Сенатські комісії проводять один за іншим довгі огляди кандидатів на вищі пости в майбутній адміністрації Дональда Трампа: глави Держдепу, Пентагону, ЦРУ - в цілому двадцять одна людина пройде цю процедуру.
За тими слуханнями, що вже відбулися, можна прийти до висновку, ніби формується якась спецкоманда супергероїв для протидії повсюдним підступам росіян. Ставлення до Росії і готовність дати відсіч її ворожим діям - одна з ключових кваліфікаційних вимог до завтрашніх керівників Америки.
Це не дивно, російська тема - одна з центральних нині у Сполучених Штатах, які намагаються прийти до тями після виборів Трампа президентом і всього того, що цей вибір за собою спричинив. Тут би Росії і порадіти: чи не цього в Кремлі хотіли, всілякими способами залучаючи до себе увагу всього світу? Ось воно.
Впрягаючись у державну лямку, американські чиновники першого рангу називають Росію головною загрозою і ворогом №1. І виникає питання: а чи готова Росія носити це непросте звання?
Ще до всіх неприємностей з Кримом і Україною, у серпні 2013 року, Барак Обама, спілкуючись з пресою, сказав, що за манерами Путін нагадує йому підлітка, в нудьзі зсутуленого на задніх партах в класі. Це одне з найбільш влучних і образних визначень російського лідера, а через нього і очолюваної ним країни.
Тут є і оцінка реального місця Росії у світі - задня парта, і помічена інфантильність - підліток. Зсередини його корчать незадоволеність своєю маргінальністю, виключеністю, і одночасно намагання видати виключеність за винятковість. «Нас чому не люблять? Тому що ми величні».
З цією уявною величчю виникають великі проблеми, в першу чергу пов'язані з тим, що нічого про неї не свідчить. «Чому ми величні? Тому що нас не люблять», - до непристойності червивий аргумент.
Утворену логічну діру затикають «великою історією», випихуючи наперед тіні дідів, які воювали і Гагаріна запускали. І зверху головний козир: ми величні, тому що у нас є бомба і ми можемо вас вбити. Тут лузер з задньої парти, що загрожує кулаком оточуючим, у всій красі.
І чорт би з ним, хіба мало таких, що впали з воза прогресу і безсило матюкаються йому вслід? Але Росія в бажанні привернути до себе увагу гіперактивна, вона не обмежується своєю задньою партою, а намагається всіх зачепити, демонстративно порушити норми і межі.
Ця нахабна активність начебто має заглушити внутрішню тривогу від відчуття невідповідності заявлених глобальної ролі і масштабу справжнім. Всередині якось порожньо. І чим більше Росія надувається, тим більш розрядженою стає порожнеча і більш очевидною неспроможність амбіцій, невідповідність помилкового образу справжньому, тим вищою стає тривожність, тим більш безладною є активність, що її притлумлює. Ця інфляція не може бути нескінченною.
Команда, яка прийде в Білий дім, звичайно, буде відігравати важливу роль стосовно отямлення Росії. На це отримано велике замовлення від істеблішменту, розлюченого росіянами, і ніхто не посміє його ігнорувати, як би у подальшому не чудив Трамп. Але Вашингтон не вирішить за Росію її головну проблему: не усуне її внутрішню порожнечу. Хоча може допомогти дорослішанню, присаджуючи на справжнє місце.
Де в цій історії Україна? Вона, звичайно, дуже зацікавлений спостерігач у світовій виставі, що розгортається. Головне при цьому нам самим не забувати дорослішати, брати відповідальність за своє майбутнє, вчитися робити вчинки, співставляючи амбіції з можливостями і адекватно реагуючи на виклики. Адже ми поки що теж на задній парті.