Не російська мова, а "русский дух". Які російські книжки варто заборонити в Україні

Два тижні тому Верховна Рада прийняла закон, який обмежить доступ на український ринок книжок із Росії. Він вступить в силу після того, як буде підписаний президентом. Але ще на стадії обговорення, яке проходило публічно, довкола цієї теми виникло багато маніпуляцій. Вони нікуди не поділися, й головна звучить так: "Україна забороняє російську мову і російську культуру".

Почнемо з того, що слово "заборона" дуже гарно працює в заголовках. Бо насправді про жодну заборону не йдеться, мова лиш про обмеження. Непрямо погоджується з цим правозахисниця Галя Койнаш, яка у своїй колонці для "Нового времени" пише: "Закон заборонить ввезення книг таких авторів, як російський фашистський ідеолог Олександр Дугін, радник російського президента Сергій Глазьєв тощо.

Всі ці книги можна знайти в Інтернеті". Разом із цим визнає: "Найжорстокіша, мілітаристська російська пропаганда поширюється, перш за все, через телебачення та інтернет, які цей закон не торкнеться".

Спроба зачистити телевізійний простір від російського контенту триває вже більше року, після ухвалення закону Княжицького – Денисенка про заборону в Україні російських фільмів та серіалів, який вступив у силу 3 липня 2015 року.

Час від часу медіагрупи порушують його, і тут не можна виділити якусь одну: граються з російським кіно всі. Проте чим далі, тим менше. Проте Інтернет заборонити не може ніхто. Навіть якщо ухвалять закони, котрі посилюють боротьбу з піратством, доступ до легальних ресурсів, на яких викладуть російське кіно, не перекриють.

Це саме стосується книжок. Ще коли про обмеження російського заговорили вперше, автор цих рядків без особливих проблем і витративши мінімум часу знайшов у мережі тексти проросійського та, відповідно, антиукраїнського змісту, які були в першому переліку заборонених. Зокрема, йдеться про опуси ідеолога російського націоналізму Олександра Дугіна, провокаційний «Сломанный трезубец» Георгія Савицького та інші книги російського виробництва з циклу «Поле битви – Україна» тощо.

Насправді подібна література й подібні автори були в Україні маргінальними ще до Революції Гідності та початку російської агресії проти нашої країни. І їхній вплив на українських читачів мінімальний, «ватна» категорія населення охочіше купувала й читала досі легальні твори Олеся Бузини. Хоча й вони не так били по мізках, як маса на перший погляд безневинної літератури від пересічних російських письменників. 

Ось тут – пояснення головної причини, яка виправдовує Закон №5114. У ньому, зокрема, сказано: обмежити слід ввезення великих партій тих книжок, які, цитата, створюють позитивний образ країни – агресора.

Адже таке положення чітко розрізняє терміни «російська книжка» і «книжка, видана в Росії». Якщо надрукована російським видавництвами книга забезпечує відчутний брак актуальної літератури, написаної в Європі, Америці, Канаді, Австралії чи Японії, й не лише художньої, там не йдеться про позитивний образ Росії. Простіше кажучи, там не пахне «русским духом», оспіваним російським же класиком Олександром Пушкіним.

До речі, доля класичної російської літератури в Україні – ще один привід для маніпуляцій. З Росії вже звучать заяви про реальну перспективу заборонити в нас Пушкіна, Достоєвського, Толстого та інших, разом із Михайлом Булгаковим, котрий дозволяв собі негативні висловлювання про українців у «Білій гвардії».

Щоб переконатися – це не так, варто зазирнути в першу-ліпшу київську книгарню. Та й у Львові російська класика, причому – в свіжому перевиданні, не дефіцит і ніколи ним не стане. Хоча той-таки Лев Толстой є одним із співців «русского мира» та «русского духа». Ще й справді визнаний на Заходу в культурній царині для України здебільшого авторитетна. 

Тут варто згадати обставину, на яку всі без винятку захисники російської культури і, зокрема, літератури чомусь не звертають увагу. Російських Толстого і Достоєвського перекладали мовами світу і справді багато видавали й видають у цивілізованих країнах.

Проте в часи СРСР, коли Україна була радянською республікою, у Парижі чи Нью-Йорку в одній книгарні можна було вільно купити «Анну Кареніну» Толстого, «Трьох мушкетерів» Дюма-батька і «Керрі» Стівена Кінга. Натомість в радянських книгарнях Толстой та інші російські класики продавалися вільно. Якщо бракувало – їх перевидавали, в тому числі – в Києві чи Харкові, і не завжди – українською.

Казки Пушкіна в українських версіях ще були, а прозу його інших «програмних» літераторів у перекладах годі було шукати. Бо для чого перекладати «Війну і мир», якщо російською її може прочитати кожен радянський українець.

Натомість із актуальною західною книжкою в СРСР була біда. Те, що на Заході було у вільному доступі, в Росії та, відповідно, Україні або не видавалося, або – виходило обмеженими тиражами. Згадуючи класику, «Острів скарбів» Роберта Стівенсона і «Мадам Боварі» Густава Флобера перекладалися українською, та все одно були книжковим дефіцитом як у Москві й тодішньому Ленінграді, так і в Києві, Харкові, Одесі, Львові.

Зате російські класики домінували над українськими, і це помічали вже в дитячих садках. Важко згадати дитячий дошкільний заклад, у якому б не висів портрет Пушкіна і де б не читали дітям уголос Самуїла Маршака. А про те, що Корній Чуковський – українець, як і Микола Гоголь, згадувати було не прийнято. В школах по всій радянський Україні, на стінах висіли портрети Леніна, Пушкіна, Толстого, Маяковського, Достоєвського.

У рідкісних випадках – Тараса Шевченка. І майже не знайти було Івана Франка й Лесі Українки, не кажучи вже про заборонених радянською Росією українських письменників, котрі сьогодні реабілітовані й вважаються класикою в нас.

Завдяки російській літературі десятки мільйонів українців виховувалися, зростали й розвивалися переважно в російському контексті та на питомо російському контенті.

Новий закон нарешті зможе надати російській класичі статусу зарубіжної літератури – на рівні з англійською, французькою, німецькою, іспанською. І тим більше мала б втратити позиції в Україні саме російська, створена громадянами Росії масова культура.

Бо формування позитивного образу держави-агресора відбувається саме завдяки її інструментарію. Але й решта книжок, написаних у Росії російськими авторами, так само згадують свою країну в позитивному ключі. Що під час фактичної війни справді варто обмежити.