Дональд Трамп: Мистецтво укладати угоди (Уривок з книги президента США)

Український переклад книжки американського бізнесмена, політика та діючого президента США Дональда Трампа з’явилася у книгарнях країни.

Про це повідомив видавець Ярослав Маринович («Видавнича група «КМ-Букс») на своїй сторінці у Facebook. Українські читачі вже мають змогу прочитати легендарну книгу — «The art of the deal» («Мистецтво укладати угоди»).

Книга «Трамп: мистецтво укладати угоди» — це неприхований погляд на філософію блискучого підприємця, найкраще чтиво для кожного, кому цікаво спостерігати за успішною людиною, яка перебуває у фокусі загальної уваги.

Тим, хто хоче бути схожим на нього, Трамп чітко озвучує свої секрети успіху: уява, наполегливість, вміння використовувати слушну нагоду і обирати вдалий час (особливо в тих питаннях, що стосуються землі чи оренди, банківського фінансування, зонування, податкових пільг тощо) та, найважливіше, інстинкт справжнього підприємця.

Еспресо.TV разом з "КМ-Букс" Пропонуємо ознайомитися з першим розділом з книжки, в якому Трамп зафіксував всі свої переговори за тиждень.

1

Як укладаються угоди: один тиждень з мого життя

Я займаюся цим не заради грошей — у мене їх значно більше, ніж знадобиться в житті. Це моє покликання, моя стихія: кожна угода — мій витвір мистецтва. Хтось має хист до малювання, хтось — талант до написання віршів. Я ж укладаю угоди. Бажано, масштабні. Це мій драйв, моя невгамовна жага.

Мій стиль роботи дивує багатьох. Я не обмежую себе жорсткими рамками. Я не ношу портфель. Я намагаюсь не перевантажувати свій день зустрічами. Я завжди готовий скористатися новими можливостями. Насичений і напружений графік роботи стримує уяву і розвиток підприємницьких здібностей. Я волію щодня приходити на роботу і просто споглядати за тим, що відбувається.

Зазвичай я прокидаюся рано — десь о шостій. Близько години присвячую читанню свіжих вранішніх газет. Як правило, до офісу я потрапляю десь о дев’ятій годині і, не гаючи часу, «сідаю» на телефон. Я роблю не менше п’ятдесяти дзвінків щодня, а часом всі сто або навіть більше. У перервах між дзвінками відбуваються численні ділові зустрічі, більшість з яких — абсолютно незаплановані. Проте рідко коли зустріч затягується — переважно, розмова триває не довше 15 хвилин. Я вважаю за краще не відволікатися на ланч. Робочий день закінчується о 18:30. Однак дуже часто я й удома монополізую телефон. Вихідні для мене — не привід відмовлятися від важливих телефонних дзвінків.

Це творчий процес, що триває завжди. Минуле — гарний учитель і добрий порадник, але про майбутнє я піклуюсь, зосереджуючись виключно на теперішньому. І отримую задоволення. Хіба є сенс, якщо немає задоволення?

---

Ви можете безкоштовного виграти книжку Дональда Трампа на Еспресо

ПОНЕДІЛОК

9:00. Перший дзвінок — Алану Грінбергу (на прізвисько Туз) в операційний зал Bear Stearns провідного інвестиційного банку на Волл-­стріт. Алан обіймає посаду головного виконавчого директора Bear Stearns і вже п’ять років поспіль є моїм інвестиційним банкіром. Мушу визнати: Алан — найкращий у своїй галузі. Два тижні тому ми почали скуповувати акції компанії Holiday Inns (курс коливається в межах 50 доларів за акцію). Алан повідомляє, що мій пакет акцій містить дещо більше 1 мільйона штук — 4% усіх акцій компанії належать мені. У п’ятницю курс на фондовій біржі становив 65 доларів. Алан каже, що таке стрімке зростання спричинене тим, що містом ходять чутки, ніби я навмисно їх скуповую, щоб прибрати до рук контрольний пакет.

Щоправда, я ще не вирішив остаточно. Можна було б і справді стати власником компанії Holiday Inns, яку, на мою думку, дещо недооцінюють. Нині я можу викупити контрольний пакет акцій менше ніж за 2 млрд доларів. Вартість трьох готелів-казино цієї компанії становить приблизно стільки ж, але їй належить ще й готель на 300 тис. номерів.

Альтернативним варіантом може бути і такий: якщо курс акцій зростатиме, можна продати свою частку й отримати гарний прибуток. Якщо зробити це сьогодні, то можна уторгувати 7 млн доларів. Цим можливі варіанти не вичерпуються: компанія Holiday Inns може запропонувати викупити мій пакет акцій за вищими цінами, щоб просто спекатися мене.

У будь-якому разі мені подобається спостерігати, до чого може призвести невміле управління, котре прагне зберегти те, що гордо називається свободою, — насправді ж вони просто турбуються про свої робочі місця.

9:30. Телефонує Ейбрагам Гіршфельд — він хоче порадитися. Ейб — успішний забудовник, який мріє про кар’єру політика. На превеликий жаль (принаймні для Ейба), з нього вийшов значно кращий забудовник, ніж може вийти політик.

Восени він балотувався на пост замісника губернатора штату Нью-Йорк. Його опонентом був обранець нинішнього губернатора Куомо — Стен Ландайн. Куомо намагався через суд зняти Гіршфельда з політичних перегонів — і, коли передвиборча кампанія набирала дедалі більших обертів, йому це успішно вдалося. Ейб знає, що я з губернатором перебуваю в гарних стосунках, тому радиться: чи варто підтримувати партію Куомо, чи краще перейти на бік опонентів. Я відповідаю, що все ясно як божий день: потрібно триматися переможця.

Ми домовляємося зустрітися в четвер.

10:00. Телефоную Дону Імусу, щоб подякувати. Імус — власник успішного радіо-шоу, що транслюється на NBC. Річ у тім, що він допомагав збирати гроші для Анабели Гілл.

Я просто вражений, наскільки швидко ця подія набула шаленого розголосу. А почалося все минулого тижня, коли я побачив по телевізору репортаж, у якому йшлося про чарівну леді з Джорджії — місіс Гілл, — яка робила все можливе та неможливе, щоб у неї не відібрали фермерське господарство через невиплачений кредит. Її чоловік, 67-річний фермер, декілька тижнів тому покінчив життя самогубством, сподіваючись, що страховка покриє необхідні витрати і врятує ситуацію, адже ферма належала не одному поколінню їхньої родини. На жаль, страхових виплат не вистачило. Я був розчулений до глибини душі такою несправедливістю: люди весь свій вік чесно та віддано працювали, а зрештою все мало полетіти під три чорти.

Я знайшов Френка Аргенбрайта за допомогою телемережі NBC. Френк — добрий хлопчина, живе у Джорджії. Він перейнявся проблемою місіс Гілл, як своєю власною. Френк надав мені інформацію про банк, що видав кредит під заставу ферми. Уже наступного ранку я розмовляв по телефону з одним із віце-президентів банку: я терпляче пояснив, що є бізнесменом із Нью-Йорка та зацікавлений в тому, щоб допомогти місіс Гілл. Він так само терпляче пояснив, що йому дуже шкода, але вже запізно що-небудь змінити — ферму продадуть на аукціоні, і «ніхто та ніщо не стане на заваді».

Його самовпевненість і нахабство гучних заяв ще більше розпалили в мені прагнення встановити порушену справедливість. Я відповів цьому чоловікові:

— А тепер слухай сюди: якщо ферму заберуть, я особисто передам справу до суду через те, що ви довели чоловіка місіс Гілл до самогубства. Від тебе і твого паскудного банку не залишиться навіть мокрого місця.

Було очевидним, що банківський службовець занервував кожною клітиною. Згодом він сказав, що обов’язково зв’яжеться зі мною пізніше.

За деяких обставин справді варто вдаватися до грубих методів — через годину банкір зателефонував мені.

Він ввічливо протягнув:

— Не хвилюйтеся: ми все владнаємо, містере Трамп.

Місіс Гілл і Френк Аргенбрайт звернулися до ЗМІ — ця справа широко висвітлювалася на телебаченні. Ми зібрали 40 тис. доларів до кінця тижня. Імус самотужки зібрав 20 тис. доларів, апелюючи до співчуття та розуміння радіослухачів. Як різдвяний подарунок для місіс Гілл і її родини ми збиралися провести церемонію кремації кредитного договору. Це дійство мало відбутися на Святвечір у дворику хмарочоса Trump Tower. Я був впевнений, що до того часу ми зберемо всю необхідну суму. Я пообіцяв місіс Гілл, що в разі, якщо грошей не вистачатиме, я внесу необхідну суму, якою б вона не була.

Я кажу Дону Імусу, що він — найкращий. Запрошую його на наступному тижні відвідати тенісний турнір. У мене є ложа — я колись ходив дивитися на гру майже щодня. Зараз через брак вільного часу я, переважно, запрошую туди друзів.

11:15. Телефонує Гаррі Ашер — голова футбольної ліги США. Минулого місяця ми подали позов до суду, звинувативши Національну футбольну лігу (НФЛ) у порушенні антимонопольного законодавства. Хоча суд визнав НФЛ монополією, але нам присудили один долар як відшкодування збитків. Я вже дозволив кращим гравцям своєї команди New Jersey Generals укласти договір з НФЛ. Але вважаю, що таке рішення — гучний ляпас нашій гідності.

