В Білорусі вже кілька тижнів відбувається небачене за останні роки — масові протести проти влади. Російський “велфер” для Лукашенко закінчився, й мінський диктатор починає закручувати гайки. Тим самим порушуючи складений за 20 років негласний договір між владою та народом: ми вам — мінімальний рівень життя та “порядок”, ви — не лізете в політику ні під яким соусом.
Грошей все менше, люди починають нарікати. Та навіть — прости господи, протестувати. Чим неодмінно захоче скористатися Росія. Важливо розуміти, де ж у всьому цьому місце України.
Білоруси справді протестують. З абсолютно меркантильних причин. Платити за не працюючого члена родини державі не додумалися змушувати навіть в Радянському Союзі.
А навіть терплячі білоруси, які мають набагато більше пієтету перед державою, ніж анархічні українці, на голодний шлунок починають розуміти, що так далі не піде.
Треба розуміти, що початок цього абсолютно стихійного руху протесту проспала як влада в Мінську, так і залишки опозиції. Те, що ця опозиція вчора вийшла на вулицю, нічого не означає. Власне, багато в чому саме її й запакували в неділю за звичкою.
Окей, що робити з людьми з біло-червоними прапорами Лукашенко та його менти знають. А от що вдієш з голодним пролетаріатом, який завжди був його головною опорою. Й якому вже не закриєш рота страшилками про “бандеру”. Тим більше, що з цими “бандерами” “Бацька” активно торгує та веде справи.
Прикметно, що цього разу абсолютну більшість затриманих просто випустили — навіть без штрафів (!). Тоді як зовсім ще недавно вони б отримали щонайменше драконівські штрафи в перерахунку на наші гроші від 3 до 7 тисяч гривень та поламані кінцівки.
Лукашенко з одного боку показує, що владу не віддасть. А з іншого — готовність до діалогу та розуміння, що “жестити” в таких умовах він просто не може. РФ більше не має коштів та бажання втримувати такого непевного союзника як “Ляксандр Ригорович”.
А треба розуміти, що левова частка білоруського “prosperity” полягала в перепродажі дешевої російської нафти. Коли її тепер нема й не буде, не ясно, чим підтримувати стабільність взамін на блага. Тому “мочити” за прикладом 2010-го року білоруський президент не може.
Найголовніше, що варто розуміти — немає, мабуть, нам ближчої країни за Білорусь. Якщо хтось вважає інакше, пропоную просто поспілкуватися з білорусами білоруською. Різниця між нашими мовами — досить умовна. Те ж з економічними зв’язками — ми дуже зацікавлені одне в одному.
І це тільки наші проблеми, що Україна ніколи не могла сформувати нормальної політики на мінському напрямку. Тільки при Ющенку Київ здогадався виступати в якості адвоката диявола — тобто, Лукашенко.
В момент, коли білоруський диктатор проходив пік нерукоподаваності в світі, саме Україна намагалася стати медіатором між Мінськом та ЄС. Виходило більш-менш, та з приходом Януковича всі рухи в цьому напрямку були згорнуті.
Треба віддати належне Петру Порошенку, адже саме він є реальним головою української міжнародної політики — за останні 3 роки, вільно чи невільно, але ми згадали нарешті про Білорусь та про українські інтереси в ній. Лукашенко багато в чому допоміг нам восени буремного 2014-го року.
Наприклад, паливом, технікою МАЗ для армії тощо. Коло інтересів Білорусі в Україні й нас в Білорусі — просто гігантське. Це й військово-промисловий комплекс, й електроенергетика, й машинобудування, й купа всього іншого.
Й при всьому цьому, Білорусь є членом ОДКБ, на її території — російські військові. Білорусь по всіх російських планах є переднім фронтом війни з Заходом. Й сам Лукашенко не втомлюється підтверджувати свій подібний статус. Щоправда, не погоджується на відкриття ще однієї бази, але то вже його такий модус операнді. Й гарантує, що ні про який напад на Україну з території Білорусі й мови йти не може.
Отже, виникає питання — то як же Україні реагувати на ці події в Білорусі? Відповідь проста — вкрай прагматично. Слід віддати належне нашій владі, яка додумалася не починати ритуальні камлання про “порушення демократії”.
По-перше, треба чітко розуміти, що інших суб’єктів політики, окрім Лукашенка, в Білорусі просто нема. Й не передбачається - “Бацька” зачистив політичний ландшафт там до стану повної порожнечі. Тобто, якщо теоретично Лукашенко піде — абсолютно не ясно, хто прийде на його місце.
Цілком реально, що хаосом в Білорусі скористається РФ, якій якраз настав час розпочинати нову “маленьку переможну війну” для задоволення свого вато-електорату. Кризова Білорусь з чималою кількістю жорстко проросійського населення й дуже малою кількістю готових реально воювати проти московської агресії виглядає дуже привабливо.
Саме тому Лукашенко й взяв курс на придушення проросійської активності в країні. Не через свій раптово виниклий патріотизм — в намаганні зберегти свою владу. Якщо його навіть й повалять, прийти на його місце може хіба проросійська маріонетка.
Жодних притомних кандидатів з підтримкою з боку ні націоналістів, ні проєвропейських лібералів, ні лівих там просто немає. Та й величезний бюрократичний апарат явно не сприйме нікого, окрім як Лукашенка — хай і в трохи видозміненому вигляді. В оточенні Лукашенка також немає людей, які могли б його замінити.
По-друге, як це парадоксально не прозвучить, але на даний момент інтереси білоруського диктатора та Білорусі співпадають. Адже будь-які спроби Майдану чи прозахідного путчу викличе російську агресію. Яку нікому й нічим буде відбивати.
Якщо не буде Лукашенко, країна, де є стратегічні інтереси України, може просто поринути в хаос. Що нам вкрай не вигідно. Не говорячи вже про можливість російської окупації й збільшення ймовірного фронту з РФ ще на сотні кілометрів. Відповідно, як це жорстко не прозвучить, але Україні вигідно, щоб поки що Лукашенко зміг втримати владу.
Так, ми бажаємо волі та свободи братам-білорусам. Але не за рахунок України. Sad, but true.
Читайте також: Панічний страх Кремля. Чому Європа пробачає Лукашенку репресії