Ви провели понад півроку в полоні донецьких сепаратистів, як це виглядає?!
Станіслав Паплінський: На різних етапах по-різному. Якщо говорити про перші хвилини мого полону, то я розумів, що я поранений, тяжко себе почував, і єдина думка перед цією невідомістю - що буде!? Перебуваючи на війні, всілякого наслухаєшся про полон – комусь щось відрізали, татуювання чи знаки вирізали, убили – ще до полону всі знають цю інформацію.
Тому, потрапивши в полон, в першу чергу, думаєш, що ж трапиться з тобою. Моє перше бажання було, щоб вбили вже, щоб це все закінчилося. Але це на першому етапі, коли йдуть жорстокі побиття. На другому етапі, коли на тебе вже перестають звертати увагу так, як на початку, і побиття вже рідко коли відбуваються, тоді і сприйняття інше.
При потраплянні це радше страх, а далі з’являється надія. Коли після нас потрапляли інші полонені, на цьому етапі виникало почуття помсти. А моральний тиск був від першої хвилини полону до самих останніх днів.
Сильно били? Вас чи інших полонених, хто перебував в камері?
Станіслав Паплінський: У кожного по-різному було: комусь пальці намагалися відрізати, когось просто били, комусь праскою руки палили, наприклад, Олександру Машонкіну з Буська. Мені палець намагалися відрізати, той, яким стріляв.
Комусь щось вирізали, а до когось більш лояльно ставилися. Це все в залежності від того, хто куди потрапить і в який момент: хтось міг постійно потрапляти на жорстокі побиття, а когось це все обходило боком.
Орест Петришин: Тут в залежності від того, до якого угруповання потрапиш, бо кожен по-різному потрапляв в їх різні бригади. Я, наприклад, попав в інтернаціональну бригаду «Пятнашку», там більша половина мусульман. Ті люди, які були з нами в полоні, і які ще й досі там залишилися, були ще в козачків в полоні.
Коли ми вже були в Донецьку в СБУ, їх привели, ми на них подивилися: небриті, нестрижені, просто жах. Їх помили, побрили, і вони з часом трохи стали відходити. Вони сиділи в підвалах у козачків, тому розказували, як над ними знущалися. У Донецькому СБУ був знаходився центральний збір полонених, туди звозили з усіх бригад, де знаходили хлопців.
Я сидів в «Пятнашках» місяців два до того в Макіївці. Там нас було троє. Я потрапив туди пізніше, але там вже були двоє хлопців, вони з Чернігова, якщо не помиляюся, з 13-го батальйону, вони раніше туди потрапили. Їх основний - позивний Басмач - він не є командир «Пятнашки», командир - Абхаз, ближче до Захарченка, а Басмач є з групи басмачів, як вони себе називали. Басмач сказав нам: «Завтра я вас завезу на ізбушку», так вони називали будівлю донецького СБУ. Ми кажемо: «Чому? Що таке?» Він каже: «З ізбушки вас буде простіше поміняти, бо тут, сидячи в мене, в вас буде менше шансів, що вас поміняють».
Станіслав Паплінський: В СБУ - те, що вони називали «ізбушкой» - були більш офіційні полонені, про яких уже було заявлено. І туди з’їжджалися, як казав Орест, і з підрозділу «козачків», де люди сиділи і про них взагалі ніхто не знав до тих пір. Коли вони між собою почалися стрілятися і тоді вже знайшли наших полонених, а потім їх доправили в Донецьке СБУ, і лише тоді ці люди стали засвіченими, - їх вже намагалися не чіпати.
Якщо відбувався якийсь обмін, то приводили людину в порядок, відмивали, голили - типу ось ми віддаємо нормальну. Але був такий Стас Ричагов, він з Росії, шкутильгав на ногу. Так от його електрикою катували, типу «дзвонили Петру Порошенку», це виглядало так: підключали до нього тапік телефону (прим. польовий телефон ТА-57), в якому висока напруга, дзвонили, пускаючи по тілу струм, і жартували «дзвонимо Порошенку».
Стаса тримали в підвалах, він був добровольцем з Росії, вирішив вступити в наші війська, бо він це все бачив, але його спіймали і катували. Коліна були прострілені, тому він не ходив, електрику підключали йому. Потім з часом, коли його передали на «ізбушку», там його не чіпали. Звісно, там могли бити, але це вже був дитячий садочок в порівнянні з тими катуваннями, що з ним чинили до потрапляння на «ізбушку».
Був Льоша Канарський, він взагалі цивільна людина, він ще там й досі знаходиться. Льоша був нашим медиком, його постійно били, танцювати змушували, щось кололи йому в тіло. Тобто коли полонений знаходиться в окремих підрозділах, де повний бєспрєдєл, то з ним робили, що завгодно: і ріжуть, і колють, і стріляють, і електрику підключають.
Гинули під час цього люди?
Станіслав Паплінський: На моїх очах загинув Ігор Броневицький, якого застрелив Моторола в підвалах. Це те, що я бачив своїми очима.
А яка їх мета, на вашу думку? Вони хотіли психологічно зламати, залякати, чи це був садизм? Моторола був садистом, якщо він вбивав полонених.
