На відміну від Риму, Київ і справді можна назвати «вічним містом». Принаймні ми знаємо більш-менш точну дату, коли Рим було засновано. А коли ж було засновано Київ? Все, чим ми можемо оперувати – найстарішими літописними згадками, які лише говорять нам, що в той час таке місто вже існувало. Тож припустімо, що у цій місцевості люди жили завжди.
Як відомо, «завжди» – це досить значний історичний проміжок, за який наше місто встигло декілька разів повністю змінити свій архітектурний ландшафт. Монголи, нацисти, більшовики, київські девелопери, – які б завойовники не приходили на цю землю, всі вони залишали свій помітний слід на її обличчі. Часом навіть здається, що у Києві нічого ніколи й не будувалося, а вся його історія – це історія постійного руйнування.
Ця підбірка (як і жодна інша) не здатна охопити усього втраченого й навіть головного з втраченого, але все ж ніколи не буде зайвим згадати декілька справді цікавих архітектурних об’єктів, які вже ніколи не повернуться в наш ландшафт.
1. Сінний ринок
…або Центральний критий ринок. Велика сталінська будівля 1949-58 років, що знаходилася на вулиці Бульварно-Кудрявській 17. Проект архітекторів Ф. М. Фрідліна та В. Я. Кучера. 9 тисяч квадратних метрів торговельних площ, що розраховані на 1200 місць.
Ринок мав декілька ярусів із різними торговельними функціями, а його прозорий дах був складений з 32-х тисяч скляних блоків.
Цікаво, що до того Сінний ринок знаходився на Львівській площі, на тому місці, де зараз сквер із пам’ятником Анні Ярославні. Але оскільки на той час у Києві був лише один критий ринок (Бесарабський), міська влада почала шукати зручне місце для нової будівлі.
Для киян Сінний був не лише центром торгівлі, але й важливим місцем суспільної комунікації. Такі громадські простори відігравали справді важливу роль у «доцифрові» часи. Городяни обговорювали останні новини, зустрічалися зі знайомими та друзями, закуповували продукцію у приїжджих селян. У сучасних умовах таке приміщення можна було переобладнати під арт-простір, виставковий центр чи навіть великий торговий центр. Але не судилося.
Рішенням Київради від 21.10.2004 року, компанія ТОВ "ФЕРРО" та ТОВ "Сінний ринок" отримали цю ділянку в оренду на 10 років "для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-офісно-житлового центру з підземним паркінгом та для знесення існуючих будівель". Через рік Сінний буде знищено. Не допоможуть ні протести містян, ні звернення до мера Омельченка, ні навіть Помаранчева революція.
З того часу минуло вже 12 років, але пристрасті довкола ринку не вщухають й досі. Тепер на місці зруйнованого Сінного хочуть збудувати комплекс височезних житлових будинків, які остаточно зруйнують панораму й без того понівеченого Шевченківського району.
2. Будинок Альошина на Софіївській площі
Остання дореволюційна будівля, яку було зведено на Софіївській площі в Києві. Розкішний необароковий прибутковий будинок спроектований архітектором Павлом Альошиним у 1914-му році для свого батька.
Хвилясті фронтони, дахи з заломами, білі орнаменти на блакитному тлі. Автор зробив усе можливе, щоби ця немаленька будівля максимально коректно вписалася у простір довкола площі. Візуальне оформлення будинку перекликається й гармонійно співіснує з місцевою головною домінантою – Софіївською дзвіницею.
В трьох корпусах будинку знаходилося 54 квартири та навіть один гараж. Найдорожчі з них були у центральній частині й мали по 7-8 кімнат. На останньому поверсі містилася двокімнатна студія художника, а у мансарді 13 житлових кімнат зі спеціальними нішами для сну. Квартири мали приписані до них сараї для дров, холодильні камери, льодовні, пральні, льохи та місця на горищі. Також були й два пасажирські ліфти, а на службових сходах навіть спеціальні підіймачі для дров та білизни.
Семиповерховий будинок часто з’являється в радянській історіографії як одна з тимчасових стоянок більшовицького уряду в Україні, але, коли у 1943 році вона зникне у вогні, за її відновлення вже так ніхто й не візьметься, навіть попри певну історичну значущість для нової влади. Бароко в першу чергу викликало небажані асоціації з українським буржуазним націоналізмом, тож після Другої Світової на цьому місці буде зведено вже сталінську, ідеологічно-правильну будівлю.
За інших обставин бароко могло би стати провідним стилем в українській архітектурі початку 20-ст. Його теорія, як і теорія українського модерну, активно розроблялася у тогочасних мистецьких колах як «органічний національний стиль», але на жаль широкого практичного втілення так і не дочекалася.
Цікаво, що креслення будинку повністю збереглися. Один із варіантів головного фасаду знаходиться у Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Заболотного. Інший - у фондах Національного заповідника «Софія Київська». За фізичної відсутності будівлі у міському просторі, ці креслення і нечисельні фотографії залишаються єдиним джерелом інформації про цю справді незвичайну архітектурну пам’ятку.
