Тарас Прохасько: Більшість книг не набагато кращі за змістом, ніж телешоу

В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили, що у містах не вистачає літературного життя, мистецького середовища і дискусій?

Тут йшлося навіть не про літературне життя. А є така річ, що в українських містах нема такого виробленого поля зустрічей, розмов. І не йдеться про презентації, вечори чи фестивалі, а я говорю про те, що мало людей у нашому щоденному житті, які по-справжньому готові займатися тим, аби годину чи дві упродовж дня поговорити про будь-що, що стосується культури нашої і світової.

Але ж мистецьке життя в країні розростається. Фестивалів у країні більшає, постійно відбуваються презентації, зустрічі з митцями, лекції і дискусії.

І для всіх нас стає більше можливостей поговорити одне з одним, читач може бачити свого письменника.

Колись наприкінці 80-х років у журналі “Всесвіт” був такий роман “Смерть справа самотня”. І, знаєте, творчість також є справою самотньою. І потрібно добре розрізняти такі штуки, як робота і публічність. Бо одна річ, коли ти працюєш, твориш, а от ці публічні зустрічі це вже інший жанр.

Я б відніс би їх до культурного ринку чи індустрії. Митець отримує позитивну чи негативну емоцію, потрібну йому.  Зрозуміло, що хтось із тих слухачів також отримує зачарування і підтвердження в цьому, або отримує підтвердження в своїй зневазі. І це ще більш потрібно. Бо якщо ти вважаєш, що щось фігня, і пересвідчився в цьому, то по тому отримуєш велику радість, бо отримав собі підтвердження.

Але саме тому, що з'являються такі публічні зустрічі, за останні п'ять років література в Україні стала нарешті професійною. Це так як смереки чи ялини в Карпатах. Вони собі росли й нікому не були потрібні, допоки не з'явилася деревообробна промисловість, хоча вони були повноцінні вже тоді.

Так само і з літературою. Є багато людей, які хочуть і можуть добре писати, але поки нема запущеного отакого системного виготовлення продукту, доти не можна говорити про якесь структуроване інтенсивне довколалітературне життя.

Але ж п'ять років це ж тільки початок запуску всіх процесів?

Ні, ми можемо говорити, що він уже сформований, п'ять-сім років треба на це. Все насправді триває вже довго, але за ці п'ять років з'явилися вже гравці на ринку книговидавничому, які працюють абсолютно професійно.

Якщо більшає гравців, значить і споживачів теж більшає. Але якої літератури хоче нині читач?

Є така універсальна формула, якщо можна взагалі говорити про це статистично. Всі мої цифри, які я назву, вони приблизні і неточні, це тільки для прикладу. Так, ось: є приблизно до десяти відсотків людей, які готові читати літературу прогресивну, яка є кроком вперед. Бо є така література яка розвиває сама себе, ідею, мову, текст.

Також є близько двадцяти відсотків людей, які читають заради пізнання. Тобто, для них книга це джерело знань. Для них важливі історичні, дослідницькі книжки, їм потрібен нонфікшн, на нього зараз є попит.

Одначе, в основному люди хочуть від літератури розваги, відпочинку і полегшення. І так завжди було. Це той випадок, коли нема що робити, то може книжку почитати. Завжди найбільша кількість книг і в нас, і у світі, є не набагато кращими за змістом за, наприклад, програмами й шоу на телебаченні.

А якого героя хоче бачити читач?

Масова література врешті стає основною складовою того, що ми називаємо списком бестселерів. Бо якщо книга продана накладом, наприклад, п'ятдесят мільйонів примірників, то це вже популярна, а не та найскладніша література.

Не подумайте, я не проти неї, вона теж добра й потрібна. Але в таких випадках потрібно героїв, які були б носіями й підтвердженнями якихось архетипічних речей. Має бути негідник, розумаха, ловелас, невдаха, і ще кілька таких, довкола яких усе крутиться. І ще я зауважив, що основою усіх сюжетів нової літератури, а вона почалася десь у 17 столітті, є такий момент.... 

Якби я був Лесем Подерв’янським, я б сказав брутально, але скажу легше (сміється). Усі перипетії побудовані навколо того, як хтось класно обдурює когось іншого. І це стосується всіх ліній, і любовних теж. Оце основне питання — як перехитрувати?

