Повідомлення про спробу самогубства патрульні почули через пристрої зв’язку і, зрозумівши, що вони є найближчими екіпажами до місця події, поїхали до місця події. Рішення про порятунок прийняли одразу. Хлопці розділились. Двоє піднялись на поверх, де знаходився потенційний самогубець, один на поверх нижче, четвертий спочатку залишився назовні для оцінки ситуації і звільнення території від перехожих, потім приєднався до колег.
Використовуючи знання психології, отримані під час навчання, вони довгий час намагались розговорити юнака, тим часом плануючи рятівні заходи.
Помітивши, що хлопець безперестану палить, один з патрульних попросив в нього цигарки і запальничку. Коли повертав запальничку, навмисно кинув її так, щоб хлопець був змушений нахилитись за нею. Скориставшись моментом, інспектор схопив хлопчину за руку. Та той все одно пручався і намагався звільнитись від рятівної руки. Інший патрульний тримав свого напарника. Тим часом третій патрульний поверхом нижче схопив юнака за ноги. Йому на допомогу кинувся четвертий патрульний. Неймовірними зусиллями і зазнаючи власних травм, патрульним вдалось врятувати юнака.
Імена рятівників: Сергій Ліга, Віктор Бубало, Сергій Цигульов та Ігор Воронов. Патрульна поліція Луцьку.
***
Сором’язливі молоді патрульні з Луцька сиділи за столом з міністром і керівництвом НацПоліції і пили чай. Чай все-таки має заспокійливу дію на будь-кого і одразу виводить розмову на інший - більш довірливий - рівень. Спочатку скуто, а надалі все більш впевнено розповідали про той день, коли вони силоміць і наперекір власному інстинкту самозбереження витягнули молоде життя з лап підступної безглуздої смерті.
Знов і знов дякували тому курсу психпідготовки, який в них викладався підчас навчання, і знов і знов чули “дякую” від присутніх своєму героїзму…
“Що сказала дружина на це? Мабуть, що божевільний?” - запитав Міністр в одного.
“Ні. Сказала, що молодець. І що пишається”, - з гордістю відповів патрульний…
Говорили не лише про цей випадок. Говорили “без краваток” (чи то “без зірочок?”) про проблеми і складнощі в патрульній поліції, радились, як і що треба покращити тощо…
***
Після кабінетної зустрічі в мене була можливість поговорити з ними ще відвертіше.
…в нас не було часу думати. Розумієте? Ось воно - життя, яке треба рятувати… Ми півгодини вмовляли його не стрибати, використовуючи всі свої знання з психології! Півгодини… Сьогодні деякі експерти у фейсбуці пишуть про те, що він не мав наміру стрибати і що все це було задля уваги… Ех, якби вони там були і бачили це «не мав наміру» на власні очі… А увага людині потрібна завжди, так, навіть під час самогубства, щоб підсвідомо перекласти провину за власну смерть на інших - мовляв, ось, дивися, світ, це ти мене до цього довів…
…він був на межі… Ми розмовляли з ним і одночасно планували план дій. Попросити цигарку, повернути запальничку, не докинувши її до вікна, щоб той нахилився в наш бік… Нічого спонтанного. Виважені рішення. Один невірний рух - і все, сталось би незворотнє. За ці півгодини в голові пронеслось все наше навчання. Згадали все. Але навіть коли ми схопили його спочатку за футболку, він все одно з усієї сили відштовхнувся від вікна ногами, щоб стрибнути. На щастя, нам вдалось схопити його за руки… хоч потім одну-таки не втримали і тримали лише за одну…
…коли ми все-таки його врятували (затащивши через вікно поверхом нижче), він почав труситись і казати “дякую”… Ніхто не хоче помирати, навіть коли думає, що хоче...
…заєте, що цікаво? Якби ми не витримали… Адже ми тримали його лише за одну руку, а знизу Ігор якийсь час один намагався втримати всю вагу його тіла, навіть скло продавив… Якби ми все ж не втримали, ми б зараз не отримували нагороди і славу в інтернеті, ми б знову слухали про погану поліцію і нездар, які там працюють… Це життя на межі… Тут сьогодні ти - герой, а завтра тебе ті ж люди втопчуть в бруд…
…але ми самі обрали це життя. І воно в нас цікаве, як бачите. І це ж лише один випадок. А їх таких немало. Це життя дає змогу реалізувати себе як чоловіка, як особистість… Так, бувають моменти розпачу. Особливо, що стосується судів. Ловиш того злочинця, їздиш за ним по всьому місту, докладаєш зусиль… А суд потім бере і скасовує всі твої матеріали і відпускає його… І дійсно іноді виникають думки, чи гнатись за ним наступного разу взагалі чи хай знайде вже свій стовп нарешті… Але ж звісно, знову гонишся, наздоганяєш… і після суду знову думаєш “та нащо я все це робив…” Але в загальному плані все добре. Все, що не дуже добре - то наше, про це не варто говорити…”
А ще вони зізнались, що з нетерпінням чекають нового набору у патрульну службу і говорять про це навіть трохи з натхненням: “Ось прийдуть нові хлопці і дівчата! І ми їх всьому навчимо! Вони будуть кращими за нас, бо ми їм передамо весь свій досвід! Ось вже скоро прийдуть!”
Вже прощаючись, один раптом сказав: “А знаєте, що найгірше?” - “Що?” - “Я порвав свої штани 5.11”…
“Та нічого, ось дадуть тобі подвійну зарплату, як Міністр пообіцяв, - купиш інші!” - сміються друзі-герої.
“Та я й так задоволений - з міністром сидіти пити чай, говорити про життя… це… я не знаю… це - честь!”
Ех, скромняшечки - навіть після мільйонів “дякую” і “ми Вами пишаємось”, вони не усвідомили, що присутнім не менше було за честь випити чаю з ними…
Це для них просто робота -- Служити та Захищати.