Україна-2017: шпагат Червоного Півня

Події останнього кварталу 2016 року були для України не надто сприятливими. Затягування всередині ЄС питання надання нашій державі  безвізового режиму, нідерландські примхи щодо ратифікації Угоди про асоціацію України та ЄС, зрештою, обрання 45-м президентом США Дональда Трампа, від якого багато хто не знає, чого чекати – все це створює несприятливе тло для України на зовнішньополітичній арені. Проте – лише на перший погляд.

За великим рахунком, Україна опинилася в ситуації, коли втрачати більше нема чого, тому потрібно мобілізувати зусилля та вибудовувати ефективну лінію власної поведінки. Ми роками чули про те, що наша держава має унікальне географічне розташування, величезні поклади корисних копалин та працьовите населення, спроможне забезпечити чергове економічне диво, яке має вразити увесь світ.

Тож настав час наповнити ці слова реальним змістом, тим більше, в умовах, коли відступати нема куди. Історія доводить, що Україна отримує можливість для побудови власної державності на тлі тектонічних перетворень в міжнародних відносинах, і ніхто не дасть гарантії, що в разі втрати незалежності українці матимуть можливість для швидкого та ефективного реваншу.

Є одна проблема, про яку часто забувають: Україна перебуває в оточенні сусідів, у політиці яких відчутні імперські рудименти. Причому мова йде не лише про Росію (це очевидно), але і про Туреччину, Польщу, Угорщину – усі вони останнім часом якщо не згортають демократію, то пропонують світовій спільноті сприймати власну, національну її версію, наче начитавшись роздумів Владислава Суркова про «суверенну демократію». На цей виклик варто відповідати розбудовою ефективної держави, яка спроможна конкурувати з іншими.

Тому ситуацію не варто драматизувати, швидше потрібно вчитися називати речі своїми іменами. З одного боку – не соромитися того, що збереження України як суб’єкта міжнародних відносин після гібридної агресії Росії – це перемога, як і безпосередня та безпрецедентна участь українських громадян у відновленні Збройних Сил. З іншого – створити лексикон офіційних осіб щодо Мінських домовленостей, перспектива втілення яких у життя залишається вельми сумнівною. Це, на мою думку, завдання найближчого часу.

Прихід до влади Дональда Трампа – не лише виклик для України, але і серйозна можливість. Для привертання до себе уваги лідера найпотужнішої країни світу, у якого бракує досвіду роботи на державній службі, країні потрібно бути цікавою, тому владі потрібно позиціонувати Україну як простір можливостей.

Про це нещодавно публічно заявив керівник представництва Європейської Комісії в Україні Хьюг Мінгареллі, зауваживши, що наша держава не повинна асоціюватися виключно з російською агресією, Чорнобильською катастрофою та корупцією. Прикро, коли про це говорить дипломат, проте факти – вперта річ: Україні бракує чіткого позиціонування в сучасному, мінливому світі. 

Не варто покладатися виключно на зусилля державної машини у вирішенні цього питання. РНБО, МЗС, Мінінформполітики навряд чи продемонструють дива високої координованості власних  дій у цьому питанні. Про причини цього можна говорити довго, проте головна з них – неготовність високопосадовців ставити державні інтереси вище за корпоративні та приватні.  

Швидше за все, основний тягар просування позитивного іміджу України вчергове ляже на плечі активістів та представників НДО. Проте у сучасному світі кожен з нас спроможний стати послом доброї волі України за кордоном за рахунок власної гідної поведінки.

Не варто нарікати на складний рік, що минає, та впадати у розпач з приводу прийдешнього Року Червоного Півня. Фортуна посміхається мужнім та наполегливим, і українці неодноразово відчули справедливість цього вислову на власному прикладі. Тому капітуляція та відступ не на часі.