Зрозуміти тих, для кого поведінка народного депутата Володимира Парасюка виглядає як прояв справедливого гніву, легко. Вони добре пам'ятають полювання на євромайданівців, що були влаштовані у Дніпропетровську.
Ті побиття, атмосферу жаху і безвиході, у режисурі яких звинувачують Олександра Вілкула, на думку цих людей навіть близько не порівняти із тими дрібними неприємностями, що їх вчора пережив колишній віце-прем'єр через ексцентричного нардепа.
Аргументи на підтримку Парасюка видаються логічними. Допоки людина, що винна у масовому застосуванні насильства проти мирних протестувальників та колаборації із ворогом країни, знаходиться на волі, варто чекати того, що обурення буде виливатися у спроби самосуду, чи, як мінімум, у нераціональні спалахи насильства. Агресія у відповідь на відчуття несправедливості та безпорадності - чого ще чекати?
Але для колишнього гравця КВК та вже не перший день політика Володимира Парасюка емоції навряд чи є чимось таким, що він не здатний контролювати.
Особливо якщо їхній несподіваний вияв він завчасно ледь не анонсує у власному Facebook, риторично питаючи у своїх читачів, що йому робити із своїм опонентом по майбутньому ефіру?
Більше того, набагато легше із поставленою задачею звиклий до буцання ногами нардеп впорався б, якби підступно дочекався на Вілкула у залі засідань Верховної Ради, де той подекуди з'являється без охорони.
Утім, зробити це Парасюк вирішив не лише попередивши максимально аудиторію, але й на камери дружнього до "Опозиційного блоку" телеканалу, куди люб'язно погодився прийти.
У результаті такого вкрай передбачливого підходу, подія була подана глядачам телеканалу під тим соусом, що був вигідний цій редакції, та й сам Парасюк доклав максимальних зусиль, аби спростити роботу співробітникам каналу.
Героїчне побиття люксового позашляховика перед телекамерою остаточно довершило образ істеричного та не дуже розумного українського "матроса Железняка", якого, замість роботи в одеському більшовицькому підпіллі, хвиля революції раптом занесла у велику українську політику.
І вже за роботу беруться турботливі руки і роти політиків, політологів, журналістів, які не мають нічого проти, аби годуватися з рук колишніх регіоналів, і яких в Україні більше, ніж ця вона може витримати без важкої інтоксикації подібними елементами.
Їхніми зусиллями Парасюк перестає бути конкретною особою, а стає уособленням тих, хто обурюється безкарністю спільників Януковича. Але уособлення це не розбирає спокійно злочини опонента по полицях, показуючи, що на свободі він залишився лише завдяки черговим злочинам та корупції.
Це уособлення народного гніву постає в образі люмпена, що у відповідь може лише незадоволено буцати ногами.
Усі аргументи, усе обурення, уся цинічність того, що відбувається, виносяться за дужки громадської уваги. У центрі залишається лише неврівноважений і не дуже розумний молодик, що, як навіжений, молотить по дверцятах автомобіля, і спокійніший та респектабельніший Вілкул, ім'я якого пересічний глядач не згадає без підказки, не говорячи вже про його злочини.
Ідеальний момент для тих, хто хоче, аби обличчям Революції Гідності був саме такий Парасюк. Для тих, хто хоче відплати за втрачену владу та можливість і далі пиляти гроші. Для тих, хто хоче розтоптати революцію ногами людей, які, власне, цю революцію і робили.