Станіслав Паплінський: Хлопців з терміналу Донецького аеропорту взяли в полон з самого ранку. Нас же двох взяли останніми під вечір. Хлопців привезли в підвал десь перед обідом, а нас привезли вже коли було темно на дворі, десь 7-8 годин різниці. Нас двох в цей підвал привів Моторола. До цього всіх хлопців з терміналу від самого початку били трубами, прикладами, руками, ногами, стріляли в них з пневматики.
В той момент, коли Моторола нас завів, він на всіх накричав, заборонив бити – немовби зробив добре. Але через кілька десятків хвилин він зайшов і застрелив нашого полоненого Ігоря Броневицького. Тобто я не можу зрозуміти його поведінку взагалі. З одного боку він забороняє знущатися в будь-яких проявах – навіть кричати чи щось говорити, - а вже через 10-15-20 хвилин (я в часі не орієнтувався), приходить і розстрілює нашого полоненого.
Орест Петришин: Психологічний тиск полягав в тому, що вони постійно говорили «тебе поміняють рано чи пізно, в будь-якому випадку буде обмін, але ти ж розумієш, що якщо ти підеш далі служити, і попадеш ще раз в полон, з тобою ніхто вже бавитися не буде, тебе відразу застрілять. Будеш ще служити? Підеш ще воювати? Ти ж знаєш, що тебе вже потім в полон вже ніхто не буде брати. Тебе одразу застрілять».
А наскільки активно в тих процесах були присутніми фахівці з ФСБ чи ГРУ Міноборони Російської Федерації? Можливо, вони не представлялися, але ми розуміємо, що моменти спроби завербувати когось з полонених були?
Станіслав Паплінський: Це в основному відбувалося на допитах, коли ти помічаєш, що тебе допитує людина з російським акцентом. Таку людину ніколи не переплутаєш з людиною з донбаським акцентом чи українським акцентом. Ті люди, які там допитували, вбивали в голову інформацію, що ви своїм непотрібні.
Крім цього, були ще такі, які напряму заявляли, що вони з Росії, з якогось там міста, казали «я ведь не стал против братьев Донбасса, а пришёл защищать». В основному розрізняли їх по акценту, і по тому, що вони самі заявляли про себе. Були такі випадки, що деякі навіть показували свої документи, «я, такий-то, цього не зробив, а ти – зробив».
Орест Петришин: Я вже пару місяців був в полоні. І от влітку викликали мене двоє, не можу сказати звідки вони, але досить так напористо почали питати, «хто ти такий» тощо. Але моє історію всі знають, є всі документи, бо я і військовий мав з собою. Вони з кимось зідзвонювалися, щось домовлялися за обмін. Кажуть: «Нам за тебе когось запропонували», - я так зрозумів щось досить непогане для них. І знову до мене: «Хто ти такий?» Відповідаю, що вони все знають, всю історію.
Вони не вірять, кажуть, що я щось не те їм говорю. І давай мене розкручувати. За освітою я медик, а вони роблять з мене ледь не спецагента. Знову вони: «Що ти робив в тому місці, де ми тебе взяли в полон?» І так пройшло багато часу. Потім вони: «Тобі ж все рівно, вже скільки часу пройшло. Ти скажи, що ти там сидів, вербував людей на вашу сторону. Подумай». Кажу їм: «Жартуєте?».
Отже, вони мені дали добу думати. Якщо я не підпишусь під те, що був вербувальником, «будуть твоїх хлопців, з якими в камері сидиш, міняти, а ти дивитимешся у вікно: падає листя, потім сніг, Новий рік, а ми до тебе будемо заходити й казати «прівєт-прівєт!», прийде ще один рік, і ще один, всіх будуть міняти, а ти будеш сидіти; ми до тебе будемо раз на рік (на Новий рік) приходити «прівєт! ти ще тут?».
Мав подумати до завтрашнього дня. На другий день вони мене зустріли - нас в туалет виводили – один з них іде, і так здалека «шо там? будемо говорити?», кажу «ні, не будемо», «всьо, добре, на Новий рік зустрінемося» сказав. Після того я його більше не бачив.
Надія Савченко почала говорити про те, що треба говорити з терористами, що вони не такі вже чорти, і навіть, що вони не терористи. Особисто ви їм пробачили?
Станіслав Паплінський: Безпосередньо до тих, хто катував мене, нічого не змінилося взагалі. Просто є на тій стороні серед сепаратистів ті, які тихенько підходили, і говорили, що «я не можу ніяк з цього вилізти» і якось допомагали. До тих я ставлюся нормально. А до тих, хто проявляв якусь активність, моє ставлення ніколи не зміниться. А з приводу Савченко я навіть нічого не хочу коментувати.
В позитивному чи негативному сенсі?
Станіслав Паплінський: Взагалі не хочу нічого, тому що це жах. Там щось дивне відбувається. Жах одним словом.
Орест Петришин: Я як відносився до них всіх і до початку цієї війни і на даний момент, яким було моє ставлення, таке і залишилося. Нічого воно абсолютно не змінилося. І до тих, хто там чи катував чи не катував, я як негативно ставився до всього так, так і зараз негативно ставлюся.