Востаннє я їздив до Росії у жовтні для того, щоб зібрати матеріали для свого дослідження на тему американо-російських взаємин. Додому я повернувся незадовго до того, як Трампа обрали президентом, розуміючи що ці взаємини перебувають в жахливому стані, продовжуючи псуватися далі. Так триває і досі.
Росія вимагає, щоб американська дипломатична місія скоротила 755 працівників. У відповідь на це минулого тижня президент Трамп підписав нові санкції, запроваджені Конгресом.
Та жовтнева поїздка, а також події, що відбулися після неї, поставили кілька важливих запитань. До чого Сполучені Штати дозволять цьому всьому дійти? І яке закінчення для нас є прийнятним? Адміністрація Трампа працює вже пів року, а відповідей немає досі.
За тиждень до моєї поїздки, а саме 7 жовтня, Джеймс Клеппер молодший, який тоді очолював національну розвідку, а також Міністерство внутрішньої безпеки опублікували першу офіційну заяву про втручання Росії у наш виборчий процес.
Коли я зі своїми колегами запитали про це у Кремлі, а також міністерстві закордонних справ, то там (як і очікувалося) це рішуче заперечили. Вони розповідали кремлівську точку зору, переконуючи, що це Сполучені Штати відповідають за будь-які проблеми в російсько-американських взаєминах. А також, з поміж усього іншого, засуджували американську політику щодо розширення НАТО, Балканських країн, Лівії, демократій у колишньому Радянському Союзі та Сирії.
Окрім цього, на контрольованому державою російському телебаченні багато розповідали про війну: у разі перемоги Хілларі Клінтон, Росія і Сполучені Штати опинилися б на межі війни, а росіянам довелося би готувати собі бомбосховища. Тобто направду.
Це нагадало мені урок, який я взяв під час попередніх спілкувань із росіянами: Вони завжди знають чого хочуть, тому вам краще знати чого хочете ви. Бо інакше вони вас зімнуть під себе.
А в сьогоднішній Росії питання полягає у тому, чого хоче Володимир Путін, бо всі рішення ухвалює він. А його цілі є цілком зрозумілими: беззаперечне домінування у себе вдома; вагомий вплив на сусідів; послаблення таких західних інституцій, як НАТО і Європейський Союз; і вплив “потужної сили” у таких ключових регіонах, як Близький Схід.
Даруйте за цей вислів, але суть полягає в тому, щоб зробити Росію знову великою.
А чого хочемо ми? Звісно, що ми не дозволимо, щоб усе було так, як хоче Росія. Незалежно від того чи це втручання у наші вибори, чи порушення кордонів незалежних держав, які чекають від нас дотримання міжнародних угод, яких і ми, і вони підписували.
Звісно, що ми повинні уникати реального воєнного конфлікту з країною, яка може швидше за нас використати ядерну зброю.
Більше того, ми не повинні потрапити у пастку, думаючи, що це просто нова Холодна війна, і покладатися на інстинкти, які в нас виробилися колись.
Насправді, Холодна війна була простішою: це чорно-біла глобальна боротьба між двома діаметрально протилежними ідеологіями, одна з яких мала зникнути. І зникла саме їхня. Вони втратили власну країну, імперію і комуністичну економічну систему.
Тоді це була гра в шашки. Сьогодні — в шахи.
Теперішня сутичка з Росією не може завершитися повною перемогою без другої дії. Тому що на відміну від Радянського Союзу Росія не зникає. Тож наша стратегія повинна полягати у посиленні власних можливостей.
Ми не можемо змусити Росію прийняти НАТО на своїх кордонах, але ми можемо зміцнити єдність всередині НАТО і нашу стратегію стримування; протидіяти російській дипломатії, яка спрямована на тих членів, які поки вагаються; і продовжувати подальшу дислокацію сил НАТО в країнах Балтії та Польщі. А також ніколи не послаблювати тиск на Росію.
Ми не можемо забрати від Росії звички шпигувати, яка зародилася ще в часи царизму. Але ми можемо посилити нашу контррозвідку і, що є дуже важливим, почати систематично розповідати людям про російські “фейкові новини”, які спрямовані на наших громадян. Саме це вже почали робити уряди деяких Європейських країн.
Ми не можемо змінити географію чи змусити Росію ігнорувати сусідні регіони, з якими в неї склалися глибокі торговельні та культурні взаємини. Але ми можемо продовжувати карати Москву за захоплення територій чи проведення гібридних операцій, спрямованих на підрив незалежності їхніх сусідів та обмеження їхньої зовнішньої політики.
Ми можемо дати Україні високотехнічне оборонне озброєння для захисту від російських загарбників. І ми можемо продовжити тиснути на Конгрес, який недавно ухвалив нові санкції.
Ми не можемо втримати пана Путіна від закордонних пригод. Наприклад, від його експедиції до Сирії. Але якщо адміністрація Трампа діятиме злагоджено, ми зможемо відновити своєї лідерство у критичних регіонах, яке послабилося через обережну політику адміністрації Обами.
А потім воно зазнало краху по всьому світу через низьку довіру до Трампа, а також через хаос у Білому Домі. Лідерство вислизає у нас крізь пальці. Проте здаватися ще поки надто рано.
Якщо говорити про зміну Росії в регіоні, то один член українського парламенту сказала мені в Києві: “Україна — це єдина країна з колишнього Радянського Союзу, яка може змінити Росію”.
Вона мала на увазі те, що росіяни вважають Україну місцем народження історичної Слов’янської держави (у дев’ятому столітті), і дивляться на українців, як на своїх найближчих етнічних родичів. Якщо Україні вдасться побороти свою ендемічну корупцію і розвинути процвітаючу демократію, то це підтримає схожі перетворення і в Росії.
Наша найбільш перспективна стратегія — це допомогти Україні. Саме цього і боїться пан Путін. І саме тому він вдерся в Україну.
Іншими словами, завдання на сьогодні полягає не в тому, щоб побачити новий крах Росії, як це було під час розпаду Радянського Союзу. А в тому, щоб стримати найгірші тенденції в час, коли він (Радянський Союз) повертається до життя.
Для цього потрібно демонструвати тверде переконання в тих речах, які мають найбільше значення для Сполучених Штатів: створити простір для однодумних росіян, в якому вони могли б прагнути до інтеграції в глобальну систему, і в той же час пам’ятати про ті галузі, в яких інтереси США та Росії збігаються, дозволяючи бодай обмежену співпрацю.
Джон МакЛохлін, директор ЦРУ 2000-2004 роки, професор університету Джона Хопкінса.
Матеріал New York Times. Переклад Юрія Фізера