Як російськими книжками розколювали Україну. Розмова з Оксаною Забужко

Еспресо.TV публікує другу частину розмови з українською інтелектуалкою, письменницею та есеїсткою, популярною та авторитетною не лише в Україні, а й за кордоном.

Про російськомовну літературу в Україні

Я думаю, з нею нічого не потрібно робити, вона сама все з собою зробить. Я б не сказала, що в нас є російськомовна література. В нас є письменники, які пишуть російською мовою.

Це не якийсь цех, який покривається одною мовою. Серед них є "ватники" і серед них є, скажімо, Андрій Курков чи Володя Рафеєнко. Можна говорити про різні причини, чому всі антиутопії Куркова написані совєтською мовою. 

Хтось уже взяв і перейшов на українську за час війни. З іншого боку, є люди, які є просто "ватниками": прихованими чи відкритими. Всіх їх називати російськомовною літературою неправильно. Я думаю, в кожного з них буде своя доля і своя біографія. Це будуть цікаві процеси.

Про конкуренцію української книжки з російською

Конкуренції у нас ніколи не було, а завжди була дискримінація української книжки. Російський дистриб'ютор зайняв український ринок ще в 90-ті роки. 

Цей самий ринок я розбудовую з 1996 року, коли я своїми "Польовими дослідженнями з українського сексу" його і створила. Це була перша книжка, перший роман живого сучасного українського письменника про сучасність, який став комерційно успішним в часи незалежності.

Це був великий вибух, великий переворот. Цей роман тому і згадують, бо, справді, це була дата народження українського книжкового ринку, який з того часу ніяк не може стати на ноги. 

Те, що вам говорили про якусь конкуренцію, забудьте. Це теж меми цієї самої інформаційної війни. Не було ніякої конкуренції, була експансія імпортованої книжки з Росії.

Перед війною Україна складала 40% російського ринку. Тобто 40% на книжках росіяни заробляли у нас. 

2008-2009 року в наслідок кризи рухнув український книжковий ринок. Тоді акурат від лінії майбутньої вигаданої росіянами "Новоросії" – 8 південно-східних областей – взагалі книзі українського видавництва доступ був закритий. На всій цій території, в усіх цих областях продавався в 2013 році "Музей заброшенных секретов" петербурзького видавництва "Астрель" переклад з української.

Від Одеси до Луганська добути "Музей покинутих секретів" українською мовою не можна було. Це саме про конкуренцію україномовної і російськомовної книги.

Про плани розколу України та пропаганду у книжках

Нас просто готувалися поділити. Пів України, типу україномовна, віддати Польщі, з Києвом якось не певно, а вся ця "Новоросія", як вони її називали, була підготовлена під інкорпорацію в Росію. 

Вони все чекали, робили кілька спроб. На 2004-й вже все нібито було готове. Але Помаранчева революція перевернула тоді сценарій. І від 2004 року вони готували війну. 

Скільки грошей в ту саму Одесу було вкладено! У 2007 році там відкрили цілий телеканал, який опромінював цим "Одесса – русский город". Але ж Одеса завжди була середземноморським містом з середземноморською культурою. Ніколи там не було російського патріотизму. Там для цього засади не було. Приморські міста вони всі дуже полікультурні і дуже розслаблені.

Одесу накачували пропагандою. І вся ця "колорадчина" і Куликове поле – це результат цієї накрутки і накачки. 

Я постійно повторюю: ми не знаємо, який відсоток українського населення обслуговує українська книжка. Соціологічних досліджень не було проведено. Те, що вона не обслуговує 45 млн населення, – це 100%.

Мільйони людей живуть в Україні, не знаючи взагалі, що українська книжка є, що українською багато чого перекладено і що взагалі є, що читати після шкільної програми. 

Мільйони людей живуть у невіданні. Акунін у них є, а Прохаська чи Жадана у них немає.

У 2008 році припинили своє існування 2 книжкові журнали. Так, у нас були свої книжкові журнали! Що таке книжковий журнал? Це навігатор, звідки пересічна людина може довідатись, що виходить і що б вона хотіла купити. 

Інформаційна інфраструктура в останні роки обслуговувала вже російські книжки. Подивіться весь цей глянець і побачите, що вони рекламують Прилєпіна, Улицьку. Часом факультативно десь там - Жадан чи Андрухович, але необов'язково. 

Про джерело оптимізму

Тепер, коли закачавши рукави можна щось робити, ти бачиш, що принаймні забрали цю пропаганду. А скільки ж того всього лежало по цих "Ашанах", і ніби цього не помічали. Це ж тони російської пропаганди! Це і є інформаційна війна - та, якої ви не бачите. 

Але з усього всього є джерело оптимізму: коли ти бачиш ретроспективою, що було гірше. Це непохитне джерело оптимізму, ми ж то все одно перетривали і перетриваємо. Звичайно, краще, якби все йшло еволюційним шляхом притомного культурного будівництва. Але так не виходить у людства. Треба одержати по голові, горя зазнати, близьких оплакати, лише тоді людина починає думати. 

Читайте також: Оксана Забужко: Не треба посилати армії, досить поставити цілі країни на телевізор