Наприкінці минулого тижня Росія оголосила про початок скорочення свого військового контингенту у Сирії. За словами начальника Генерального штабу ЗС РФ Валерія Герасимова, першою зону конфлікту залишить авіаносна група на чолі із крейсером "Адмірал Кузнєцов".
Хоча гучна заява про згортання військової присутності й облетіла стрічки світових новин, реальний вплив славнозвісного "Кузі", який за час кампанії спромігся хіба що втратити два винищувачі суто через технічні несправності, не варто переоцінювати.
Щоправда, мета його сирійського походу не мала майже нічого спільного із військовими потребами. Єдиний російський корабель, що хіба що здалека схожий на повноцінний авіаносець і не міг жодним чином істотно вплинути на хід бойових дій. Але привернув до себе чималу увагу західних ЗМІ. Спочатку максимально нахабно пройшовши впритул до британських територіальних вод, а потім, вже комічним чином, своїми пригодами із силовою установкою, якою сміливо можна було ставити димову завісу, але якій постійно бракувало палива.
Власне, якби не останнє вкупі із безневинно потопленими винищувачами, похід "Кузі" можна було б назвати вдалою інформаційною операцією, яка мала увінчати собою завершення найбільш активної фази військової операції росіян у Сирії та перехід до мирного врегулювання.
Завданням крейсера були не бомбардування, а нагадування усьому світу, що перемир’я у Леванті вдалося досягти саме завдяки російській військовій міці разом із претензією на спроможність цю міць, як люблять говорити дипломати, "проектувати" за межі власного регіону.
Привид тероризму
Прихід "миру" у Сирію і мав собою увінчати тріумфальне за задумом повернення "Кузі" додому. І якщо похід крейсера перетворився на посміховисько, події, до яких він був приурочений розвивалися за кремлівським сценарієм.
Поки Захід безпорадно спостерігав за подіями, російська інтервенція допомогла силам Башара Асада та його іранським союзникам остаточно убезпечити сирійського диктатора від поразки з боку тих, кого ще нещодавно називали "поміркованою сирійською опозицією".
Саме врятування Асада та забезпечення майбутніх мирних переговорів із позиції сили і було єдиною реальною метою російського втручання у сирійську війну. Про жодну боротьбу із терористами не йшлося.
Якщо говорити про "Ісламську державу", то ні для кого не секрет, що бомбардування росіян та сирійців здійснювалося не проти "головної терористичної загрози світу". З "ІД" режим Асада навчився досить мирно співіснувати, перекуповуючи нафту, яку ісламісти видобувають із контрольованих ними родовищ. Головними цілями були лише ті угруповання, які вважали своєю метою реальну боротьбу проти сирійського диктатора.
Власне існування "Ісламської держави" і є певною мірою плодом діяльності Асада, який щонайменше не заважав її зародженню у Іраку. Після початку її кампанії у Сирії вдало використовував її, спостерігаючи, як прихильники "халіфату" більшість сил віддають боротьбі із сирійською опозицією.
В той час сам диктатор використовує це як привід зобразити себе перед світом останнім оплотом спротиву ісламістській дикості у Леванті. Адже "Ісламська держава" фактично разом із якою Асад знищував повстанців - це вигідне тло навіть для сирійського диктатора.
Так, можна згадати і те, що далеко не всі опозиціонери - янголи у людській подобі. Але динаміка радикалізації частини опозиційних сил, до яких з рештою відноситься вже навіть сирійська гілка Аль-Каїди прямо відображає динаміку тих звірств, які цілком свідомо вчиняли солдати та наймити Асада.
Вони це робили з метою перетворити війну із громадянського повстання проти диктатора у чергове втілення міжрелігійної ворожнечі між сунітами та шиїтами із перспективою взаємного геноциду, в якому логічним інтересом Заходу могло бути лише припинення насильства.
Росія лише підхопила цей пропагандистський трюк. Путін вирішив предстати перед світом борцем із тероризмом, захистивши одночасно свого друга Асада та повернувши РФ імідж світової держави, що може впливати на стан справ далеко за межами власних кордонів. Тільки за боротьбою із тероризмом ховається переважно війна проти тих, хто оголосив війну диктатору, а не проти ісламістів.
І мирне врегулювання має наступити лише тоді, коли реальна опозиція Асаду потоне в крові, коли Захід можна буде поставити перед альтернативою - або сирійський диктатор, або халіфат ісламістів.
Той факт, що Росія згортає свій військовий контингент говорить лише про одне - у Кремлі вірять, що змогли досягти поставлених цілей. На їх думку мирне врегулювання закріпить фактичну поразку опозиції, зацементувавши чинний режим.
Ілюзія миру
Можна довго сперечатися, чи адекватною є ця оцінка стану справ у Сирії з боку Москви, адже цілком імовірно, що війна ще далека від завершення. Але безперечним є те, що ніхто так і не завадив росіянам на власний розсуд винищувати мирне населення і сирійську опозицію під димовою завісою боротьби із "Ісламською державою".
Це ляпас Вашингтону і Заходу, який робить вигляд, що так і має бути. І цинічність ідеї мирних переговорів полягає у тому, що Путін пропонує західним політикам "зберегти обличчя". Хіба що для цього вони мають прийняти його правила гри.
Дуже схожа опція зараз пропонується і для України. Так само спочатку розв’язати конфлікт, максимально підкидаючи багаття у полум’я ідеологічних суперечок між українцями. Коли це не спрацювало, зробити усе можливе, аби спровокувати громадянську війну на очах у Заходу.
Коли не провалився і цей план – зробити майже неприховану інтервенцію. А, коли власні цілі будуть близькими до досягнення, запропонувати Заходу "мирне врегулювання" в обмін на можливість непомітно добити ворога.
Саме тому симпатики мирних планів за московськими лекалами та "болючих компромісів" мають чесно визнати - вони є свідомими чи несвідомими прихильниками капітуляції. Капітуляції, заради якої уся ця війна і затівалася. Як у Сирії, так і в Україні.