Відійшов в інший світ великий українець Любомир Гузар, людина не лише церковної, а величезної гуманістичної української традиції.
Це людина того дару, який не купиш ні за які гроші і який не дається автоматично через те, що хтось є ієрархом церкви. Можна тільки вимолити цей дар. Він складається від багатьох-багатьох років цвітіння. Отак і тут.
Це в його особі вловлювали навіть люди, далекі від церкви: що це є людина молитви, що це є людина великої духовності, адже від нього ішов мир. Там, де є молитва, там є мир. Він не викликав загрози, жодною мірою не викликав ідеологічного напруження, так як це часто буває в нашому житті. Це приклад, який ми будемо осмислювати ще довго.
Це був церковний вишкіл, чи це було щось внутрішнє? Ми розуміємо, що Церква вчить нас правильних речей, але крізь призму Гузара вони якось увиразнювались.
Це вишкіл тієї Церкви, якою вона має бути. Це прояв того глибинного християнства, яке шанує і людську свободу, і людську слабинку. Вона вміє промовити до цієї людської слабості, розкриваючи людську силу через це. Це справжнє християнство.
Я був свідком, коли група мирян в одному товаристві напосілася на Блаженнішого Любомира, домагаючись, мовляв, чому Церква не карає священників, які поводяться невідповідно до свого статусу, чому нема якихось покарань, чому їх не відлучають від служіння і так далі.
Вислухавши їх, Блаженніший відповів: "Дайте спочатку людям вирости у свободі. Ви походите з того ладу, який відбирав у людини свободу, а тепер треба вирости у цій свободі".
А що це означає? Ми очікуємо, що зі стану рабства у стан свободи можна перестрибнути, як якусь невеличку річку. Ні, доведеться зробити багато кроків, і попри успіхи буде багато набитих гуль.
Під час паломництва святого Івана Павла ІІ був дуже важливий момент: на львівській Літургії Блаженніший Любомир промовив: "Ми, греко-католики, завинили, ми вчинили кривду іншим людям, за що просимо перед Господом і перед людьми прощення. Також ми прощаємо всім тим, хто чинив кривду нам".
Це був фантастичний момент, я бачив людей, які не радили Блаженнішому це робити, мовляв, не зрозуміють, кого він має на увазі і так далі. І я пригадую собі обличчя Блаженнішого, воно не часто бувало таким напружено-твердим, коли він сказав: "Ні, ця думка мусить бути".
Він завжди її обстоював. Свого часу він мені навів у приклад таку максимуму, - там, де є ненависть, там Бога нема. Це стосувалося, наприклад, розрізнення націоналізму й шовінізму: якщо націоналізм базується на любові до свого, то шовінізм базується на ненависті до чужого.
В принципі, це доволі елементарна істина, але ми розуміємо, що, на жаль, в Україні далеко не всі готові її прийняти.
Первинний порух може бути різним. Я знав націоналістів, в таборах, і не тільки, де домінувала любов до свого. Такі націоналісти легко знаходять мову з іншими націоналістами - з тими, хто любить свій народ, в них однакова основа - любов.
А в кому домінує ненависть, цей не може знайти порозуміння з собі подібними в іншому народі, тому що ненависть зустрічається з ненавистю.
Любомир Гузар чи не єдиний приклад в українській історії тих, хто добровільно, власною рукою, передав найвищу у своїй ділянці владу.
Так, в цьому був великий момент смирення. Багато людей припускало, що "втомився чоловік, ми теж би так втомилися. Що його можна буде побачити хіба у келії, буде собі доживати віку". Нічого подібного!
Зрештою, він не від втоми пішов з цього поста, він не бачив, а для глави Церкви не бачити - означає покладатися на ту інформацію, яку йому доносять, тобто не бути спроможним зробити оцінку самостійно.
Виникали певні проблеми, тож він вирішив, що задля блага Церкви потрібно відійти. Але від свого служіння він не відійшов.
Влада чула його? Він був одним з тих ієрархів, котрі не загравали зі світською владою. У нього ніколи не було якихось спеціальних розкошів і і навіть хрестик в нього був простий дерев’яний.
Так, це та євангельська бідність, яка промовляла до людей і яка давала відчуття автентичності, давала відчуття відповідності поведінки людини до того, що він декларує, що стається далеко не завжди у випадку інших ієрархів.
Це свідчення, яке він постійно давав. І, наприклад, ми жодного разу не почули від нього слова неправди. Він міг не сказати про щось, що він знав. І тут для мене є важливою фраза, яку він одного разу сформулював у відповідь на питання про суспільну довіру.
Він сказав: "якщо хочете відновити суспільну довіру - перестаньте торгувати правдою". Влада керується іншими мотивами, іншими міркуваннями. Владі видається, що це ілюзії, утопічні пропозиції з боку Церкви, мовляв, реальне життя є іншим, реальне життя є жорстким, і зло перемагає, відтак слід бути реалістом і на зло відповідати злом.
Водночас я хочу нагадати той прикрий факт, що навіть сам Син Божий не зміг переконати владу - ні Ірода, ні будь-кого. Там, де є влада, там є зовсім інший спосіб міркувань.
А, наприклад, як укладалися його стосунки з режимом Януковича? Він належав до "Групи 1 грудня", до якої належите й Ви, яка намагалась напоумити Януковича не бути тираном і виродком, а стати в якісь плюс-мінус конституційні, якщо вже не казати, людські рамки.
Для Януковича Церква не була порадницею. Жодна Церква, в тім числі і його, до якої він формально належав. Для Януковича Церква була інструментом. Свого часу мені переказали фразу, яку Янукович сказав у Львові перед виборами.
Йому кажуть, шо "ваші шанси не є дуже великі", а він тоді запитав - "А что попы делают!?". Ця фраза точно передає подібний стиль мислення, мовляв, «попи» - це інструмент політики, а не порадники, слухатися їх - це згубити владу, їх слід використати для того, щоб вони зманіпулювали людською свідомістю і схилити до любові до влади.
А що українським священикам варто було насамперед брати у приклад з особи Блаженнішого Любомира?
У Василя Стуса є дуже цікавий лист до сина Дмитра. Він йому дає пораду, що треба жити так, щоби голуби сідали тобі на плечі. Я би порадив священикам, щоб вони бачили, з якою довірою голуби сідають на плечі, а таке відчуття було, коли ми дивилися на Блаженнішого Любомира.
Коли я прочитав про цей образ, то в мене моментально виник образ Блаженнішого Любомира.