Ми сперечаємося про стратегію, якої слід дотримуватися. Я наполягаю на тому, що ми маємо активніше наступати на супротивників. «Я переймаюсь через те, — кажу я Гаррі, — що ніхто по-справжньому не хоче подавати апеляцію».

12:00. Геррі Шонфельд — президент компанії Shubert Organization, якій належить декілька найбільших театрів на Бродвеї, — телефонує мені, щоб порекомендувати на посаду офіс-менеджера одну знайому жіночку, яка хоче працювати виключно на Дональда Трампа. Я жартівливо припускаю, що вона несповна розуму, але я заінтригований, тому призначаю співбесіду.

Розмова плавно перейшла на театральну тему. Я розповідаю Геррі, що знову поведу дітей на його шоу «Коти». Він цікавиться, чи замовлятиму я квитки через його офіс. Я пояснюю, що не люблю напрошуватися.

— Дурниця! — каже Геррі. — У мене в офісі є асистентка, обов’язки якої — забезпечувати моїх друзів квитками. Запиши її номер — не вагайся: ним варто скористатися.

Такий от чемний жест добропорядного чоловіка.

13:15. До офісу заглянув Ентоні Глідман, щоб обговорити проект реконструкції льодової арени Wollman, координатором якого він був. Свого часу Глідман був членом Комісії з питань житлового господарства (коли мером Нью-Йорка був Ед Кох). Тоді ми дійсно ворогували, і я навіть розгромив його в суді. Однак я завжди знав, що він до чорта розумний. Я ніколи не серджуся на людей. Я завжди лише шукаю найкращих для своєї команди.

Уже протягом семи років міська влада демонструє жалюгідні спроби здійснити реконструкцію ковзанки, але далі гучних заяв справа не пішла. У червні я особисто запропонував нарешті реалізувати цей проект — нині ми навіть випереджаємо графік. Тоні повідомляє, що на четвер планується прес-конференція на честь святкування закінчення проекту: ковзанку вже заливають бетоном — завершальний акорд роботи.

Я цікавлюся, яка вірогідність того, що на прес-конференції будуть присутні журналісти. Я досить скептично ставлюся до цієї події, але Тоні поспішає запевнити мене, що з десяток телерадіокомпаній виявили бажання прислати своїх кореспондентів. Я задоволений.

14:00. Я маю дати письмові свідчення під присягою, оскільки ми подали позов до суду на компанію-підрядчика, що займалася будівництвом хмарочоса Trump Tower. Лихо в тім, що в розпалі будівництва ми були вимушені відмовитися співпрацювати з цією компанією через те, що вона виявилася абсолютно та безнадійно некомпетентною. Тепер ми вимагаємо відшкодування завданих нам збитків. Я ненавиджу судову тяганину й усе, що пов’язане із судовими перипетіями. Але завжди, незалежно від обставин, якщо правда на твоєму боці, її потрібно відстояти, інакше — тобі вилізуть на голову і звісять ноги. Схоже на те, що мені навряд чи вдасться уникнути судової тяганини, навіть якщо не я буду позивачем. Якщо твоє ім’я Дональд Трамп, то, здається, всі, кому не ліньки, хочуть посперечатися з тобою в суді.

15:00. Я прошу Норму Фордерер (Норма — мій асистент, вона впорядковує моє життя) принести мені на ланч томатний сік, адже я рідко дозволяю собі ланч у кафе, оскільки це гаяння дорогоцінного часу.

15:15. Намагаюся зв’язатися з паном Чарльзом Голдштайном — його немає на місці. Я залишаю повідомлення. Чарльз Голдштайн — успішний юрист із питань нерухомості, але насправді він зовсім не симпатизує мені.

Я впевнений на всі сто відсотків, що Чарлі — звичайний хлопець зі звичайного району Нью-Йорка. Але як же він бундючиться! Цей мажор вдає, наче він зі шляхетного роду. Саме тому я називаю його «Пан». Нещодавно з’ясувалося, що Лі Якокка найняв Пана Чарльза, щоб той представляв його інтереси, в той час як ми з Лі плануємо мати партнерські стосунки. Звісно, Лі не може знати про мої «дружні» стосунки з Паном. Річ у тім, що якось я порекомендував Пана Чарльза своєму знайомому, який шукав компетентного юриста. Згодом я дізнався, що Пан Чарльз також дещо порекомендував своєму клієнту (моєму знайомому) — не укладати зі мною угоду! Мені було важко в це повірити.

Ця угода передбачає купівлю двох житлових хмарочосів у Палм-Біч. Там у мене є будинок. Точніше — розкішний палацово-парковий комплекс Mar-a-Lago. Минулої зими, коли я відпочивав там на вихідних, ми з друзями вибралися на ланч. Гуляючи містом, я не міг не звернути увагу на двох чудових багатоповерхових велетнів. Згодом я копнув глибше — виявилося, що будівництво хмарочосів коштувало приблизно 120 млн доларів, але провідний банк Нью-Йорка нещодавно забрав цей проект у забудовників через несплачений кредит. Тепер укладалася угода щодо купівлі цього ласого проекту за 40 млн доларів. Наступним власником «чудових велетнів» мав стати я.

Наш друг, Вільям Фугаці, запропонував ідею: ми з Лі маємо стати діловими партнерами у цій справі. Я вважаю Лі надзвичайно тямущим підприємцем — він уміє творити бізнес-дива. Він також імпонує мені як людина. Слово за словом, і ми дійсно домовилися з Лі про можливе партнерство у цій справі. Однак це чималі інвестиції — я маю певні сумніви та думаю, що Лі також вагається, чи варто доводити справу до пуття. Якщо я не помиляюсь у своїх припущеннях, то, мені здається просто «ідеальним» те, що його інтереси представлятиме огидний мені юрист. І саме це почує, слово в слово, Пан Чарльз від мене, коли зателефонує.

15:30. Я телефоную своїй сестрі Маріанні, щоб обговорити винесене судом рішення в Атлантик-Сіті. Маріанна Беррі обіймає посаду федерального судді Нью-Джерсі, а її чоловік Джон — досить обдарований юрист, який неодноразово мені допомагав.

— Ти лишень уявляєш, вони винесли рішення не на нашу користь! — вигукую я, неспроможний приховати своє обурення.

Маріанна дуже розумна і знається на законах значно краще за мене, але і вона приголомшена. Я кажу, що вже зібрав матеріали справи і можу відіслати їх Джону — я хочу, щоб саме він підготував апеляцію.

16:00. Я поспішаю до конференц-залу, щоб переглянути слайди для різдвяного оформлення внутрішнього дворика хмарочоса Trump Tower. Візитівка будівлі та компанії Trump Organization — власне атріум, стильний внутрішній критий дворик, одне з улюблених місць туристів: понад 100 тис. людей з усього світу щодня поспішають відвідати його і зробити тут покупки. Саме тому я так піклуюся про такі, здавалося б, несуттєві деталі, як різдвяне оформлення.

Мені майже нічого не подобається з того, що побачив. Аж ось на очі потрапляє пишна позолочена гірлянда, що прикрасить вхід. Ми вирішуємо, що цього буде достатньо. Інколи менше означає краще.

16:30. Телефонує Ніколас Рібіс. Це мій адвокат із Нью-Джерсі, завдяки якому мені надали дозвіл на відкриття двох казино в Атлантик-Сіті. Він бідкається, що мусить летіти в Сідней (Австралія) у справі, яку веде для мене. Переліт триває цілу добу — в мене аж душа радіє, що полетить він, а не я.

Однак полетіти варто — угода має бути вигідною. Уряд штату Новий Південний Уельс саме обирає компанію, що візьметься за будівництво й керівництво найбільшим у світі казино. Ми — одні з найкращих претендентів. Нік летить на ділові переговори з представниками уряду, які приймають рішення у цій справі. Він повідомить, коли будуть новини.

17:15. Телефоную Генрі Канегсбергу. Він — виконавчий директор телекомпанії NBC, нині зобов’язаний вибрати місце для нової штаб-квартири компанії. Уже понад рік ми вербуємо керівництво компанії, щоб ті обрали ошатну місцевість у Вестсайді, де я збираюся побудувати найвищий хмарочос у світі. Площа земельної ділянки становить понад 31 га, вона розташована в мальовничій місцині — на березі річки Гудзон.

Я знаю, що Генрі вже бачив останній затверджений проект забудови. Я продовжую стояти на своєму: акцентую увагу на тому, що торгова мережа Bloomingdale’s просто жадає отримати приміщення в нашому торговельному центрі, оскільки це справді престижно. Я також повідомляю, що в Управлінні містобудування й архітектури дуже задоволені останнім проектом забудови, і ми очікуємо отримати схвалення архітектурного проекту в напрочуд короткий термін.

Здається, Канегсберг радий чути такі втішні новини. Наприкінці розмови я ненароком зауважую, що офіси компанії NBC можуть розташовуватися в найвищій будівлі світу: «Подумай, наскільки це буде досконалим символом вашої компанії».

17:45. Мій 9-річний син Донні телефонує, щоб дізнатися, коли тато буде вдома. Я завжди радий дзвінкам від дітей і ніколи не відмовляюся з ними поспілкуватися, незалежно від того, чим я займаюся. У мене є ще двоє дітлахів: Іванка й Ерік. Дівчинці шість років, хлопчику — три. Роль батька дається мені з кожним роком дедалі легше. Я обожнюю та люблю своїх дітей до нестями, але не вмію бавитися машинками чи гратися з ляльками. Тепер, на мою втіху і радість, Донні починає цікавитися нерухомістю і спортом.

