солістів балету.

Почав займатися класичним танцем у віці 4,5 року.

Десять років був артистом балету Національного академічного Великого театру у Білорусі.

2001—2002 рр. — головний балетмейстер Національної опери Молдови.

2006 р. — створив авторський театр "Київ модерн-балет".

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року.

Фото: Вікторії Руденко.

Фото вистав: надані прес-службою «Київ модерн-балету».