22 вересня 2016 року українські кінематографісти видихнули з полегшенням. Новина про прийняття Верховною Радою Закону про підтримку кінематографа застала вітчизняних кіношників у різних місцях - кого на знімальному майданчику, кого в офісі, кого на міжнародній конференції. Однак радощі були загальними. З'явилася надія на те, що буде можливість реалізувати проекти, багато проектів, галузь оживе і перетвориться з бідного родича у справжній симбіоз творчості та бізнесу.
Закон про державну підтримку кінематографії (законопроект № 3081-д), який передбачає державні субсидії, cash rebates і містить низку антипіратських норм, з одного боку, повинен був простимулювати українське виробництво, з іншого - дати можливість залучати інвестиції для кіновиробництва ззовні. Як людина, яка стала співпродюсером першого в Україні фільму - офіційної копродукції - "Істальгія", я чудово розумію, які можливості відкривало прийняття такого закону.
Однак настали довгі осінні дні очікування підписання президентом Закону. "Уже північ наближається, а Германа досі немає". Термін підписання закінчився 28 жовтня. Вже тоді в середовищі кінобізнесу поповзли чутки про те, що нас чекає неприємний сюрприз. Натхнення змінила тривога. 17 листопада 2016 року, після ветування Закону, настала фаза розчарування. І річ навіть не у формулюванні та загальних фразах, що треба "доопрацювати", і навіть не в тому, що минуло два місяці... А в тому, що сьогодні, сонячного осіннього дня, стало зрозуміло, що розвиток кіногалузі у влади не в пріоритеті.
Не хочеться вкотре повторювати фрази, що вже набили оскому, про те, наскільки важливо розвивати виробництво українського кінопродукту. Навіть з погляду побудови держави, об'єднання країни, формування громадянського суспільства. Ми так часто це повторювали, що нас, мабуть, перестали чути. Для роботи над цим Законом об'єдналися всі. Й продюсери, й асоціації, й народні депутати, яким не байдуже кіно.
Цей Закон - результат консолідованої роботи, він враховував потреби всіх гілок галузі. І це все мали бути якісні показники: збільшення кількості фільмів, призи на фестивалях, місцеве серіальне виробництво, нові робочі місця, врешті-решт.
Це не абстрактне "покращення" і "життя по-новому", це щорічні прибутки від залучення іноземних знімальних груп в Україні, а також потоку туристів, спрощення роботи з державою у сфері кіно в цілому. Ми всі чуємо розмови в кулуарах про піратське лобі у владі. Люди, які вболівають всією душею за розвиток кінопромисловості, галузеві журналісти відразу пов'язали факт вето з наявністю в Законі антипіратських статей. Але ж на вівтар разом із боротьбою з піратством поклали і нас, тих, хто попри скрутне становище із захистом авторських прав у країні готовий створювати кіно.
Невже за два місяці у президента не знайшлося часу зібрати представників кіноіндустрії, вислухати їхню думку, прислухатися чи спростувати нашу переконаність у своїй правоті? Чому діалогу не відбулося в той час, коли багато хто нарікає на відсутність реформ і сподівається на зміни? Питань більше ніж відповідей. Це як поганий фінал у кіно. Президент наклав вето. І повертаємося ми на свої знімальні майданчики, в офіси, на конференції та кінофестивалі. Повертаємося з розчаруванням. Тому що відкотилися назад. І не бачити нам України в переліку успішних кінокраїн.
І зупиняємо ми діалог із потенційними іноземними партнерами, які зацікавилися нашими реформами та системою повернення бюджету. І не буде розвитку українського кіно. Не буде, адже без нового Закону це зробити неможливо. "Якнайшвидше доопрацювання", на якому зроблено акцент у заяві прес-служби, не надихає. Ми - не інфантильні підлітки, ми впораємося. Як це робили і раніше. Але світло в кінці тунелю, що було так близько, знову стало ледь помітною точкою і, можливо, маревом.
Автор - Анна Паленчук, продюсер першого в Україні фільму-копродукції "Істальгія", документальних картин "Рідні" і "Маріуполіс", засновник продюсерської компанії 435 Films, співзасновник україно-грузинської компанії MAQ-ENTERTAINMENT. Одна з найуспішніших незалежних кінопродюсерів України.