Я кажу Донні, що буду вдома, щойно звільнюся. Але така відповідь його не влаштовує: він хоче знати напевне. Очевидно, в нього мої гени: неоднозначна відповідь не приймається.

18:30. Зробивши ще декілька дзвінків, я залишаю офіс і ліфтом піднімаюся у квартиру (в житловій частині хмарочоса Trump Tower). Звісно, мені доведеться зателефонувати ще у декілька місць, але це вже буде тоді, коли я буду вдома.

ВІВТОРОК

9:00. Робочий день розпочинається дзвінком — телефоную Івану Боскі. Йому та його дружині належить контрольний пакет акцій готелю Beverly Hills. Річ у тім, що я дізнався із преси, що він вирішив продати свій пакет акцій. Коли я набираю номер, то ще й гадки не маю, що через два тижні Боскі визнає себе винним у здійсненні фінансових махінацій із цінними паперами всередині компанії. Немає жодного сумніву, що саме через це він так бажає якомога швидше продати готель та отримати гроші готівкою.

Я хочу, щоб управління готелю взяли на себе Стів Рубел і Ян Шрегер. Вони успішно реалізували проекти Studio 54 і Palladium. Стів — першокласний промоутер. Я впевнений, що завдяки йому життя в готелі знову закипить-завирує з небаченою силою.

Мене з’єднують з Боскі. Я відверто йому кажу, що дуже зацікавлений у придбанні контрольного пакету, та дізнаюсь, що юридична компанія Morgan Stanley and Company займається цією справою. Вони зі мною зв’яжуться для укладення угоди.

Лос-Анджелес подобається мені. У 1970-х роках я проводив там майже кожні вихідні, завжди зупиняючись у готелі Beverly Hills. Однак я ніколи не дозволяю власним уподобанням впливати на прийняття розумного бізнес-рішення. Мене справді цікавить готель, але лише в тому разі, якщо цей ласий шматок продадуть мені за значно нижчою ціною, ніж зараз.

9:30. Телефонує Алан Грінберг — тепер нам належить ще 100 тис. акцій компанії Holiday, а їхня ціна зросла ще на півтора пункти. На біржі вирують справжні пристрасті. Я, у свою чергу, кажу Алану, що в компанії Holiday почалася стихійна паніка — скликаються незаплановані засідання ради директорів, щоб визначитися з політикою щодо мене. Алан стверджує, що керівництво застосує певну «протиотруту», щоб нейтралізувати вороже захоплення компанії, яке я так безвинно розпочав.

Наша телефонна розмова триває не більше двох хвилин. Одна з рис Алана, яку я просто обожнюю, — він ніколи не марнує час.

10:00. Зустріч із підрядчиками: нині зводяться багаторівневий гараж-паркінг на 2 700 паркувальних місць та автоцентр, що красуватимуться навпроти готелю-казино Trump Plaza на Променаді в Атлантик-Сіті (приокеанській пішохідній набережній). Бюджет проекту становить 30 млн доларів. Підрядчики звітують про виконану роботу: все йде за планом, бюджет не перевищується. Паркінг буде збудовано вчасно, саме до 30 травня — Дня пам’яті — найбільшого свята для городян, тому можна очікувати надприбутків. Нині справи йдуть досить непогано і без паркінгу. Нова земельна ділянка, призначена для паркінгу, розташована в кінці головної вулиці, що впирається у Променад, а пішохідний перехід зв’язує її з нашим казино. Зрозуміло, що фактично кожний, хто залишить машину на нашій парковці, потрапить прямісінько до нас у руки.

11:00. Зустріч із провідним банкіром Нью-Йорка в моєму офісі. Він пропонує надати мені кредит — ми розмовляємо про угоди, які наразі укладаються. Дивний парадокс: тепер банкіри полюють на мене, пропонуючи кредитні послуги, — вони знають, кому можна та варто довірити свої грошенята.

12:15. Заходить Норма: необхідно перенести прес-конференцію з четверга на середу. Голова Комісії з питань розвитку паркових комплексів у Нью-Йорку Генрі Штерн у четвер має бути присутнім на відкритті нового майданчика в Центральному парку у Верхньому Вестсайді. Контракт уже підписала співачка Даяна Росс.

Маємо проблему: нашу церемонію — залиття бетоном ковзанки — перенести ніяк не можна з технічних причин, саме тому прес-конференція призначена на четвер. Але чорт із ним, я перенесу прес-конференцію — не хочу завдавати Генрі зайвих клопотів. Бідолаха і так натерпівся від нас: минулого тижня охорона відмовилася пропускати його на ковзанку без моєї письмової згоди. Уявляю, як Генрі «тішився», коли охоронці занадто сумлінно виконували свої обов’язки.

12:45. Телефонує мій бухгалтер Джек Мітник. Ми обговорюємо, як вплинуть податки на рентабельність угоди, укладенням якої ми зараз займаємося. Мене цікавить його думка як експерта, оскільки нещодавно ухвалений Конгресом США Закон «Про податок на нерухоме майно» позбавляє інвесторів багатьох пільг у сфері нерухомості.

Та, на мій превеликий подив, Мітник запевняє, що цей закон нам не зашкодить, а навпаки: ставка податку на прибуток підприємств знижена з 50 до 32%, а оскільки основний дохід ми отримуємо від операційної діяльності казино і спільного володіння нерухомістю, то він нам лише на руку. Однак я все одно переконаний, що цей закон — просто катастрофа для країни: позбавлення інвесторів і забудовників пільг, відсутність заохочувальних дотацій неминуче призведе до того, що нічого не буде будуватися. А що вже казати про інвестиційно непривабливі та непрестижні райони — світле майбутнє їм скасували.

13:30. Прошу Норму з’єднати мене з Джоном Денфортом (сенатор-республіканець від штату Міссурі). Я взагалі-то з ним особисто не знайомий, але він один із тих небагатьох, хто наполегливо і палко виступав проти прийняття нового законопроекту про податки. Мабуть, уже дещо запізно дякувати, але я хочу висловити своє захоплення його відданості ідеям, хоча він міг позбутися свого портфеля за таку відверту і сміливу протидію уряду.

Денфорта нема на місці, але він перетелефонує, так запевняє його секретарка.

13:45. З’явилася перерва між дзвінками — Норма хоче скористатися вільною хвилинкою, щоб узгодити зі мною запрошення, що надійшли від декількох осіб. Дейв Вінфілд — гравець баскетбольної команди New York Yankee — запрошує мене провести благодійний обід, щоб зібрати пожертвування для його фонду боротьби з наркома­нією. На цей місяць уже заплановано два схожих обіди за моєї участі.

Звісно, я не тішуся самообманом — я чудово розумію, чому вони хочуть, щоб я виступав із промовою або був ведучим на благодійних заходах. І це не через те, що я такий класний. Справжня причина полягає в тому, що керівники благодійних фондів знають, що в мене чимало заможних друзів, яких я можу заманити в їхні благодійні сіті. Я розумію правила гри і, хоча мені вони не до вподоби, змушений брати в цьому активну участь, оскільки вийти з цієї гри не вдається без докорів сумління та суспільства. Однак уже двічі за цей місяць я залучав своїх друзів до таких заходів. А переконати заплатити 10 тис. доларів за столик на благодійному обіді — справа не з легких. У всьому потрібно знати міру. На жаль благодійний обід Дейва відбудеться без моєї участі.

Ще одне запрошення надійшло від організації молодих президентів, до складу якої входять підприємці, які обіймають посаду президента компанії. Але існують вікові обмеження — членство дозволяється лише тим, кому ще немає 40 років. Мені нещодавно виповнилося 42 — тобто я вже застарий.

Норма зачитує запрошення далі. Я погоджуюся на дві вечірки. Одну з них влаштовує Еліс Мейсон — брокер із нерухомості, крутихвістка і світська левиця, на чиїх вечірках збирається весь бомонд. Друга — святкова вечірка з нагоди одруження двох чудових людей: Барбари Волтерз із ABC та Мерва Едельсона (президент компанії Lorimar-Telepictures), які нещодавно побралися в Каліфорнії.

Щоправда, я зовсім чужий на таких заходах — терпіти не можу світські бесіди. На жаль, уникнути їх не можна і вони — частина іміджу та бізнес-життя. Таким чином, я відвідую значно більше культурних заходів, ніж мені б хотілося, а потім з усіх сил намагаюся чимшвидше виконати світський обов’язок і втекти додому. Якщо я добре та невимушено почуваюся на вечірці — це не закономірність, а виняток із правил. Але, зазвичай, я приймаю запрошення за декілька місяців до самої події, заспокоюючи себе тим, що ще дуже довго — здається, цей осоружний день взагалі не настане. Але він неминуче настає — я злий сам на себе, що мав необачність погодитися піти на якусь гламурну божевільну вечірку, але тоді вже запізно щось змінити.

14:00. Виникла ідея, якою я маю поділитися з Аланом Грінбергом. Телефоную. Виявляється, що в разі, якщо я стану власником контрольного пакету акцій компанії Holiday, мені потрібно буде отримати дозвіл (ліцензію) на ведення грального бізнесу у штаті Невада (де компанії належить два казино). «А якщо, — пропоную я, — продати наші акції зараз, то матимемо гарний дохід від продажу цінних паперів, правда ж? А коли мені нададуть ліцензію, то буде нескладно скупити їх знову. Що скажеш?»

Алан не в захваті — він радить твердо дотримуватися обраної лінії (скуповувати акції далі). Я погоджуюся. Поки що. Мені подобається, коли існує широкий спектр альтернативних варіантів.