3. Київська міська дума
Двоповерхова адміністративна будівля, що знаходилася на теперішньому Майдані Незалежності. Була збудована у 1876-му році архітектором Олександром Шіле спеціально для Київської міської думи — імперського органу місцевого самоврядування.
Багато хто досі називає цей будинок київською ратушею, хоча це й не зовсім коректно, адже справжня ратуша знаходилася не на Майдані, а на Контрактовій площі. З іншого ж боку, враховуючи те, що колишній київський магістрат де-факто було реорганізовано на міську думу, можна говорити про певну «спадковість» самоуправлінського центру, яка тягнеться ще від часів старої ратуші.
Загалом будівля мала достатню кількість вільної корисної площі, тому окрім самої думи тут часто розміщувалися й різноманітні орендарські заклади. Так упродовж 1876–1880-х років у ній знаходилася художня школа відомого українського художника Миколи Мурашка, а з 1881 року почав діяти й перший у Європі пункт нічних лікарських чергувань.
Після реконструкції у 1900-му році, коли до будинку було додано третій поверх над бічними крилами, цих площ стало ще більше.
Загалом варто відзначити, що ще в дореволюційні часи багато містян вважало, що місце для будинку міської думи було вибране помилково, адже це призвело до певної втрати вільного простору на Хрещатицькій площі, яка саме після зведення будівлі перетворилася на Думську. Та це жодним чином не заперечує цінності цього об’єкту як самодостатньої архітектурної пам’ятки, що відіграла важливу роль в історії київського самоврядування.
Під час Другої Світової Будинок міської думи було серйозно пошкоджено, тому радянська влада вирішила його не відбудовувати. Замість неї було зведено іншу будівлю Київської міської Ради, яка й до цього часу майже не змінила свого функціонального призначення.
4. Старий цирк
Знаменитий київський цирк Крутікова «HIPPO-PALACE» (Кінський палац) був одним із найбільших в Російській Імперії.
Витончена триповерхова модерна будівля зведена архітектором Едуардом Брадтманом у 1903-му році на вулиці Миколаївській, 7 (Зараз – Архітектора Городецького) мала залу на 200 глядацьких місць із величезним скляним куполом.
На свій час у ній використовувалося багато технічних новинок, серед яких була й електрика, й центральне опалення, й навіть сучасна система вентиляції. А при потребі основна зала вміла швидко трансформуватися у концертний простір.
Центральна частина фасаду мала параболічне завершення над великим вітражним отвором із тонкого зігнутого металу. Типові для модерну верхні вікна, легка орнаментальність й декор надавали фасаду пластичної легкості. Частина дослідників вважають, що саме цей проект став вершинним досягненням архітектора Брадтмана.
Але найбільше Цирк Крутікова відомий не через свої архітектурні принади. Ключовий епізод його історії – це обрання у 1918-му році гетьмана Української держави Павла Скоропадського. Пізніше ця подія буде популяризованою завдяки «Білій гвардії» Михайла Булгакова й перетвориться на справжній історичний мем.
24 вересня 1941 року, на 5-ий день захоплення Києва німцями, будівлю буде знищено. За кілька днів до окупації інженерні частини 37-ї радянської армії спільно з підрозділами НКДБ проведуть широкомасштабне мінування, яке призведе до майже повного знищення головної вулиці міста та його історичної серцевини. Разом з Хрещатиком згорить і майже вся Миколаївська вулиця.
Після закінчення війни частину вулиці все ж буде відновлено, але це вже не стосуватиметься цирку. На його місці буде зведено перший в Києві широкоформатний кінотеатр «Україна» (1964 р.), який своєю лаконічністю форм помітно вибивається зі щедро декорованої ліпниною вулиці.
5. Єврейський театр
Театральне приміщення для єврейського театру «Кунст-Вінкл» (Куточок Мистецтва) на Хрещатику (нині поблизу флігеля №27А) авторства архітектора Йосипа Каракіса. Його будівництво розпочалося в першій половині 30-х років, коли трупа, що не мала постійної «домівки», вже прогриміла першими гучними успіхами.
У своїй книзі «Архітектор Йосип Каракіс» дослідник Олег Юнаков зазначає, що архітектор, зберігаючи розміри зали у відповідності з новими функціональними вимогами, розробив аж 4 варіанти візуального вирішення фасаду в різноманітних стилях, починаючи від класичного й закінчуючи конструктивістським. Стіну будинку також мала прикрашати горельєфна композиція з назвою театру на їдиші.
В 1932-му році було розпочато будівництво більш конструктивістського проекту, що саме по собі було досить сміливим вчинком, адже в цей час починається стрімкий розворот у культурній політиці партії, а авангардні мистецькі течії піддаються нищівній критиці.
Вже у 1935 році Каракісу доводиться розробляти новий, «класичний» варіант фасаду — з портиком, колонами та скульптурами. Його спробують реалізувати у 1939-му році, але вже зовсім скоро будівництво театру буде визнане нерентабельним, а з початком війни про нього й взагалі забудуть.
У 1941 році майже добудований театр стане ще однією жертвою великої пожежі на Хрещатику, що була спричинена більшовицькими мінуваннями міста.
Олександр Мимрук, урбаніст, дослідник київської архітектури, культурний критик