Останні роки дають нам приводи для жалоби кожного дня. Кожного дня ненаситний молох війни забирає ще кілька життів кращих синів та доньок України на фронті. Це вже давно стало страшною рутиною, на яку не звертають уваги так звані звичайні громадяни. В яких або немає родичів чи друзів в армії, або які звикли просто виживати, не особливо цікавлячись світом довкола.
Держава теж воліє не робити акцент на цьому, щоб зайвий раз не викликали збурення зрадофільських пристрастей.
Зате в нас пачками посипалися дні трауру на офіційному державному рівні чи не з будь-якого історичного приводу.
А знайти таких приводів в історії України, яку, як казав Винниченко, без брому вивчати просто неможливо, дуже легко. От і виходить, що вже 3 роки країна живе в постійному або очікуванні трауру, або в ньому самому. При чому, не рідко трауру з приводу давно минулих подій. Складається враження, що держава свідомо накручує траурний градус, щоб люди зайвого не встигали думати.
Отже, чи варто відзначати днем жалоби, наприклад, пам’ять тих, кого погнали на примусові роботи до Німеччини під час Другої Світової? Ви не знали, що в нас не так давно був траур з цього приводу? А він був.
Й таких прикладів чимало. Будь-який історичний привід, трагедія, яких було без числа в нашій страдницькій історії, використовується, щоб в черговий раз приспустити прапори, витягнути чорні стрічки, почати чергові суворо-трагічні промови. Щоб в черговий раз ми згадали, скільки ж разів в історії українці були лузерами, щодо яких чинилися несправедливості.
Здається, в цьому жалібному тренді з’єдналися 2 тенденції – вічне плакання, яке так притаманне нам, та збочене розуміння історичної справедливості. Ну в сенсі, зібрати всі приводи потраурити та змусити в це влізти всіх і вся.
Якщо комусь здається, що це не важливо, то ви помиляєтеся – як корабель назвеш, так він і попливе. От просто порівняйте кількість сумних та веселих пісень у нашому фольклорі.
Звичайно, враховуючи історичну долю, приводів для радості в українців справді було не багато. Але ж ми зараз навіщось витягуємо з минувшини якраз тільки трагічні та сумні моменти. І сумуємо, сумуємо, сумуємо. Вкладаємо в голови дітей той самий страдницький код народу-невдахи, який вічно програвав всі свої найважливіші битви.
Може, давайте ще раз поплачемо над поразкою під Берестечком замість того, щоб порадіти перемозі на москалями під Конотопом. Давайте ще раз ритуально поплачемо над втраченим Кримом замість того, щоб доводити, що він не менше український, ніж російський.
Згадати того ж таки Самійла Кішку та його роль в обороні Севастополя у Кримській війні 19 ст. Давайте зробимо Голодомор головним наріжним каменем нашої свідомості як політичної нації. Давайте влаштуємо ще більший культ мертвих. Давайте й надалі грузнути у минулому, замість того, щоб працювати на майбутнє.
Ок, давайте навіть відійдемо від емоцій й повернемося до сьогодення. Скажіть, чи варте життя кожного українського воїна трауру на його честь, якщо він гине на фронті? Ні? А чому? Чи його життя менш вартісне за січових стрільців, упівців, козаків тощо?
Або якщо так – то що, нам тепер кожен день оголошувати траур за кожним загиблим? То тоді в нас буде один суцільний траур? Ви подобається жити в такій країні? Мені – ні. Неможливо постійно жити в стані стресу, напруги, депресії. Не можна, щоб ця депресія ще й набувала рис постійної історико-державної політики.
Я вже не кажу про те, що постійний негативний інформаційно-психологічний фон є одним з головних завдань бойової російської пропаганди. Ще раз – постійна «чорнуха», безвихідь, морок та депресія є чи не головним завданням кремлівського агітпропу. Адже зневірений, слабкий духом та демотивований українець – це і є мета РФ. Виникає питання – навіщо нам хай і невільно, але підігравати цьому тренду, постійно вирячуючи свої рани та проблеми?
Насправді, з моєї точки зору, нам пора зрозуміти, що ми живемо в країні з війною надовго. Навіть якщо на якийсь час припиняться бойові дії на Донбасі, ми завжди будемо жити в реальності, де все це може початися знову кожної секунди. Продовжуватимуть гинути солдати, приводів для трауру не меншатиме, на жаль. І нам варто нарешті визначитися, як боротися зі станом вічної жалоби.
Маємо дати собі настанови переможців. Загинули солдати? Давайте як в Ізраїлі оголосимо реально всеукраїнську жалобу на кілька годин. Так, щоб у визначений час справді всі машини спинялися, люди завмирали, музика та ТБ переставали працювати, життя фактично зупинялося на кілька миттєвостей. Щоб кожен міг зрозуміти, про що і по що це все. Але далі життя має тривати, люди мають не жити постійно в стані жалоби, а навпаки кожним своїм кроком та днем робити так, щоб все, що ми відмічаємо, не було намарно.
А щодо історичної пам’яті, то давайте зведемо взагалі жалобу через історичної події до мінімуму. Голодомор, Холокост, якийсь загальний день всіх жертв національно-визвольних змагань – та й годі. Годі плакати над своєю долею. Давайте собі залишимо час, сили та натхнення на побудову майбутнього.