Зустріч українського президента та лідерів Європейського Союзу, що відбулася у четвер у Брюсселі була звичайним робочим самітом, на якому, як і на сотнях подібних зустрічей, було досягнуто певних успіхів, хоча є і привід пошкодувати про втрачені можливості.
Найбільш наочним прикладом, мабуть, є питання безвізового режиму із ЄС. З одного боку, Києву вдалося дочекатися рішення комітету постійних представників країн членів ЄС, що від імені Ради ЄС ухвалили набуття безвізовим режимом чинності одночасно із стартом нового механізму призупинення "безвізу".
Якщо говорити простіше, то Україна нарешті отримала підтримку усіх трьох гілок влади у Союзі у цьому питанні, і на політичному рівні це питання можна вважати фактично вирішеним.
Цей однозначний позитив затьмарюється тим, що строки ухвалення механізму призупинення досі залишаються туманними, і тепер вже ЄС не поспішає виконувати взяті на себе зобов’язання, що підтверджує навіть голова Ради Європейського Союзу Дональд Туск, коли говорить, що це вже "не справа України". Навіть він каже, що за дуже оптимістичного сценарію рішення по скасуванню віз для України відбудеться хіба що до кінця року.
Причиною цьому, що не приховують самі європейські чиновники, були спочатку розбіжності між країнами-членами щодо питання "безвізу" та механізму його призупинення, а тепер - ще й суперечка між Радою ЄС та Європарламентом щодо повноважень у затвердженні механізму.
Вплинути на це Київ ніяк не може, тому доводиться чекати, майже не приховуючи невдоволення, як це робив Порошенко ледь не дорікаючи партнерам тим, що тепер "не Україні ставлять запитання, а ми ставимо їх з проханням виконати своєчасно свої зобов’язання".
Але говорити про те, що це лише Європа не виконує своїх домашніх завдань було б щонайменше несправедливо. Навіть якщо забути про те, що усі необхідні для "безвізу" кроки Україна могла виконати набагато швидше, слід загадати, що і Київ не поспішає робити усе, що пообіцяв.
Отримання макрофінансової допомоги від ЄС, яке теоретично мало відбутися ще задовго до саміту, не вдалося узгодити й зараз. Перепоною цьому є небажання українців скасувати заборону на експорт лісу-кругляка, що прямо суперечить угоді про зону вільної торгівлі із ЄС, а також невирішене питання соціального забезпечення переселенців.
Згадувати про незадоволення багатьох європейських лідерів темпами боротьби з корупцією в Україні навіть не варто - тема необхідності активізувати зусилля у цьому напрямі проходить червоною ниткою через заяви європейців протягом усього часу з моменту підписання угоди про асоціацію.
Підписана в Брюсселі угода про фінансування заходів "Антикорупційної ініціативи ЄС в Україні" не має вводити в оману - це питання досі оцінюється європейцями незадовільно, ставлячи під сумнів довіру до влади у Києві та її бажання проводити реальні реформи.
Втім, все це не було б критичним, якби йшлося про саміт Європейського Союзу із будь-якою іншою країною, адже усі досягнення і поразки зустрічі із Порошенком у Брюсселі не виглядають чимось надзвичайним.
На подібних самітах просто підводяться підсумки роботи за попередній рік та обговорюються пріоритети на рік наступний. Але ситуація України не є звичною, адже обопільні очікування сторін дуже часто є занадто високими, аби ставитися до таких зустрічей без подальшого розчарування.
Для українців, для яких шлях в європейському напрямку в буквальному сенсі политий кров’ю, природньо очікувати високої винагороди за таку жертву. З рештою, боротьбу із Росією багато хто у Києві подає Брюсселю саме як захист спільних європейських цінностей, вимагаючи від союзників більшої підтримки, якщо не зброєю, то свободою пересування та грошима. Але якщо про моральність такого підходу ще можна дискутувати, то безсумнівним є те, що він не враховує європейських реалій.
Це українці живуть у полярному світі боротьби між власним проєвропейським шляхом та реваншизмом Кремля, що разом із Україною прагне знищити і Європейський Союз.
У Брюсселі та столицях Європи багато хто ще досі вважає конфлікт виключно російсько-українським, іноді навіть шкодуючи, що підштовхнув Київ до підписання угоди про асоціацію, "не врахувавши інтереси росіян" і спровокувавши таким чином кровопролиття. Для Заходу йдеться не про боротьбу добра зі злом, а про регіональний конфлікт, в який вони не збиралися втягуватися, хоча й відчувають тепер відповідальність за жертву агресії.
І в той час, коли в Києві вважають, що виживання України - це один із найбільш нагальних інтересів Європи, в самій Європі впевнені, що збереження підтримки Старого Континенту має бути для українців найвищим пріоритетом.
І хоча обидві ці підходи дуже близькі до реальності, вони добре свідчать про те, що кожна зі сторін очікує від іншої більшої відданості співробітництву, ніж іноді сама готова продемонструвати, а саміти, які за звичних умов не викликали б особливого ажіотажу, перетворюються на фестиваль невиправданих надій та гірких розчарувань.
За таких умов обопільна втома є неминучою. І ця втома може стати особливо небезпечною на тлі того, що і в Європі, і в Україні все відчутнішою стає перспектива приходу до влади політиків, які не проти відкритого чи прихованого співробітництва із Кремлем.