Цей страх суспільства по відношенню до дітей, позбавлених батьківської опіки, привів до формування системи інтернатів, яка не має нічого спільного ні з гуманністю, ні з психологічною реабілітацією. Зате для нас це чудова ширма та відмовка, чому ця проблема - не наша.
Навряд чи хтось із нас зізнається навіть собі, що боїться сиріт. Багато хто допомагає дитячим будинкам грошами, речами або окремими концертами на свята. Але чи цього насправді не вистачає дітям? Чи це навчить їх довіряти, дружити, підтримувати, допомагати іншим людям?
Ми не дивуємося сумній статистиці злочинів, які вчиняються випускниками інтернатів уже в перший рік самостійного дорослого життя. Не дивуємося їх раннім вагітностям, алкогольній та наркотичній залежності, неграмотності, низькому рівню культури, невмінню спілкуватися та будувати взаємини з людьми. Не поспішаємо брати їх на роботу і тим більше організовувати спільний бізнес.
Наша психіка закривається страхами, тому що вірить - жахи сирітства "заразні". А це - загроза родинам і маленьким світам, кордони яких ми будуємо все життя. Зіткнутися з проблемою "не таких" дітей - значить, ослабити захист, емоційно пережити те, що переживають вони. Це ризик захлинутися в болоті своїх страхів. Тому легше - і безпечніше - ввімкнути режим "ігнор". Не бачу, не чую, не говорю - значить, цього нема.
"Ігнор" передається із покоління в покоління. Нехитра істина вкладається в голови з дитинства за допомогою ефективного інструменту соціальної пропаганди – казок. Яке ставлення у казках ми бачимо до сиріт і нерідних дітей? Згадайте Морозко, Попелюшку, Хлопчика-з-пальчик, Сплячу красуню, Ґендзель и Ґреттель. Нам, звичайно, шкода сироту, але жорстоке ставлення мачухи та оточення чомусь зовсім не викликає здивування.
Ось так формується ставлення суспільства. З самого дитинства нам вкладають ідею про другосортність та неповноцінність дітей-сиріт. Ми будемо їх уникати, побоюватися чи жаліти, але ніколи не подивимось на них, як на рівних.
У нас завжди напоготові логічні пояснення. Наприклад, "так, система інтернатів не ідеальна, але ж дітям там краще, ніж на вулиці!". Або "так, вихователі - не янголи, але батьки-пияки - це неприпустимо!" Тільки подумайте ось про що: якщо з вами щось трапиться, ви б хотіли, щоб ваша дитина потрапила в таке місце? Чи все-таки бажали б їй іншої долі?
Зазвичай після таких питань раціоналізація ламається. Краще нехай опіку оформить бабуся, подруга чи троюрідна тітка - хто завгодно, лише б не дитячий будинок. Тому що нормальною дитина звідти вже не вийде.
Справедливості заради, в тих же казках завжди знаходиться персонаж, який виступає на боці нещасного сироти. Своїм терпінням, добротою та безкінечним прийняттям він допомагає тому війти в цей світ і зайняти в ньому нормальне місце. У житті ж така "фея-хрещена" з’являється дуже рідко.
На щастя, ситуація може змінитися вже найближчим часом.
Сім років тому в Україні зародився рух наставництва. На відміну від матеріальної допомоги наставництво має мету, щоб у кожної конкретної дитини-сироти або дитини, позбавленого батьківського піклування, з’явився постійний друг-наставник.
Такий друг зможе навчити елементарним навичкам життя: від приготування їжі до збереження коштів. Він стане психологічною підтримкою та опорою для самотньої дитини, яка одного разу покине закриту інтернатську систему і зануриться у великий світ.
Таким другом може стати кожен із нас, хто міцно стоїть на ногах і має бажання допомогти дитині. Дітям це куди важливіше та необхідніше, аніж відсторонені подарунки раз на свято.
Україна без сиріт можлива, але треба міняти суспільну свідомість, викорінювати упередження і бути готовими прийняти таких дітей. Ми маємо поставити їх на одну ступінь із собою та допомогти їм стати повноцінними учасниками соціального життя.
В Україні рух наставництва заснований організацією "Одна Надія". Наразі рух масштабується з Києва на всю Україну.