14:15. Дзвінок від Джона Денфорта. Приємна розмова. Я кажу, щоб він не здавався та надалі відстоював правду і справедливість.

14:30. Телефоную одному з власників готелю Dunes у Лас-Вегасі. Найкраща незабудована земельна ділянка у Вегасі належить їм. За прийнятну ціну я, можливо, не відмовлюся придбати цей ласий шматочок землі.

Гральний бізнес — моя стихія: мені подобається масштабність справи, атмосфера, що зачаровує та не відпускає, але найбільше мені до душі рух грошових коштів. Якщо ти майстер своєї справи, то це може приносити гарний дохід.

14:45. До офісу заходять мій брат Роберт і Гарві Фріман (обидва працюють на посадах віце-президентів у моїй компанії). Вони звітують про результати сьогоднішнього засідання, що відбувалося за участі Кона Едісона та головних виконавчих директорів компанії NBC. Засідання скликалося з приводу Вестсайдівського проекту. Обговорювалося питання про вплив висотної будівлі на розсіювання в атмосферному повітрі промислових викидів (вихлопна труба належить Кону, і важливо, щоб будівництво хмарочоса по сусідству не спричинило зайвих екологічних проблем).

Роберт, хоча й на два роки молодший за мене, поступливий та добросердний, але водночас дуже здібний і знає, як домовитися. Я думаю, що йому дуже не пощастило мати такого брата, як я, але він ніколи не скаржиться — ми дуже близькі. Він єдиний, кого мені приємно називати «сонечко».

Роберт майже з будь-ким може знайти спільну мову — ми непогано співпрацюємо, адже в мене досить важкий характер, що періодично постає у всій красі. Гарві, натомість, повна протилежність Роберту: почуття гумору в ньому спить мертвим сном, але в нього дуже добре розвинуте аналітичне мислення.

Приємно чути, що будівництво хмарочоса ніяк не вплине на екологічну ситуацію. Однак останнє слово буде не за Коном: потрібно провести незалежну екологічну експертизу.

15:15. Зателефонував Герберту Штурцу з Управління містобудування й архітектури Нью-Йорка. Це перша інстанція, де мають схвалити або забракувати наш проект забудови Вестсайдівської земельної ділянки. За графіком огляд запланований на п’ятницю.

Штурц десь ходить — я залишаю йому повідомлення. Просто кажу, що чекаю його в п’ятницю вранці.

15:20. Дзвінок від Джеральда Шрегера. Джеррі — першокласний юрист однієї з найкращих юридичних компаній країни — Dreyer & Traub. Він займається юридичним оформленням майже всіх моїх угод, відколи я викупив готель Commodore ще в 1974 році. Для мене Джеррі — значно більше, ніж просто юрист. Він — рентгенівський діагностичний апарат із бізнес-угод: бачить їх наскрізь з усіма перевагами та недоліками.

Ми обговорюємо ситуацію, що склалася з компанією Holiday, та інші поточні угоди. Як і Алан Грінберг, Шрегер не марнує часу — за десять хвилин ми встигаємо обговорити цілу купу проблемних питань.

15:30. Моя дружина Івана заходить попрощатися перед від’їздом: вона летить до Атлантик-Сіті. Мені подобається жартома казати, що вона завзятіший трудоголік, ніж я. Торік, коли я викупив ще одне казино в корпорації Hilton (я перейменував його на Замок Трампа), то вирішив, що управляти ним буде Івана. Вона лише підтвердила той факт, що може блискуче впоратися з будь-яким завданням, за щоб вона не бралася. Вона природжений управляючий.

Івана народилася та виросла в Чехословаччині. Єдина дитина в батьків. Батько — інженер-електрик, гарний спортсмен. Саме він ще з раннього дитинства почав займатися з Іванкою лижним спортом. У віці шести років дівчинка вже була призеркою лижних змагань. Узимку 1972 року вона вже була запасним учасником чехословацької команди на Олімпійських іграх у Саппоро. Наступного року, закінчивши Карлів університет у Празі, вона переїхала до Монреалю і невдовзі стала топ-моделлю Канади.

Ми познайомилися у Монреалі на Літніх Олімпійських іграх у серпні 1976 року. До зустрічі з Іваною я спілкувався з багатьма жінками, але серйозного захоплення не було. Івана — не з тих, із ким просто зустрічаються. Через десять місяців, у квітні 1977 року, ми побралися. Майже відразу я дозволив їй займатися внутрішнім оздобленням приміщень і жодного разу не пошкодував — у неї чудовий смак.

Я можу сміливо стверджувати, що Івана — неймовірно гарна господиня. Серед моїх знайомих їй немає рівних. Вона займається не лише вихованням наших дітлахів, а й утримує в чистоті та порядку три наших оселі (квартира у Trump Tower, маєток Mara-a-Lago та дім у Гринвічі (штат Коннектикут)), а тепер на її тендітних плечах — ще й управління Trump Tower.

І цій справі вона дає раду. Однак я все одно не позбавляю себе задоволення дорікнути, що Trump Tower не є «номер один» в Атлантик-Сіті. Я пояснюю, що в її володінні — найбільший заклад міста, тому, за всіма правилами, він має бути найприбутковішим. Івана не менше за мене полюбляє змагатися. Вона постійно твердить, що в неї на руках не всі козирі — потрібно більше готельних номерів. Її ані трохи не хвилює те, що будівництво додаткових номерів коштуватиме 40 млн доларів. Єдине, що її турбує, — відсутність номерів, що обламує їй крила та не дозволяє реалізувати потенціал будинку, щоб здобути переконливу перемогу. Я знаю лише одне: я б не наважився побитися з нею навзаклад.

15:45. На зв’язку виконавчий віце-президент з питань маркетингу дочірнього підприємства Cadillac Division концерну General Motors. Він телефонує на прохання свого боса Джона Гретенберга, президента Cadillac Motors Division, із яким я познайомився в Палм-Біч. Виявляється, вони бажають співпрацювати, щоб розпочати випуск нової моделі лімузину. Ця серія лімузинів матиме назву Trump Golden Series (Золота серія Трампа). Мені подобається — як бальзам на душу. Ми домовляємося про зустріч за два тижні.

16:00. До мене заходять Даніель Лі та його свита. Даніель — аналітик у сфері грального бізнесу, працює на інвестиційну компанію Drexel Burnham Lambert. Вони пропонують свої послуги, щоб профінансувати угоду з купівлі-продажу готельної компанії.

Уже декілька років поспіль мене атакує телефонними дзвінками Майкл Мілкен (той самий, хто вигадав будувати фінансову піраміду на основі облігацій для компанії Drexel), вперто намагаючись переманити мене до своєї компанії. Нині я ще не знаю, що дуже скоро спалахне грандіозний скандал навколо компанії Drexel через фінансові махінації з цінними паперами. У будь-якому разі, на мою думку, Майкл — дуже розумний хлопець. Однак і Алан Грінберг досконало знає свою справу, а я завжди прихильно ставлюся до тих, хто позитивно зарекомендував себе.

Я уважно вислуховую Лі та його свиту. Але не буду кривити душею: я не в захваті від їхніх пропозицій. Ми домовляємося, що я сам зв’яжуся з ними, якщо виникне в цьому потреба.

17:00. Телефонує колишній футболіст Miami Dolphins, який не хоче дати померти НФЛ. Він пропонує об’єднатися з Канадською футбольною лігою. Хлопець непоганий і сповнений ентузіазму, але він мене не переконав. Якщо вже в НФЛ не можуть дати собі раду (зважаючи на те, що в них є такі відомі таланти, як Гершел Вокер і Джим Келлі), то яким чином Канадська футбольна ліга може їм допомогти (при тому, що в них, можливо, і є таланти, але про які ніхто не чув)? Спершу ми маємо здобути перемогу в суді — розтрощити монополію НФЛ.

17:30. Телефоную дизайнеру Келвіну Кляйну з привітаннями та найкращими побажаннями. Під час відкриття Trump Tower Кляйн винайняв цілий поверх для презентації і продажу нової лінії парфумів Obsession (Одержимість). Усе відбувалося настільки успішно, що наступного року він винайняв ще один поверх. Нині справи в нього йдуть ще краще — він розширює свої володіння, винаймаючи ще й третій поверх.

Келвін викликає в мене справжнє захоплення. Я так і кажу йому. Безперечно, він — обдарований дизайнер, першокласний продавець і здібний підприємець, завдяки чому і досягає справжніх висот.

18:00. Поринув у написання листа Полу Голдбергу — критику з питань архітектури в авторитетному виданні New York Times. Тиждень тому в недільному випуску Голдберг написав панегірик на честь нового будівельного проекту на нижньому Манхеттені — Battery Park City. Він також зауважив, що наш будівельний проект у Вестсайді є «вигідним контрастним фоном» для проекту Battery Park City. Інакше кажучи, цей розумник розкритикував вщент наш проект.

Однак існує один маленький нюанс: архітектурний проект перебуває на стадії розробки, тому жодна жива душа, навіть Голдберг, не могла його бачити. Він вирішив потопити проект, якого навіть ще не бачив.

«Любий Поле! — пишу я. — Ваша стаття, яку недавно опублікували у пресі, безперечно, є підготовкою для нищівної критики нашого проекту. Проте поміркуйте: якщо Ви дійсно будете добросовісно поливати брудом наш проект забудови (а я впевнений, що будете), то Ви допоможете переконати керівництво компанії NBC якомога швидше переїхати з Нью-Йорка до Нью-Джерсі».

