Журналісти проти Путіна. Чому ЗМІ не впливають на політику Заходу щодо Росії

Коли The New York Times пише про "бандита" Путіна, це зовсім не означає, що американські політики вже завтра вирішать тиснути на Кремль сильніше

Оприлюднення результатів розслідування трагедії MH17 та знищення гуманітарного конвою у Сирії змусили західних журналістів знову згадати про лицемірство та нахабність зовнішньої політики Кремля.

Редакції найвпливовіших світових газет не лише писали матеріали про ці дві трагедії, одна з яких вже змінила плин конфлікту в Україні, а друга потенційно може сплутати карти сторонам сирійської війни.

Декотрі з них вийшли з великими редакційними статтями, в яких російського президента напряму звинувачують у бандитизмі та варварстві міжнародного масштабу.


Такі заклики на сторінках американської The New York Times та німецької Bild означають, що їх почує величезна аудиторія, адже думка флагманів журналістики своїх країн сама по собі стає новиною, яка потрапляє в заголовки інших ЗМІ по всьому світу.


Зрозуміло, що це відлуння докотилося й до українців, багато з яких сприйняли такі публікації як позитивний сигнал для себе. Авторитет західної преси - це не лише довіра читачів, але й шалений важіль тиску на власні уряди, і у цьому випадку цей важіль очевидно працює на користь Україні.

Та для тих, хто бажає вбачати у цьому переломний момент, мабуть, варто трохи запастись терпінням. Попри всю важливість медіа у західних суспільствах, є речі, які не здатні змінити навіть вони.

Серед них - стратегія зовнішньої політики, яку визначають здебільшого не гучні заголовки, а інтереси держав, які політики та журналісти рідко промовляють голосно, адже вони не завжди звучать красиво и вкладаються в струнку структуру передвиборчих промов та редакційних статей.

І все виглядає так, що зараз ці інтереси йдуть врозріз із моральними імперативами, якими керуються західні журналісти у своїх колонках. І мова навіть не про передвиборчі перегони, в розпалі яких зараз знаходяться Сполучені Штати і до яких наближаються дві найбільші європейські нації - Німеччина та Франція.


Хоча й це не можна списувати з рахунків - жоден притомний політик не бажає поставати перед виборцем людиною, що готова розпочати третю світову війну через несправедливість, нехай і жахливу за своїм масштабом та цинізмом, у далеких Сирії чи Україні.


Але найголовнішим є той факт, що встановлення справедливості у Східній Європі чи на Близькому Сході не входить в перелік ані американських, ані європейських пріорітетів. Так, захист міжнародного права, та прав людини є важливими, але кількість ресурсів, які західні країни готові вкласти у боротьбу за них, не відповідають тому, що реально для цього потрібно.

І українцям слід зрозуміти, що іншого зиску у захисті інтересів українського народу та мирного сирійського населення, окрім прихильності цінностям свободи і справедливості, для більшості західних політиків немає. Ані наша економіка, ані наша роль у структурі західної безпеки не є критично важливими.

У контексті загрози війни на східному кордоні ЄС та можливого погіршення міграційної кризи європейцям набагато важливіше досягти стабілізації ситуації і припинення насильства. А такий підхід, попри всі його вади, передбачає використання дипломатії та готовність до "умиротворення агресора", яке до певної межі цілком може відбутися за рахунок легітимних інтересів жертви.

Якщо казати простіше, то за припинення бойових дій на Донбасі можна закрити очі на анексію Криму, авжеж не визнаючи її.

Сполучені Штати, які менш зациклені на мирі будь-якою ціною і можуть дозволити собі грати на підвищення, бажають робити свої ставки у іншому регіоні, в якому події зараз також розвиваються вкрай драматично.

Стратегічне протистоянні із Китаєм вже зараз забирає чимало сил, і у майбутньому напруження буде лише більшати. Саме тому американськи стратеги не вбачають розумним розриватися між векторами проекції власної сили, не бажаючи опинитись у шпагаті в один прекрасний момент.

Це не значить, що про Україну забудуть чи просто зменшать її підтримку. Зрештою ми також застраховані від "забуття" західних ЗМІ, адже і воно не впливало і не впливатиме на політику лідерів західного світу щодо нашого регіону.

Те саме можна сказати й про Близький Схід. Це буде не перша несправедливість, із якою буде вимушений змиритися західний світ. І не перший гучний заголовок, який вже завтра замінить новина про чергове зіркове розлучення чи жорстокий теракт.

Нам лише варто нарешті зрозуміти, що навіть наші союзники готові допомогати нам лише доти, доки це не шкодитиме їх інтересам. І замість покладання марних надій на західну пресу, варто докласти зусиль, аби в інтересах вільного світу було допомагати нам якомога інтенсивніше.