Вам вдалося створити український історичний фільм, котрий одразу викликав певні підозри, звинувачення, захоплення, сльози - бурю емоцій. Що вам було найскладніше під час зйомок і під час початку прокату?
Під час зйомок було важко. Ми працювали в горах, в складних погодних умовах. Акторам треба було те все пережити, адже вони не сподівалися, що їх в таких умовах будуть знімати. Це для них був шок, але з іншого боку – це стало для них певним подарунком, адже потім їм було легше працювати. Через якийсь час вони просто зрозуміли ситуацію і почали бути дуже природними. Плюс до того, ми знімали в вітер, сніг, дощ.
Як ви виживали в тих горах?
Всяке було, блудили навіть: з акторами заблудилися декілька разів, з масовкою заблудилися, тому що знімали там, де ведмеді живуть.
Тобто не в якихось таких мальовничих, а в справжніх суворих горах?
Там українська тайга. Знімали саме там, де відбувалася подія, де ховалися повстанці, де були ті криївки. Був навіть знятий один епізод, де головна героїня сидить сама в криївці. Так от це саме та справжня криївка, в якій сиділа Анна Попович. Лісник розкопав її, каже: "Тут я знайшов". А це було за пару сотень метрів від головного бункера. Потім він вже зі спогадів зрозумів, що повстанці саме там сиділи і мали харчі. Це така собі викопана в камінні криничка, яку ми розкопали, накрили, і потім там знімали - тобто абсолютно автентичні речі.
Просто дуже часто постає таке враження, що історія УПА - це історія лише героїчної боротьби, а тут є моменти побуту, людськості...
...кохання.
Так. Як було з тим всім?
Це сталося тоді, коли ми знімали документальне кіно і вийшли на Анну. Приїхали, до речі, в день її народження. Вона розказала зазвичай свою історію, все так як треба, і сказала, що може розказати трішки більше, якщо ми будемо готові те почути.
І з того моменту ми почали до неї приїжджати протягом двох років, а вона давала нам розуміння, що таке художнє кіно. Тобто саме від неї я навчився розуміння художнього кіно. Ця жінка зламала мої рамки, стереотипи історії. І це дуже важливо. Від першоджерела я дістав розуміння, відчуття того, що тоді відбувалося. Не з книжок, не з документів, а сама очевидиця почала розказувати ту історію зовсім по-іншому. Так, це може не подобатися, може здаватися недоречним, але таким було те життя. "Чому ми маємо брехати", - каже, - "давайте будемо розказувати все".
А що її, скажімо, так обурювало в теперішніх інтерпретаціях історії?
Вона постійно бачила в тих людях, що зараз на мітингах і всюди, несправжність і пафос. Їй хотілося побачити реальність, бо ж насправді так пафосно не було. Насправді було просто дуже страшно. Коли ми показали документальний епізод з нею - ми також зняли документальний фільм "Хроніка УПА" - вона подивилася і каже: "Чому так мало крові? Чому ви боїтеся кров дати? Залийте мене кров’ю, я в крові була вся. Було так страшно, що не хотілося нічого". Оце справжнє було, розумієте?
І те сидіння в криївках, як вони те все переживали, як все було, не було чимось пафосним і виглядало негарно, бо було страшно, тяжко, люди просто з розуму сходили. То не був легкий шлях. Анна казала: "Давайте будемо розказувати про то, що ми пережили". Вона хотіла сказати, що те, що ми маємо зараз, навіть коли почалася війна – це, все рівно, не те, що вони переживали. Казала: "Ви ніколи не зрозумієте того, і не лізьте в наше життя, не намагайтеся зрозуміти до кінця, бо це був жах".
Мається на увазі в життя солдатів УПА чи теперішніх?
Теперішнє життя людей, чи тих же солдатів. "Ви маєте Україну", - каже, - "а в нас нічого не було, ми смертники були". Постійно "ми смертники, ми смертники". Відчуття смерті. Найбільшим її бажанням було загинути, застрілитися, постійне бажання відійти. І те нереально навіть порівняти. До неї люди з села приходять, жаліються, а вона ж каліка.
