Чи не вперше, Україна отримала стільки медалей на Паралімпійській олімпіаді, водночас ми розуміємо, що Україна завжди дещо зневажливо ставилась до цих змагань. Чи зараз щось змінилося на ліпше?
Паралімпіада визначальна тим, що як не крути, це все таки-такий великий інформаційний підйом. Тобто багато медіа, засобів масової інформації говорять про нас.
І десь хочеться, щоб це все вилилося в реальні вчинки: це банально, це пандуси, це з’їзди для цих людей, це облаштування певних будівель, хоча би в плані поліклінік, навіть не в плані доїзду до самої поліклініки, а в плані, щоб можна було якісь послуги на першому поверсі надавати.
Тобто це якісь банальні речі. Але ці банальні речі згодяться не тільки людям з інвалідністю, вони згодяться мамам з візочками, старшим людям, тобто це все стандартні елементарні речі, про що в Європі ніхто вже й не звертає уваги, бо там все будується для того.
А спорт паралімпійський – це професійний спорт, це вже давно не реабілітація, як знаєте, як про це десь на початках говорили, хоча задумувався він, як якась реабілітаційна послуга: тобто людина через спорт витягує себе з тої біди, яку вона має. Але зараз це повністю професійний спорт: зі своїми проблемами, як ми бачимо, - це і допінги, і все що хочеш.
Ну ми знаємо, що дуже багато українських хлопців, які повернулися з війни, повернулися скаліченими. Чи вдасться їм віднайти себе в паролімпійському спорті?
Тут що важливо: більшість людей, які повертаються, - це люди відносно молоді, але в першу чергу з ними повинні працювати психологи. Тому що їх не болить не лише травма, чи втрата ноги, - їх болить те, що вони повертаються і не завжди мають підтримку від країни.
Не завжди вони мають, особливо бійці добровольчих батальйонів. Вони ніким не захищені, вони жертвували всім заради України і виходить, що вони вертаючись бачать, як тут люди собі гуляють, відпочивають, такі самі молоді хлопці їздять на гарних машинах. Все життя тут зовсім інше. Їх то трохи гризе, гризе та ситуація, яка відбувається з владою, яка не завжди, а в більшості випадків, не розуміє їх.
Ну, є байдужість відверта, або формалізм так, відписалися, прийняли, добре, "от тобі 895 гривень, які ти отримаєш за два місяці".
Так, тут напевно багато людей у владі, які неправильно спрацьовують на цій ситуації. Тобто я дуже вірю в те, що ми будемо відстоювати національні інтереси. Будемо відстоювати за кожного нашого солдата, кожного воїна, які йдуть туди захищати країну.
Я читав багато про Ізраїльську армію, скільки коштів вона вкладає в кожного солдата, як вона за кожного солдата трясеться. І коли офіцер навіть сідає на візок, він потім викладає в тих закладах, де вчать нових солдатів. Тобто він не списується, як непотрібний, він використовується дальше в цій системі, тому що система в нього вклала гроші.
А параолімпійська система могла би стати таким місточком між ветеранами, покаліченими в АТО і скажімо так, новою соціальною дійсністю для них?
Я знаю, що наш паралімпійський комітет вже 100 відсотків це робить. За допомогою цієї Карпатської бази, яка діє в селі Сянки. Дійсно, там дуже багато воїнів отримують оцю першу і фізичну реабілітацію, і психологічну. Чи багато воїнів туди готові піти!
Тобто знаєте, оця реклама грубо, кажучи від воїна до воїна, вона розповзається. І чимраз більше разом туди людей починає проситися, і хоч не всіх можна туди взяти, але я знаю, що ця система працює. І знайомства зі спортсменами напряму вони щось трішки змінюють.
Хоча ми теж люди, ми люди з інвалідністю, але ми її отримали, або від народження, або десь щось трапилося по життю. А в них ситуація така, що вони - найдостойніші люди в Україні, які жертвують усім, сім’ями. Вагомі їхні вчинки.
І дійсно, цих людей досить важко повернути до життя, повернути до якоїсь дії, десь почати жити в інших умовах, тому що, як не крути, людина могла втратити і здоров’я і десь можливо її тут з роботи звільнили, тому що вона пішла в армію. Найбільша проблема, що потім такі люди не забезпечуються роботою, підтримкою, якимись фінансовими справами, думаю тут теж все не дуже шикарно. Тому десь повинна бути якась посттравматична підтримка з боку держави.
А якби у вас була можливість реалізувати три соціальних мрії. Ну, можливо за допомогою президента Порошенка чи голови уряду, які би це були три пункти?
Якщо стосується лише паралімпійців, то перше що нам треба, нам не потрібні якісь фантастичні кошти, нам потрібно те, що нам потрібно для змагань. Це такий стандартний мінімум який був в останні роки. Дійсно чого не вистарчає – це бази.
База у Криму - єдиний об’єкт не забраний в України. Це єдиний об’єкт, який дійсно належить ще й досі параолімпійському комітету України. Бо як я розумію, Міжнародний параолімпійський комітет пригрозив Росії, що в разі, якщо відбудуться якісь такі дії, до них будуть застосовані дуже серйозні санкції і вони цього не робили.
Але через те, що база недоступна, через те що вона в Криму, звичайно ніхто туди не буде їздити. Але ми сподіваємось, що буде побудована нова база, бо в ній є потреба не тільки паралімпійців - в ній є потреба і олімпійців. І коли базу побудуть з розрахунку на олімпійців, вона буде універсальна.
Тому що навіть тренуючись зараз в Кончі-Заспі, де нас дуже люб’язно приймають, дійсно роблять для нас все що можливо в тих умовах, - в нас дійсно там немає нормального залу. Тобто зал що є, влітку - дуже жаркий, до 40 градусів буває, люди падають, а взимку він - дуже холодний.
А чому ви відмовили в інтерв’ю телеканалу "Інтер"?
Я вважаю, що потрібно вести проукраїнську політику особливо в інформаційному просторі. Тому що на будь-якому каналі так багато спірної інформації. І мені просто не приємно і не зручно, коли багато людей старшого віку, які багато часу проводять перед телевізором, ці люди є дійсно під впливом. І коли держава не закриває доступ явно пропагандистської інформації з нашої ж сторони, я вважаю, що це певна така підтримка тієї агресивної дії зі сторони східного сусіда.
Має вестись інформаційна політика і Мінстець має якось краще спрацювати в тій ситуації, і якщо все окей в них з документами, то принаймні за певні речі їх карати. Я вважаю, що не можна в даний час таке дозволяти.