Мені постійно говорять, що не варто писати такі листи критикам. Але я маю свою думку щодо цього: якщо критик дозволяє собі писати про мою роботу все, що йому заманеться, то чому я не маю права написати те, що думаю про його працю?

СЕРЕДА

9:00. Ми з Іваною йдемо оглядати приватну школу, де навчатиметься наша донька. Якби мені п’ять років тому сказали, що я буду витрачати дорогоцінні ранкові години, оглядаючи класні кімнати молодшої школи, то я б щиро розсміявся.

11:00. Прес-конференція на льодовому майданчику Wollman у Центральному парку. Прибувши на місце події, я приємно вражений: щонайменше 20 журналістів і фоторепортерів метушаться навколо.

Першим виступає Генрі Штерн — голова Комісії з питань розвитку паркових комплексів у Нью-Йорку. Він задоволений результатами та не шкодує доброго слова. «Якби міська влада знову взялася за реалізацію цього проекту, — не приховує своїх думок Генрі, — ми б ще й досі чекали схвалення відповідного управління, тоді як Дональд Трамп уже блискуче реалізував наші плани».

Тепер мені надають слово. Я пояснюю аудиторії, що ковзанка обладнана системою трубопроводів загальною довжиною приблизно 35 км, що успішно пройшла суворий контроль і перевірку. Я повідомляю, що під час проведення робіт було заощаджено 400 тис. доларів, а урочисте відкриття ковзанки планується на 13 листопада за участі найвідоміших і найсильніших зірок фігурного катання.

Я гідно витримую шквал запитань від допитливих репортерів. Нарешті настає історична мить: ми з Генрі спускаємося на ковзанку. Якщо вже не вдалося влаштувати справжнє залиття бетоном ковзанки, то, принаймні, можна насолоджуватися символічною церемо­нією. Двоє працівників викочують візок із бетоном, прямуючи до нас. Ми з Генрі озброюємося лопатами та викладаємо бетон, щасливо посміхаючись у камери.

Мушу зізнатися: це ж просто спектакль! Лише уявіть собі таке видовище: двоє презентабельних чоловіків у дорогих костюмах вигрібають лопатами бетон. Однак я радо пристосовуюся і до таких вимог: я ладен хоч би й бетон вигрібати лопатою, поки мене знімають на камеру.

12:45. Повернувшись до офісу, я одразу починаю відповідати на пропущені дзвінки. Потрібно встигнути владнати якомога більше справ, оскільки я відлітаю у Трентон на звану вечерю, що влаштовує службовець ліцензійної комісії штату Нью-Джерсі з нагоди виходу на пенсію.

Передусім я телефоную Артуру Беррону — президенту медіа-­корпорації Gulf & Western’s Entertainment Group (G&W), до складу якої входить і кінокомпанія Paramount Pictures. Я вже давно товаришую з Мартіном Дейвісом, який обіймає посаду голови правління корпорації G&W. Нещодавно я надіслав листа Марті, а Беррон, імовірно, вирішив відповісти на нього телефонним дзвінком. У листі я вихвалявся Марті, що придбав просто казкову земельну ділянку, і зараз розробляється архітектурний проект: на перших поверхах хмарочоса планується облаштувати вісім кінотеатрів. Я пропонував Марті укласти угоду з його компанією. «Ти ж чудово знаєш, — писав я, — що мені найліпше мати справу з Мартіном ­Дейвісом».

І це справді незаперечний факт. Мартін безперечно обдарований, з ним хочеться мати справу. Водночас, безліч інших компаній згодні на все, щоб відкрити свої кінотеатри в такому престижному місці. Простіше кажучи, якщо Марті не влаштують умови моєї угоди, спектр альтернативних варіантів дуже широкий.

Нас з’єднали з Артом Берроном — він хоче обговорити умови угоди під час зустрічі. Домовляємося на наступний тиждень.

13:30. Відповідаю ще на один пропущений дзвінок: телефоную Артуру Зоненбліку — одному з провідних брокерів Нью-Йорка. Зо три тижні тому він повідомив, що якісь іноземці зацікавлені в купівлі моєї земельної ділянки у Вестсайді. Імена він відмовився назвати, але запевнив, що вони — люди серйозні та ладні сплатити кругленьку суму за цей ласий шмат землі — значно більше, ніж я заплатив торік (а це 100 млн доларів).

Щоб я зрадів до нестями — сказати не можу. Навпаки, тоді я відповів: «Пропозиція дещо занизька. Артуре, якщо ти зможеш розкрутити їх на більші гроші, я ще подумаю над можливістю продажу». Зараз Артур звітує.

Насправді ж я взагалі не хочу продавати свою ошатну земельну ділянку у Вестсайді. Ні за які гроші у світі. Я полюбив ці 40 гектарів землі: мальовнича місцина на березі річки, не спотворена жодним будівельним проектом. Із іншого боку, я не зарікаюся. Артур каже, що його клієнти активно цікавляться земельною ділянкою — можливо, вони погодяться сплатити дещо більше, але не набагато. «Прагни більшого», — кажу я наостанок.

14:00. На зв’язку підрядчик, який займається будівництвом басейну в моїй резиденції Mar-a-Lago. Незважаючи на те, що я дуже зайнятий, відповідаю на дзвінок. Ми зобов’язалися не порушувати унікальний архітектурний ансамбль, тому басейн має бездоганно пасувати до стилю будинку, а це вимагає уваги до кожної деталі.

Придбання палацово-паркового комплексу Mar-a-Lago виявилося прибутковою справою, хоча це не було інвестуванням у нерухомість — я купував його як власну резиденцію. Садибу було збудовано в 1920-х роках і належала вона Марджорі Мерівезер Пост, яка була єдиною спадкоємницею родинного гнізда Пост. Територія маєтку охоплює близько восьми гектарів і з одного боку омивається Атлантичним океаном, а з іншого — озером Ворт. Будівництво тривало чотири роки. У палаці 118 кімнат. Для оздоблення зовнішніх стін було привезено три баржі італійського каменю, а для зовнішніх і внутрішніх стін було використано 36 тис. іспанських кахлів, що датуються ХV століттям.

У заповіті місіс Пост зазначила, що родинне гніздо відходить штату Флорида і в ньому відкрили національний музей-садибу. Зрештою його знов передали у власність тресту сімейства Пост, які виставили цю перлину на продаж на ринку нерухомості за ціною 25 млн доларів. Уперше мені вдалося відвідати маєток під час відпустки в Палм-Біч у 1982 році. Я вирішив його купити, не вагаючись, запропонував 15 млн доларів, але вони відмовилися. Протягом декількох років укладалися угоди з іншими покупцями, але згодом вони розривалися, оскільки компанії-покупці оголошували себе банкрутами. Кожного разу я пропонував нову ціну, але нова ціна була нижчою за попередню.

Урешті-решт наприкінці 1985 року я запропонував 5 млн доларів за садибу плюс 3 млн доларів за меблі в домі. Ймовірно, зірвані угоди набили їм оскомину — вони погодилися. Через місяць усе було документально оформлено. Коли офіційно оголосили про продаж маєтку, на першій сторінці місцевої газети Daily News розмістили статтю під промовистою назвою «Шокуючі новини: палацово-парковий комплекс Mar-a-Lago віддали за безцінь».

Згодом продавалися маєтки, скромніші за площею, але оцінені від 18 млн доларів. Виявилося, що меблі будинку коштують значно більше, ніж мені обійшовся весь маєток. Це ще раз доводить переконливу істину: потрібно діяти швидко та рішуче, коли настає слушний момент. Звісно, на утримання резиденції витрачаються чималі кошти (на них фактично можна придбати чудовий будинок у будь-якій частині Америки).

Потрібно було обґрунтувати, чому я відповідаю на цей, на перший погляд, зовсім неважливий дзвінок, — пояснення виявилося досить великим. Підрядчик хоче уточнити, чи годяться кахлі, що використовуються для будівництва басейну. Для мене важлива кожна деталь. Розмова триває дві хвилини, але завдяки їй врятовано два робочих дні — тепер не доведеться нічого перероблювати.

14:30. Телефонує авторитетний бізнесмен, який активно та багато співпрацює з СРСР. Він тримає мене в курсі останніх подій щодо проекту, яким я хочу зайнятися в Москві. Якось відомий бізнесмен Леонард Лаудер (син Есті Лаудер) улаштував звану вечерю. Я сидів поряд із послом СРСР у США Юрієм Дубініним. Ми розговорилися — виявилося, що його дочка читала про хмарочос Trump Tower і добре знається на цій справі. Слово за словом, і ми вже домовлялися про укладення угоди про будівництво розкішного готелю навпроти Кремля. Так зародилася ідея співробітництва. Вони запрошують мене до Москви в липні.

15:00. Зайшов Роберт — ми обговорюємо декілька проблемних питань щодо телекомпанії NBC і земельної ділянки у Вестсайді.

15:30. Дзвінок від друга, який мешкає в Техасі. Ми розмовляємо про угоду, якою він наразі займається. Він цікавий і привабливий чоловік, одягається зі смаком. Йому притаманна суто техаська манера говорити — без поспіху, — завдяки чому в його компанії почуваєшся зручно та невимушено. Навіть те, що він називає мене Донні (терпіти не можу цю пестливу форму свого імені), не дратує мене, адже з його вуст навіть моє спотворене ім’я звучить прий­нятно.

