"Гніздо горлиці". Як перестати боятися і полюбити українське кіно

Фільм Тараса Ткаченка міг би бути виробничою драмою з життя українських заробітчанок в Італії, але виявився фільмом про знайомі кожному традиційні сімейні цінності

Фільм "Гніздо горлиці", на перший погляд, простий як двері: невлаштованість життя відправляє жінку на заробітки в Італію. Її подорож абсолютно авантюрна: вона не знає мови, не має досвіду і по суті прирікає себе на страждання.

Звичайно, що у чужому світі вона нікому не потрібна, на неї накричать, образять, зґвалтують, виженуть, але це показано так, що обставини, у яких це трапилося, не найгірші з усіх можливих, бо насправді все це було природно: її щиро "хотіли", використали, викинули.

Але й подарували миті, які б вона ніколи не відчула, живучи у своїй буковинській хаті з чоловіком, який, відпустивши дружину в далекі краї, запиває горе оковитою.


Проте, не все так просто у фільмі "Гніздо горлиці" з мотивацією головних героїв. Нас хочуть переконати, що шлях до щастя криється виключно у сімейних цінностях, які, як відомо, останніми роками були звульгаризовані нестримною жагою певних політичних сил, особливо праворадикальних, до їх захисту.


Навіть трейлер, в якому з’являються документальні мінінтерв’ю з реальними жінками, весь побудований на традиціоналістських кліше. Глядачеві рекламують кадри, в яких дуже багато сексизму: коли головна героїня звинувачує чоловіка у недостатній "чоловічності", а в іншому епізоді сусід навпаки піднімає чарку "за нас мужиків". Проте, набагато більшу увагу до себе привертає питання переривання вагітності, яке є ледве не головною сполучною ланкою сюжету.

Якби герої цього фільму були більш прогресивними і менше вірили у забобони, можливо, аборт, а в кращому випадку контрацептиви, вирішили б усі їхні проблеми.

Складається враження, що герої живуть у середньовіччі: вони навіть не обговорюють питання захисту, а намір перервати вагітність приводить до осуду. Після цього одразу виникає запитання: а чи не на стороні криміналізації абортів автори фільму і для чого було показувати їх як щось однозначно хибне.

Але творцям фільму, здається, найменше хотілося вирішити проблеми героїв. Зрозуміло, що їх традиційні цінності додають колориту сюжету, роблять його більш зрозумілим пересічному українцеві, на якого він і розрахований.

Тому годі й чекати, що після італійського вояжу героїня усвідомить якусь іншу правду про своє життя. Ні, навпаки, вона разом із членами своєї багатостраждальної сім'ї переконається, що не в "євриках" щастя, що треба цінувати те, що маєш.

Проте, ось вся ця безхитрісна мораль і є по суті найбільшим недоліком цього загалом непоганого фільму. Зрозуміло, що легше вдома, навіть якщо ти в бараці, ніж бути в неволі наймичкою. Зрозуміло, що ніхто не допоможе, поки ти сам собі не допоможеш. І навіть шкода головну героїню, бо вона - це збірний образ усіх українок, які виїжджали, виїжджають і будуть виїжджати за кордон у пошуках грошей.

Але, змістивши фокус із проблем заробітчанства, автори фільму відзняли консервативну історію, яка вже сьогодні видається дещо застарілою і моралізаторською.

На тлі стереотипності й надмірної мелодраматичності сюжету беззаперечним успіхом фільму є акторські роботи.

Чудові театральні актриси Римма Зюбіна і Наталія Васько ідеально зобразили українок, чию дружбу на чужині ламає небажання і нездатність брати на себе відповідальність. Вражаюче зіграв покійний Віталій Лінецький, для якого це була остання велика роль у кіно. Він виконує роль чоловіка головної героїні, водночас безкомпромісного і вразливого.

Усі актори другого плану, включно з італійцями, теж відіграли чудово. Помітно, що режисер справді жив цим багатостраждальним кіно, зйомки якого розтягнулися на декілька років, бо бракувало коштів. Через це змінювався сценарій і, по суті, фінальний варіант фільму коригувався історією його створення.

"Гніздо горлиці" - це добротне українське кіно, якого, на жаль, ще дуже мало в кінотеатрах. В ньому є всі складові успіху в глядача: зрозуміла історія, переконлива гра акторів, цікаві діалоги, хороша операторська робота і музика.

Незважаючи на те, що фільм Тараса Ткаченка не виправдовує сподівань щодо актуальності висловлювання, його прямолінійне послання не залишить байдужим нікого, бо це кіно народжене життям, а не навпаки.