І найкращий герой той, який обскакав усіх. І не так важливо, позитивний він чи негативний, його все рівно люблять. Це, знаєте, як в історії. Я зараз пригадав, як після життя Ісуса Христа серед євреїв ставало дуже багато християн.

Бо тоді диво було очевидне, ось ходив по землі такий чоловік, який творив дива. Але з часом, євреї відійшли від того і почали розчаровуватися, бо Ісус виявився зовсім не хитруном, не переможцем, а навпаки проповідував поразку цьому всьому життєвому успіху.

Й вони не могли повірити, що бог може бути таким невдахою й давати всім з різних боків себе обдурити.

То що ж виходить, добрі чесні порядні люди приречені на провал?

У літературі все трішки інакше. Література, яка говорить про світло, вона дуже нудна й одноманітна. Для неї всі диявольські штучки є цікавіші, ніж проста світла правда. Перемога абсолютною правди є менш цікава, ніж ходи, конфлікти і складна дорога.

А як бути з книгами для дітей? Які сюжети цікаві меншим читачам?

У нас ще поки багато чого нема. Але є така дискусія про те, чи потрібно розказувати дітям болючі речі? Як готувати дитину в доброму лагідному світі до того обману й правди, яка їх чекає попереду в житті?

Знаєте, є загальна світова тенденція, - опускання рівня і дорослих, і дітей у сприйнятті складних текстів. І ми от наче й говоримо, що дитяча книжка має бути легко написана, веселою, з короткими реченнями й картинками.

Але забувається, що в літературі, крім пізнання, виховання і всього іншого, є ще така важлива річ, як просто здатність сприймати тексти. Бо література це насамперед текст. І треба вміти читати їх, має бути здатність розбиратися з цим текстом.

І от мені сумно, але так воно вже буде, і мій смуток відійде, як води Ніагари щохвилини відходять. Бо все йде до того, щоби спростити текст і, як би сказали інтелектуали, дискурс. А мені здається, що у дитячої книжки є завдання — підготувати не так до життя, як до читання і сприйняття текстів.

У дитини має бути усвідомлення, що література то не те саме що життя. І те, що є в книжках, то не є те саме, що в житті. Літературу треба вчитися читати і розуміти.

Але ми в усьому нині бачимо отаке спрощення. Тенденції такі, що люди не хочуть ні важких об'ємних текстів, ні серйозних тем. У житті стає як в соцмережах, мінімум символів, якісь картинки і все.

Так, але якби таке було тільки в соцмережах, то була б окрема розмова. Але воно усюди. І в медіа, і  в газетах щораз менше журналісти дозволяють собі писати складні тексти. Щораз менше романісти дозволяють собі писати складні романи, саме такі, що потребували б уже певного рівня читання. Саме читання, а не життєвого.

Знаєте, це як у спорті, як скакати через козла. Треба хоча би кілька разів скочити, щоб навчитися робити це правильно і не вдаритися своїм найгіршим місцем (сміється). І читання також потребує досвіду розбирання і сприйняття тексту. Але все йде назустріч людям. Бачите, люди хочуть менше докладати зусиль, ну добре ось вам простіше.   

Але ж це якесь замкнене коло виходить?

Але воно є всюди. Ось у нас у місті (ред. - Івано-Франківськ) є так звані бутики. Хоча можете собі уявити, які тут можуть вони бути. І от коли хтось туди приходить, то він уже має наперед заданий вибір. Ти хочеш взяти щось цікаве, а тобі кажуть що в них такого нема, бо такого вже не носять і це не модно.

І ти попадаєш у ситуацію, коли хтось диктує, що тобі брати. Але найгірше й таке зовсім диявольське, коли починають думати: не треба це створювати, бо це нікому не потрібно. І так воно всюди, у тому числі й в літературі.

Але я вам скажу одну дуже оптимістичну річ. Найвищий рівень розвитку людського інтелекту був у часи Стародавньої Греції, а з того часу він не піднявся, але й не дуже впав. То якщо ми встигаємо пожити ще в часи некатастрофічного падіння, то це ж чудово!