Нікому не спаде на думку сперечатися з тим, що Саакашвілі - це в першу чергу Грузія. Довгий час він і був Грузія, причому з меншою мірою умовності, ніж Путін - це Росія. І в Україні він цікавий перш за все як носій унікального грузинського досвіду.
Можна по-різному до цього досвіду ставитися, перебільшуючи або применшуючи його цінність, але якщо Саакашвілі хоче допомогти своїм досвідом Україні, вплести його в наші обставини, це прекрасно, і спасибі.
А ще Саакашвілі - це міф про успішного грузинського реформатора. Міф не в сенсі вигадка чи пропагандистська казка, хоча без пропаганди тут теж не обійшлося, а міф як поширена думка про цю непересічну постать, який він сам всіляко намагається підтримувати. Саакашвілі і міф про Саакашвілі нерозривні насамперед для самого Саакашвілі.
І поразка його партії "Єдиний національний рух" на парламентських виборах в Грузії - це удар в першу чергу по цьому міфу. Було стільки розмов і надій, що Грузія втомилася від "Грузинської мрії" Іванішвілі, розкусила її, розсмакували, і вже мріє про інше - повернути в країну справжнього лідера-реформатора, зрозуміло кого.
Виявилося, не мріє. Результат ЄНР не провальний, але значно гірший, ніж був на виборах 2012 року: по пропорціоналці 27% проти 40% чотири роки тому. "Грузинська мрія" теж просіла, але значно менше - 49% проти 55%.
Читайте також: Хирлява перемога грузинських мрійників. Як пройшли вибори в Грузії
Під час поїздок наших людей в Грузію в перелік речей, які потрібно в такій подорожі зробити, входить обов'язково розпитати місцевих, як вони ставляться до Михайла. Розповідали різне, але ось результати виборів дали більш-менш зрозумілу відповідь, як.
Спокійно, загалом, ставляться і назад в більшості своїй не чекають. Навіть якщо уявити собі, що результати піддалися деякому коригуванню, як стверджують в ЄНР, з однозначною підтримкою Саакашвілі його опоненти нічого не змогли б зробити. Але її немає.
А раз так, то міф про успішного грузинського реформатора, якого вороги витіснили з батьківщини, а вдячний народ ось-ось поверне, виявляється більше міфом, ніж того хотілося б Михайлу. Неминуче постає питання, то чи були успішними реформи, якщо назад його все-таки не хочуть.
Можна міркувати про те, наскільки переконливіше виступила б партія Саакашвілі, якби її лідер виявився вражаюче ефективний в Україні. "Такий самим потрібніший", - могли вирішити грузини, схаменувшись, але це в глибокій теорії.
На практиці ж Михайло Саакашвілі після цих років перебування тут і невтішного результату там стоїть перед "простим" вибором. Залишатися в Україні маловпливовою фігурою, до якої неухильно охолоджується інтерес і зникають останні очікування, а разом з ними і якісь ілюзії щодо тріумфального повернення на батьківщину. Або закатати гастроль на повну котушку, намагаючись довести всім і собі в першу чергу, що Міша ще ого-го, рано списувати в імпортний брухт.
Такий відчайдушний кидок у вир української політики з головою, без президентської підстраховки і оглядки на президента, надзвичайно запізнився, багато хто з тих, хто на щось сподівався, вже махнули рукою.
Встигнувши когось розчарувати, а з кимось посваритися, зараз колишній грузинський президент чи не більший чужинець-іноземець в українській політиці, ніж був тоді, коли запропонував нашій країні свої управлінські послуги. З іншого боку, адже і втрачати-то більше нічого.
Чому б йому не спробувати вибудувати український міф про успішного Саакашвілі, природно, створивши для нього реальні підстави?
У тому, що для цього немає сприятливих обставин, звинувачувати, крім себе, Михайлу нікого. Чи зуміє переломити їх на свою користь - ось і свідчення колишньої непересічності. А ні - продовжить сперечатися з Льошею Гончаренком, хто корисніший для Одеси. Заняття так собі для колись видатного президента.