Ідіотизм цієї ситуації в тому, що вони руки-ноги мають, але жаліються, як погано в Україні. А вона на них дивиться і не розуміє: "Як ви в раю живете і не можете дати собі раду? Ми жили в пеклі, і виживали". Анна дуже хотіла, щоб фільм показав людям, наскільки було важко тоді, і наскільки легше жити зараз. Щоб вийшовши з фільму, можна було сказати: "Як класно, що я живу зараз, і що того немає".
Перше ваше відчуття, коли ви нарешті зняли фільм? Це було полегшення, чи відчуття недомовленого?
По-перше, він вийшов зовсім інакший. Я зрозумів, що ми пройшли шлях змін, що я перестав бути тим, ким я був, адже весь мій внутрішній світ змінився, і те, що я зробив, від мене не залежало. Відбувся певний процес, який від мене взагалі не залежав, відбулися внутрішні зміни.
Напевно, без Анни я не дійшов би до того, адже ми пройшли від тої жінки певний університет. Я вчився за кордоном, в Америці, в Україні - все це класно, але вона зробила фінальну крапку у зміні мого характеру, сприйняття життя як такого. Не просто, знаєте, патріотизм, а зміна самого сприйняття життя. І коли дивишся той фільм, то розумієш, що не зовсім ти до нього доклався, адже є речі, які ти не контролював.
Наскільки я розумію, ви вкладали свої кошти, свою майстерність, свою техніку – ви стартували фактично з нуля.
Стартували з нуля, але потім додавалися люди, які допомагали в процесі. Хоча неможна сказати, що виділили гроші, тощо, бо все відбувалося в процесі. Закінчилися гроші, з’явилася людина, яка допомагала, потім з’явилася інша людина. Той самий Володимир Правосудов з самого початку підтримав нас, допоміг нам з амуніцією, і сам знявся в фільмі, надав свій досвід. Він пройшов війну, відповідно його досвід в фільмі відразу видно - став консультантом. І от такі всі речі ставалися природно.
Фільм вийшов незвично: ніяких допрем’єрних показів не було. Ми підписали угоду з "Планетою Кіно" і вийшли в прокат. Всі решта кінотеатрів долучалися по ходу, майже за день до прем’єри: висилали документи, угоди, хотіли транслювати. Не бачивши самого фільму, лише якийсь матеріал промоції, почали хотіти його. Просто тема дуже складна, і тому всі боялися, що буде пафос.
У Києві ми зробили презентацію для преси. Київське враження було найсильнішим, тому що всі метри кіно, депутати, преса – 10 каналів було, безліч камер – всі вийшли з одним враженням пережитого. Пережиттям була тиша. Люди вийшли і багато роздумували, казали, що дехто обговорював фільм до ночі. Тобто вони взагалі не сподівалися на такий фільм про УПА.
Це перевернуло їхнє бачення того, що відбувається. Знову ж таки, були як україномовні, так і російськомовні люди, для них фільм став одним і тим самим меседжем – він їх об’єднав. Вони самі казали, що були ніби всередині УПА; не зовні чи збоку, а насправді відчули ту атмосферу. Карпати стали частиною характеру, тобто самі гори стали ще одним героєм. Природу, переходи весни, осені, зими – все це ми зняли наживо, ніяких спецефектів. Фільм базується на реальній історії, і в ньому знято все реально.
А якщо говорити про прокат. Чи беруть українські прокатники ваше кіно? Адже ми розуміємо, оскільки тема УПА не є простою, навіть якщо це художній фільм, є регіони, умовно кажучи, патріотичні і ті, котрі би воліли не давати це масовому глядачеві.
Наш виконавчий продюсер запропонував цей фільм всім кінотеатрам України. Тобто так склалася ситуація, що ми самі пішли в прокат, самі це зробили. Гадаю, так мав іти проект, така доля цього фільму.
Тобто фактично вручну?