Він телефонував мені щодо іншої угоди два роки тому: намагався об’єднати багатих людей, щоб захопити якусь невеличку нафтову компанію. «Донні, — почав тоді він, — я пропоную тобі інвестувати 50 млн доларів. Через декілька місяців ти отримаєш удвічі чи втричі більше. Це безпрограшний варіант». Я ознайомився з усіма деталями й умовами — угода дійсно обіцяла бути надприбутковою. Видимих причин для відмови заробити купу грошей не було — я погодився. Залишалося суто формально оформити угоду. Однак одного ранку я прокинувся з важким передчуттям — щось все-таки негаразд у цій «безпрограшній угоді».

Я йому зателефонував:

— Знаєш, — почав я, — мене щось бентежить і збиває з пантелику. Можливо, річ у тім, що нафта під землею, і я її не бачу. Можливо, в цій угоді все дуже просто — і це відштовхує мене. Але я вирішив в ній не брати участі.

— Гаразд, Донні, без питань, — відповів мені мій техаський товариш. — Але ти відмовляєшся від реальної можливості покласти до кишені нові мільйони.

Звісно, ця авантюра нічим втішним не закінчилася: нафта невідомо куди щезла; компанію, що викупили інвестори, було оголошено банкрутом; а бідолашним інвесторам не повернули ні копійки.

Таким чином, я засвоїв цінний урок і зробив декілька важливих висновків. По-перше, якою б досконалою не здавалася угода на папері — слід прислухалися до власної інтуїції. По-друге, займатися потрібно тим, у чому хоч щось тямиш. І останнє, але не менш важливе, часом найприбутковіші інвестиції — це ті, які ти не зробив.

Коли я відмовився, я не втратив ні 50 млн доларів, ні друга. Цей випадок мене дечому навчив — я не поспішаю погоджуватися на нову угоду, що він мені пропонує. Я прошу його надіслати документи для ознайомлення. Не буду кривити душею: скоріше за все, я відмовлюся і від цієї угоди.

16:00. Телефоную письменниці Джудіт Кранц: вона бажала поспілкуватися, коли мене не було. Їй потрібно віддати належне: рідко кому вдається написати три топ-бестселери поспіль. До того ж вона неймовірно чарівна жінка. «Я скорю Манхеттен» — її останнє творіння. Хмарочос Trump Tower — одне з місць, де розгортаються події, а я — один із персонажів роману. Я погодився, на прохання Джуді, грати самого себе в міні-серіалі — екранізації її книжки. Зйомки відбуваються у Trump Tower.

Джуді радо повідомляє, що сцена, де граю я та Валері Бертінеллі, вдалася на славу. Мені дуже приємно чути такі новини, оскільки я б навряд чи погодився повторно зніматися у цьому епізоді: не звик приносити в жертву дорогоцінні години праці. Усе-таки реклама хмарочоса Trump Tower не буде зайвою: міні-серіал транслюватиметься по національному телебаченню впродовж цілого тижня. У такий ефективний спосіб ми гарантовано завоюємо популярність, а можливо, і першість у всій країні.

16:30. Мій останній дзвінок — Полу Холінгбі, який є одним із партнерів інвестиційного банку Bear Stearns. У 1985 році вони взяли на себе емісію облігацій на 550 млн доларів для залучення коштів у два моїх казино в Атлантик-Сіті.

Зараз ми обговорюємо Фонд Трампа, створюваний з метою купівлі за зниженими цінами об’єктів нерухомості (інтерес становлять ті з них, що забираються кредиторами через несплачений кредит) бажано в північно-західній частині США.

Холінгбі повідомляє, що займається підготовкою проспекту емісії акцій Фонду. Він запевняє, що нам без проблем вдасться залучити 500 млн доларів. Найбільше в угоді мені імпонує те, що я в будь-якому разі володію великим пакетом акцій,а це що виключає найменший ризик, якщо щось піде не так. Але мені подобається те, що, можливо, доведеться переступати через себе. Наприклад, мені може припасти до душі певний об’єкт нерухомості, і я захочу придбати його для власних цілей. Однак цим об’єктом може зацікавитися і Фонд. Що тоді?

Все одно я перегляну проспект емісії.

17:00. Їду до аеропорту — маю встигнути на літак до Трентона, щоб бути на місці, попиваючи коктейлі, вже о 17:30.

ЧЕТВЕР

9:00. Зустріч із Ейбом Гіршфельдом. Звісно, Ейб ображений до самого серця через те, що губернатор Куомо особисто очолив наступ проти нього та виштовхнув його з передвиборчої арени. Я співчуваю Ейбу й усіляко намагаюся його підтримати. Але я пояснюю, що не варто гніватися на губернатора: він непоганий чолов’яга. Окрім того, буде безглуздим, якщо Ейб, який є демократом, раптом перейде на бік республіканців. Я також акцентую увагу на тому, що на наступних виборах Куомо здобуде переконливу перемогу — краще триматися переможців, ніж переможених.

Ейб — упертий до фанатизму, але все ж мені вдається переконати його не піддаватися емоціям і мислити тверезо. Зрештою він каже: «Слухай, ти не можеш попросити губернатора зателефонувати мені?» Я обіцяю, що зроблю все можливе. Усі знають, що в Ейба важкий характер, але я дуже люблю і його самого, і його родину.

10:15. На зв’язку Алан Грінберг. Я дізнаюся від нього, що ціни на фондовій біржі впали на чверть, усі намагаються якомога скоріше продати свої акції внаслідок стрімкого падіння курсу, але ціна на акції компанії Holiday стабільно висока. Я ще не вирішив, чи мені радіти, чи навпаки — непокоїтися. З одного боку, хочеться, щоб курс акцій компанії Holiday впав — тоді ми зможемо вигідно скуповувати акції далі. Із іншого — хочеться, щоб курс їхніх акцій зріс — тоді грошенята самі попливуть до кишені.

10:30. Зустріч із адвокатом Гарві Меєрсоном, який вів нашу антимонопольну справу проти НФЛ. Гарві — першокласний адвокат. Він завжди знає, як бездоганно виграти навіть безнадійну справу в суді: він єдиний, хто охоче взявся довести порушення антимонопольного законодавства і впорався із завданням, тоді як інші відхрещувалися від цієї «пропащої» справи.

Однак мені все одно здається, що епатажний образ Гарві імпонував не всім присяжним. Кожного разу, коли він помпезно з’являвся в залі суду у розкішному діловому костюмі з бездоганно продуманими деталями іміджу, я побоювався, що такий сміливий підхід може дещо зіпсувати нам справу.

Загалом я мушу визнати, що він дійсно зробив усе можливе. І саме йому можна довірити апеляцію, адже краще за нього навряд чи хтось доведе цю справу до пуття. Гарві сповнений ентузіазму і глибоко переконаний, що в апеляційному суді ми неодмінно виграємо справу. Мені такий настрій дуже подобається.

11:30. Телефонує Стівен Гайд. Я в червні запропонував Стіву посаду керівника готелю одразу, щойно викупив у компанії Holiday Inns великий пакет акцій, що зробило мене власником готелю-казино Trump Plaza та казино в Атлантик-Сіті. До цього Стів був віце-президентом компанії Golden Nugget у Стівена А. Вінна — одного з найуспішніших бізнесменів у гральному бізнесі. А моя філософія полягає в тому, щоб залучати кращих із найкращих до своєї команди. Після тривалих переговорів я запропонував Гайду перспективнішу роботу та більші гроші. Він не міг не погодитися. На мою думку, його також приваблювала можливість працювати на мене — він без зайвих вагань пішов від Стіва Вінна.

Вінн — дуже славний, але дивакуватий кадр. Якось два тижні тому він зателефонував мені і повідомив:

— Слухай, Дональде, ми тут з дружиною вирішили розлучитися. Я просто хотів тобі сказати про це.

— Стіве, мені дуже шкода, — співчутливо сказав я.

— Не треба нас жаліти — ми дуже щаслива закохана пара. Усе добре — просто ми хочемо офіційно розлучитися. Ось вона — поряд зі мною. Не хочеш привітатися?

Я ввічливо відмовився.

Мета дзвінка Гайда: звітувати про фінансові результати готелю-казино Trump Plaza за серпень. Він повідомляє, що дохід від операційної діяльності становить 9 038 тис. доларів. А якщо порівняти його з доходом за цей самий період у минулому році (ми тоді були партнерами з Holiday Inns — вони керували готелем), що становив 3 438 тис. доларів, то ми маємо шалені прибутки.

— Не так уже й погано, — схвально кажу я Стіву, — враховуючи те, що в нас досі немає парковки.

Незважаючи на гарні цифри у звітності, я не відмовляю собі в задоволенні трохи пограти йому на нервах:

— Ну що ж... Тобі залишається навести ідеальну чистоту та порядок у готелі.

Я — за чистоту та порядок, але коли останнього разу відвідав готель, то виявилося, що там не без огріхів.

— Дональде, ми сумлінно виправляємося, — доброзичливо запевняє Стів.

12:00. Прямую на ковзанку Wollman, щоб особисто побачити, як заливатимуть майбутню льодову арену бетоном. Репортаж про нашу прес-конференцію можна знайти в усіх вранішніх газетах.

Коли підходжу ближче, переді мною розгортається чудернацьке видовище: ковзанка оточена вантажівками з бетоном, що вишикувалися, наче для здійснення воєнної операції. Компанія-забудовник HRH попрацювала на славу, але подія історичного значення відбувається саме зараз: тонни бетону заливаються на гігантську арену. Усе це нагадує глазурування найбільшого у світі торта!

Фоторепортери та журналісти окупували місце епохальної події, незважаючи на те, що офіційна прес-конференція вже відбулася. На цю подію чекали всі.

