Сергія Міхалка – лідера спочатку гурту «Ляпис Трубецкой», а останні 3 роки – Brutto, знають майже всі, хто хоч трохи цікавиться музикою більше, ніж переклацування радіостанцій в автівці. Хоча й ці знають. Однак тут цікаво інше – як білорус, який співає, в основному білоруською та російською, став одним з символів українського бойового духу.
Мабуть, нікому не варто нагадувати, яка пісня стала символом не тільки Євромайдану, а й всіх перших буремно-романтичних місяців війни на Сході. Правильно – це «Воины света». Для «упоротих», які люблять попросторікувати, що не буває російськомовних українців, відмітимо – пісня була російською. Але ми зараз не про мову, а сутність.
Думаю, вже всі, хто ще сумнівався, зрозуміли, що творчість Міхалка епохи раннього «Ляписа» про «Яблоньки» и «всем дівочками нравится, чо бы им цветы дарили» - це був стьоб. Який був настільки талановито зіграний та відіграний, що був сприйнятий всерйоз якраз тими категоріями населення, над якими й стібалися.
Фото з акустичного концерту Brutto в Києві. Фотограф - Юлія Полуніна-Бут
Але це справи давно минулих часів. Вже років 10 як Сергій Міхалок перетворися з «алкана и торчка» на «боксера и качка», хоча цим зараз не здивуєш. Набагато цікавіші метаморфози сталися саме з його популярність в Україні.
Так, безумовно, протягом останніх альбомів оновленого «Ляписа» він вже виступав в ролі полум’яного рок-борця. Але все ж – не українського в прямому сенсі слова.
Та з появою його нового гурту Brutto, який дуже швидко підпав під заборону в РФ, Сергій переїхав до Києва. Здається, не тільки фізично, але й ментально. Справа не тільки в тому, що Міхалок почав співати українською.
Він дуже чітко вписався в те поле, з яким в української рок-музики традиційно проблеми. Тобто, зрештою, поле справжнього, без домішку інді, попси, етно – чистого, дистильованого року.
Якось так вийшло, що ми, українці – таки достатньо сентиментальні люди. В музиці це проявляється як ніде наочно. Саме тому в нас року з серйозним виразом обличчя за чверть сторіччя можна нарахувати на пальцях однієї руки.
Ми або традиційно скочуємося в стьоб а-ля «Брати Гадюкіни», або у патетику. А ось так, щоби простими словами про прості речі в простій й зрозумілій кожному формі – з цим у нас важкувато.
Фото з акустичного концерту Brutto в Києві. Фотограф - Юлія Полуніна-Бут
Й от саме тому Brutto виявилося настільки в тему в Україні. Бо ця команда – це далеко не просто «турнік-рок» чи примітивний панк для футбольних хуліганів, як здається деяким снобам. Ця команда тамує собою спрагу на нормальну рок-музику. Протестну, чоловічу, справжню, без домішку самозакоханості.
Однак є й ще більш глибокий пласт, який на мій авторський і погляд тисяч слухачів, що незмінно забезпечують ось уже третій рік солд-аути на концертах Brutto, пояснює успіх цього колективу. Як не крути, але вони апелюють й ґрунтують свій творчий образ на речах, які зрозумілі реально кожному.
Міхалок не цурається підкреслювати, що народився в СРСР і намагається брати звідти чи не єдине гарне, що можна знайти в совковій естетиці. Це – культ знання та віри в прогрес. І це знаходить дуже широкий відклик у замученому псевдорелігійним мракобіссям українському суспільстві.
Ще один прикметний фактор. На відміну від дуже великої кількості українських за місцем народження музикантів, Міхалок не страждає у піснях, а закликає до бою. Закликає осягати світ навколо своїм розумом, не вірити нікому й не боятися, навіть за допомогою кулаків відстоювати свою гідність та символ віри.
Він апелює також й до античної естетики спорту як вищого ідеалу міцності людського духу та богоподібності людини, яка здатна на вчинок та перемогу над собою. Всі ці речі є реально новими для України, й все це, примножуючись на природну харизму та артистизм Міхалка, дає гримучу суміш революційного панк-тестостерону.
В умовах втоми від війни, коли з державного рівня постійно ллється потік офіціозної скорботи та дні трауру, цей заклик до перемоги та сили духу знаходить величезне сприйняття передовсім в активної частини суспільства. Якій конче потрібні ті пісні, що будуть підтримувати їх на тернистому шляху. Brutto ці пісні дає.
Кількість фронтовиків і людей у солдатській формі на їхньому концерті говорить про те, що колектив давно вже вийшов за рамки субкультури. Те, наскільки популярними їхні пісні серед жіночої аудиторії, говорить про те, наскільки все ж таки не вистачає іноді гарного заряду маскулінності українським музикантам.
Ну, а те, що за свого Міхалка визнала навіть старша аудиторія, яку автор цих рядків своїми очима бачив на останньому акустичному (!) концерті команди в Києві, говорить про те, що в їхній творчості є той сенс, який необхідний людям старшого віку. Не кажучи вже про те, що за свого брутального артиста сприймають на всій території – від Донбасу до Закарпаття.
Останній цвях – це чудова колаборація колективу з найкращим наразі українським поетом – Сергієм Жаданом. Якщо раптом хтось із вас не чув треків «Середні віки» чи «Саботаж», то ви просто не чули справжньої сучасної української музики.
Тож радіймо, що війна іноді приносить й гарні плоди. Адже те, що Сергій Міхалок та Ко стали вже українськими музикантами, думаю, ні в кого не викликає сумнівів.