Так. Ми побудували таку схему: дзвонили до кожного театру і пропонували цей фільм. Цікаво те, що підтримали "Планета Кіно": вони побачили, можливо, 20 хвилин фільму і повірили. Надали нам у Львові і по всій Україні три тижні прокату, 5 сеансів, і це нас страшно здивувало і надихнуло, бо в нас хтось повірив.
А є області, котрі відмовилися?
Є ж різні кінотеатри, інші мережі. Наприклад, "Мультиплекс" взяв, але чомусь в Тернополі фільм не взяли і не обґрунтували своє рішення: чи документи не підходять чи ще щось. Люди пишуть, що хочуть побачити цей фільм, а ми нічого не можемо зробити. В Запоріжжі немає, а в Дніпрі є, в Харкові, в Сумах, в Одесі є відповідно, а в Хмельницькому, Вінниці - немає. Тяжко пояснити чому.
В Хмельницькому і Вінниці немає, тобто в таких патріотичних областях?
В Вінниці точно немає, сто відсотків. Тому люди, які хотіли подивитися фільм, взяли автобус, і поїхали до Києва дивитися. В Запоріжжі, наприклад, взяли автобус, і поїхали дивитися в Дніпро. Про це вони самі в Фейсбуці пишуть, це ж соціальні мережі. Використання соцмереж було задіяно і для реклами фільму, бо в нас не було ресурсу.
А якого ресурсу ви би потребували від держави, тому що буквально нещодавно президент Порошенко заветував дуже прогресивний український закон про підтримку і розвиток кінематографії?
Розумієте, в чому тут проблема, закон законом, але є певні схеми, і ми в них не попадаємо взагалі. Напевно, і Порошенко подивився би наш проект, ми запрошували звичайно, а, можливо, він вже подивився фільм. Ми ж є поза тим. Тому прийметься той закон чи ні – в ситуації з нашим фільмом він на нас не відіб’ється.
Я би волів розглядати ситуацію трохи глибше, скажімо, такий собі закон про меценатство. Щоби з одного боку була державна підтримка, а з іншого - залучення в сферу культури дрібного і великого бізнесу з обрізанням податків, як це робиться на Заході.
Якщо вони жертвують на ваш фільм, вони сплачують менше податків.
Так. Чи документалістика, чи ще щось, але щоби це все було відкрито. Наприклад, фірма б заявила, що вони підтримують певний напрямок - археологію, скажімо, черняхівську культуру, ще щось - вони хочуть на цю тему фільм. За зразком, як це функціонує в Америці. Вже за секунду з’явиться купа речей, і до того ж, вони будуть конкурентоздатні, тому що ніякий бізнесмен не дозволить собі вкласти гроші просто так, щоби вийшов абиякий продукт. Тому я думаю, що має бути збалансована система державного фінансування, і, можливо, оці суперечки точаться в зв’язку з тим, що буде прийматися такий закон, бо він дуже змінить ситуацію в Україні.
Дуже би хотілося, щоби ситуація в країні в тому аспекті змінилася.
Це ринкові умови. Дивіться, ви даєте гроші – добре. Але вони нічого не вирішують. Дайте мільйон, два, три. І що? Від того фільм краще стане?
Якщо нормальна людина його знімає, то стане краще.
А як визначити, чи вона нормальна? Всі кажуть, що нормальна.
А оце от хороше питання. А є, взагалі, якісь шанси, зробити так, щоб все було по-чесному?
Ми будуємо нашу історію network, 20 років займаємося в індустрії, робимо з нуля. І до того, що ми дійшли зараз, пройшло 20-22 роки. Постає питання, чи хтось згоден так працювати?
А яка ваша стратегія виживання і стратегія виживання для того чи іншого сегменту українського кінематографу?
Кіно виживе тільки завдяки одній речі – якісно написаній історії, назвемо це розповіддю, кінорозповіддю – я принципово не використовую професійних термінів, щоб збити їхню пафосність, зашореність. Кіно має затягувати, має бути цікавим.