13:30. Журналіст із Fortune бере в мене інтерв’ю. Він готує статтю про нерухомість і нещодавно ухвалений закон про податки на нерухоме майно. Я буду красуватися на обкладинці. Власне, я не люблю спілкуватися з пресою: я вже сотні разів повторював одне й те саме, а про своє особисте життя я не бажаю говорити публічно. Однак я розумію необхідність спілкування з пресою (це сприяє укладенню угод), тому я залюбки поговорю про бізнес. Звісно, інтерв’ю я даю не всім: щотижня Норма відмовляє десяткам журналістів, які бажають взяти в мене інтерв’ю. І коли я все-таки погоджуюсь говорити для преси, то виділяю на це дуже мало часу. Із цим журналістом ми впоралися за 20 хвилин, а може й менше. Якби я не обмежував час, призначений для інтерв’ю, то напевне заговорився б із журналістами до кінця своїх днів.

14:45. Телефонує один мій друг, визнаний і винятково успішний художник. Я отримую запрошення на відкриття виставки. Я просто в захваті від цього хлопця: на відміну від інших діячів мистецтва, з якими мені доводилося спілкуватися, він не зазнається, і його вираз обличчя позбавлений гонористих ознак геніальності.

Декілька місяців тому він запросив мене до своєї студії. Ми просто розмовляли, коли раптом він сказав дуже диву річ:

— Хочеш подивитися, як я зароблю 25 тис. доларів просто зараз, перш ніж ми підемо на ланч?

— Авжеж, — відповів я, не уявляючи, що буде далі.

А далі було ось що: він узяв відкрите відерце з фарбою та вилив її на полотно на підлозі; потім узяв відерце з фарбою іншого кольору і зробив те саме. Протягом двох хвилин він проробив аналогічні операції ще чотири рази. Завершивши сакральну процедуру, він повернувся до мене і сказав:

— Ну ось і все. Я щойно заробив 25 тис. доларів. Ходімо тепер на ланч.

Посміхаючись, він говорив серйозно про власне бачення серйозних речей: нині важко знайти колекціонера, який безпомилково відрізнить двохвилинний «шедевр» від шедевру, в який майстер вклав душу та серце — тепер люди ладні платити лише за відоме ім’я.

Я й сам підсвідомо здогадувався, що більшість сучасних митців-віртуозів спекулюють на художньому промислі, будучи значно кращими продавцями і промоутерами, ніж митцями. Інколи я замислююсь: а якби колекціонерам стало відомо те, що дізнався тоді я про стиль роботи свого друга? Світ мистецтва настільки абсурдний, що я абсолютно не здивуюся, якщо щирі зізнання спричинять до зростання ціни та попиту на картини! Однак мій друг навряд чи ризикне перевірити такі припущення.

16:00. Ми збираємося в конференц-залі, щоб обговорити проект забудови земельної ділянки у Вестсайді — завтра з ним мають ознайомитися в Управлінні містобудування й архітектури. Виявляється, що Герб Штурц із цієї інстанції не зможе приїхати, але обов’язково будуть присутніми люди з його команди.

На засідання запрошено близько 15 осіб, зокрема Роберта та Гарві Фрімана, Алекса Купера та його команду. Алекс — архітектор-проектувальник, має досвід роботи в Управлінні містобудування та архітектури. Я запропонував йому співпрацювати два місяці тому, коли стало очевидно, що Гельмут Ян, який займався розробкою нашого проекту, не міг знайти спільної мови з керівництвом Управління містобудування й архітектури. Можливо, в Яна суто німецький стиль, що не до вподоби міській владі, а можливо, проект забракували через те, що він, переважно, працює в Чикаго, а не в Нью-Йорку. А може, Гельмут не імпонує їм як людина, тому й розроблений ним проект їм також не подобається. Зрозуміло одне: Гельмут зі своїм проектом забудови земельної ділянки не проб’ється крізь стіну нерозуміння, що постала між ним і місцевими чиновниками.

Алекс, на відміну від Гельмута, займався архітектурно-будівельним проектуванням. Він — жива легенда Управління містобудування й архітектури. І саме йому належить будівельний проект Battery Park City, що так палко вихваляють журналісти. Таким чином, із політичних міркувань доцільно та раціонально обрати саме Алекса для успішної реалізації Вестсайдівського проекту.

Щотижня протягом останніх місяців ми проводимо такі засідання, де обговорюється розташування житлових будинків, вулиць, парків і торговельного центру. Сьогодні Алекс підготував для розгляду орієнтовний план розміщення об’єктів: у південній частині — студії NBC, що межує з найвищим хмарочосом у світі; далі на південь — житлові будинки, вікна яких виходять на бульвар; на заході — гігантський торговельний-центр, що складається з восьми блоків і розкинувся вздовж річки Гудзон. Із вікон відкривається чудовий краєвид — а це, на мою думку, надзвичайно важливий аспект.

Я цілком задоволений новим планом розміщення об’єктів. І Алекс, здається, також. Я вважаю, що саме висотні будинки — «родзинки» цього проекту. Проте я не настільки наївний, щоб не розуміти, що нам, можливо, доведеться піти на певні поступки — змінити розташування об’єктів. Із іншого боку, якщо проект не схвалять, а я вирішу, що зміна чогось буде економічно недоцільною, то я трохи зачекаю, коли прийде нова влада. Можливо, тоді мені поталанить більше. Але я зовсім не переймаюся з цього приводу — вартість моєї земельної ділянки невпинно зростає.

18:00. Маю поспішати на звану вечерю, тому вимушено залишаю засідання. Нас із Іваною запросив Блаженнійший Кардинал Іоанн О’Кон­нор, і відбудеться цей захід у кафедральному соборі Св. Патрика.

19:00. Абсолютно всі попередні знайомства втрачають значення та сенс, коли сидиш поруч із Кардиналом в оточенні єпископів та інших служителів церкви в кафедральному соборі Св. Патрика. Мимохіть серце сповнюється невимовною радістю і благоговінням.

Ми розмовляємо про політику, місцеву владу, нерухомість. Обговорюємо безліч актуальних і буденних питань. Просто чарівний вечір. Дорогою додому я ділюся з Іваною думками: Кардинал справив на мене велике враження. Виявляється, він не лише людина великого серця, а й підприємець з добре розвиненою інтуїцією, притаманною тямущим політичним діячам.

П’ЯТНИЦЯ

6:30. Гортаючи свіжий випуск газети New York Times, я наштовхуюся на величезну фотографію на обкладинці до другої частини — заливання бетоном ковзанки Wollman. Справді, цю епохальну подію забути непросто.

9:15. Зустріч із представниками Управління містобудування й архітектури Нью-Йорка щодо забудови земельної ділянки у Вестсайді. Присутні майже всі вчорашні учасники засідання. Окрім того, до нас приєдналися чотири архітектори і проектувальники з Управління, зокрема Ребекка Робінзон і Кон Гов (саме вони мають дати комплексну оцінку нашого проекту).

Алекс презентує наш проект. Досить гарна презентація, мушу зізнатися. Насамперед, він акцентує увагу на тих аспектах, що, без сумніву, будуть до вподоби представникам Управління: громадські парки, відкритий доступ до берегової лінії річки Гудзон, організація транспортного руху. Коли порушується проблемне питання (висота будинків), Алекс пояснює, що це рішення ще остаточно не узгоджено.

Після презентації ми одностайно погоджуємося, що все пройшло як по маслу.

10:30. Повертаюся до офісу — має відбутися ділова зустріч, присвячена обговоренню результатів щодо реконструкції житлового будинку Trump Parc, який знаходиться у спільній власності та відбудовується зі стального каркасу — все, що залишилося від готелю Barbizon-Plaza в Центральному парку. Розташування об’єкта — надзвичайно вигідне, тому на нас чекає приємне запаморочення від успіхів після завершення капітальної реконструкції.

Присутні: архітектор проекту Френк Вільямз, менеджер проекту Ендрю Вайс, виконавчий віце-президент із продажу та маркетингу Бланш Спраг. Френк — спокійний, тихий, дещо флегматичний, але архітектор він достойний. Бланшет (так я називаю місіс Спраг) — завжди у своєму репертуарі: язик у неї добре працює. Не дивно, що в неї такі високі продажі. Я люблю пожартувати над нею — іноді кажу, що навіть не уявляю, як бідолашний чоловік уживається з нею. Насправді ж, спілкування з нею — чистий, ні з чим не зрівняний позитив.

Ми починаємо з обговорення фарби для вікон — такі деталі зовнішнього декору відіграють вирішальну роль, додаючи атмосфері будинку індивідуальності та шарму. Зрештою ми обираємо світло-брунатний колір із кремовим відтінком, що гармоніюватиме з кольором будівельного каменю. Мені подобаються насичені фарби — багаті вишукані тони, що не йдуть у жодне порівняння з нейтральними кольорами.

11:00. Пішов Френк Вільямз. Ми переходимо до обговорення робіт зі зносу готелю Barbizon-Plaza. Ендрю каже, що роботи тривають, і компанія-підрядчик надіслала рахунок-фактуру на сплату 175 тис. доларів за «додаткові витрати». Додаткові витрати — витрати, що виникають кожного разу, коли вносяться зміни до узгодженого плану виконання робіт і послуг. До підрядчиків потрібен винятково жорсткий і різкий підхід, інакше вони стягнуть з вас останню сорочку.

Я набираю номер відповідального за виконання робіт зі зносу.

— Стіве, — категорично починаю я, коли нас з’єднують, — це Дональд Трамп. Слухай, розтруси вже нарешті свої сідниці, бо роботи мають завершитися вчасно. А ви добряче відстаєте від графіка, тому я хочу, щоб ти особисто вирішив цю проблему.

Він починає виправдовуватися, але я різко його обриваю:

— Нічого не хочу чути. Я просто не можу дочекатися, коли ви вже нарешті закінчите роботу та заберетеся під три чорти. І ще одне, шановний, ви просто мене доконаєте вашими «додатковими витратами». Тепер ти матимеш справу безпосередньо зі мною, а не з Ендрю. Якщо ти спробуєш нагріти руки на цьому, то начувайся — другого шансу я тобі вже не дам, і тоді можеш забути про те, щоб працювати коли-небудь на мене.

Перекриття між поверхами — ще одна нагальна проблема, що вимагає мого втручання. Я запитую в Ендрю номер телефону відповідального за залізобетонне перекриття. «Гаразд, — кажу я жартівливо, — доведеться все взяти у свої руки». Досить часто працівники, які займаються залізобетонними роботами, — дуже грубі та нахабні люди.

— Слухай мене, — кажу я заміснику боса, — твій шеф ладен був очі видерти за контракт зі мною. Він запевнив мене, що впорається з роботою якнайкраще. Я вчора був на будівельному майданчику — неозброєним оком видно, що ви безбожно халтурите: в деяких місцях рівномірне покриття годі вже й шукати. Яка ганьба!

На мої зауваження на тому кінці проводу відповідають мовчанням, тому я веду далі:

— І знай, лише Трамп може забезпечити тебе такими великими обсягами роботи в майбутньому. Я будуватиму навіть тоді, коли всі навколо будуть доведені до повного банкрутства. Тому зроби мені послугу — виконуй свою роботу сумлінно.

Цього разу співрозмовник відповідає на мою тираду:

— Кожен у команді — справжній профі. Ми залучили найкращих до проекту, містере Трамп.

— Добре, — відповідаю я, — зателефонуєш мені пізніше та доповіси, як ви там даєте раду завданню.

12:00. Телефонна розмова з Аланом Грінбергом. Він телефонує, щоб повідомити останні новини: керівництво компанії Holiday застосувало «протиотруту» — було вжито низку оперативних заходів, спрямованих на збільшення внутрішнього боргу компанії, що ляже додатковим тягарем на компанію-загарбника. У такий спосіб Holiday втратить свою привабливість як об’єкт захоплення. Але мені все одно: жодна «протиотрута» мене не зупинить, якщо я дійсно прийму остаточне рішення прибрати до рук цю компанію.

Фондову біржу продовжує лихоманити: вчора курс акцій «впав в істерику» — зменшився на 80 пунктів, а сьогодні — ще на 25. Однак акції компанії Holiday тримаються фактично на тому самому рівні — їх курс зменшився лише на один пункт. Алан повідомляє, що нам належить 5% акцій компанії.

12:15. Бланш залишається в офісі, щоб допомогти мені вибрати друковану рекламу Trump Parc. Ми переглядаємо нескінченну кількість можливих варіантів, але жоден мені не підходить — Бланшет нервує.

Він віддає перевагу лінійному малюнку, на якому зображено будинок і відкривається панорамний краєвид Центрального парку.

— Я не проти лінійного малюнку, — пояснюю свою позицію я, — але жоден із цих малюнків не надихає. До того ж я хочу, щоб на рекламі головний акцент був на будинку. Звісно, Центральний парк — дуже мальовнича місцевість, але ж я не парк продаю, а будівлю і квартири.

12:30. Заходить Норма з оберемком паперів для підпису — я подаю заявку для отримання ліцензії на здійснення діяльності у сфері грального бізнесу у штаті Невада. Я ставлю автографи. Норма запитує, кого я хочу вказати як поручителів. Я на хвилинку замислююсь і кажу, щоб вона вписала генерала Піта Докінса — легенда американського футболу, класний хлопець, мій добрий друг, зараз обіймає посаду інвестиційного банкіра у Shearson; Бенджаміна Голавея — голова управління і президент корпорації Equitable Real Estate Group; і Конрада Стефансона із Chase Manhattan Bank.

— Нормо, — звертаюся я до неї, — запиши також Блаженнійшого Кардинала Іоанна О’Коннора.

12:45. На зв’язку — Івана. Вона телефонує з офісу — хоче, щоб ми оглянули ще одну школу для нашої доньки (наступної осені вона піде у перший клас).

— Дональде, ходімо! — чую я від дружини. — Ти ж все одно нудишся зараз в офісі без роботи.

Інколи мені здається, що вона насправді так вважає.

— Розумієш, сонечко, я зараз все-таки трохи зайнятий.

Але це не спрацьовує — через три хвилини вона вже в моєму офісі і смикає мене за рукав. Я закінчую автограф-сесію, і ми вирушаємо оглядати школу.

14:30. Телефонує Білл Фугаці. Я люблю жартівливо називати його Віллі Фуг (англ. fug — «духота», «задуха»), але він, здається, не оцінив належним чином моє вишукане почуття гумору. Лімузини — його бізнес, але за покликанням він точно брокер. Він знає всіх, є одним із найкращих друзів Лі Якокки, і саме він порекомендував Кардиналу запросити мене до себе на вечерю, щоб ми ближче познайомилися.

Фугаці цікавиться, як пройшла вчорашня вечеря в соборі Св. Патрика. Я ділюся враженнями, адже мене переповнюють позитивні емоції. Наостанок ми домовляємося зіграти в гольф на вихідних.

14:45. Прийшов Джон Д’Алессіо — керівник будівельних робіт моєї триплекс-квартири у хмарочосі Trump Tower. Ми обговорюємо результати виконаних робіт. Він приніс архітектурно-просторове вирішення триповерхової квартири. Я забракував усе, крім третього поверху, де будуть дитячі кімнати, та даху, над яким мають бути збудовані ще 68 поверхів. Тому довелося знову займатися архітектурно-просторовим вирішенням апартаментів. Відверто кажучи, я, мабуть, зайшов занадто далеко зі своїми наполеонівськими планами: збільшив площу квартири майже вдвічі, захвативши сусідню квартиру. Я — перфекціоніст, тому все має бути досконалим, найвищого ґатунку та за індивідуальними замовленнями. Наприклад, ми замовили виготовлення різьблених колон із твердого мармуру для вітальні в найкращих італійських майстрів. Учора ми вже їх бачили — вони просто дивовижні. Я можу дозволити собі залучити до роботи найкращих майстрів, віртуозів своєї справи, а коли йдеться про власну оселю, то хіба додаткові витрати мають значення? Я хочу, щоб у мене було все найкраще, а все інше не має жодного значення.

Ми з Джоном переглядаємо розміри і пропорції приміщень. Я вношу певні корективи. А потім цікавлюся, як просуваються роботи.

— Непогано, — каже Джон. — Ми стараємося.

— Джоне, працюйте наполегливіше, — підбадьорюю я.

15:30. Телефонує грецький магнат-судновласник. Я цікавлюся, як його бізнес. Дізнаюся, що він телефонує щодо угоди, яку бажає обговорити віч-на-віч. Він не уточнює, що це за угода, а я не наполягаю на деталях, адже це не телефонна розмова. Із певними людьми таке припускається. Якби угода не була масштабною, він би навряд чи дозволив собі марнувати мій час. Ми домовляємося про зустріч.

16:00. Телефонує один знайомий, який займається продажем та орендою корпоративних літаків. Я розмірковую над тим, щоб придбати надшвидкий корпоративний літак G-4. Ця модель досить популярна в бізнес-колах. Я кажу співрозмовнику, що мене цікавить літак, але я хочу, щоб він запропонував мені те, від чого я не зможу та не захочу відмовитися, — Боїнг 727.

16:30. На зв’язку Нік Рібіс із новинами з Австралії. Я дізнаюся, що переговори проходять успішно, і ми впевнено йдемо до мети — бути обраними для будівництва й управління найбільшим казино у світі. Нік докладно розповідає всі подробиці справи. До наступного понеділка ситуація має роз’яснитися більше.

— Здається, все в повному ажурі, — задоволено кажу. — Зателефонуй мені перед тим, як летітимеш додому.

16:45. Норма каже, що ведучий популярного ток-шоу Девід Леттерман зараз в атріумі знімає матеріал — один день з життя туристів, які приїхали до Нью-Йорка. Він просить дозволу зайти на хвильку, щоб привітатися зі мною.

Я ніколи не засиджуюся допізна перед телевізором, тому мені не доводилося дивитися його популярне шоу. Я погоджуюся. Через п’ять хвилин переді мною постає Леттерман у супроводі знімальної групи та дуже приємної подружньої пари з Луїзвілля. Ми розмовляємо, жартуємо: я зауважую, що Луїзвілль — дивовижне містечко і було б чудово, якби ми в один прекрасний день розпочали там якусь справу. Леттермана цікавить, скільки коштує квартира в Trump Tower. Я розкриваю карти: за 1 млн доларів він зможе обрати для себе пристойні однокімнатні апартаменти.

— Дональде, скажи мені відверто, — по-змовницьки починає Леттерман після п’ятихвилинної балаканини, — зараз післяобідня година, ми тобі телефонуємо без попередження, і ти нас приймаєш. Ми вільно спілкуємося. Здається, у тебе багато вільного робочого часу.

— Ніде правди діти, Девіде, — кажу у свою чергу я, — ти бачиш мене наскрізь. Я дійсно тиняюся по офісу без діла.