"Червоний" з тих фільмів, які не потребують критики. Але не тому що він є бездоганним за формою і змістом, а тому що його щирість політично кон'юнктурна, далека не лише від реальності, але й від мистецтва.
Творці цього фільму в патріотичному екстазі забули, що кіно - це універсальне мистецтво, що означає гармонійність усіх компонентів, а не їхню розбалансованість.
Історія, яка заявлена, як протистояння хорошого бандерівця і поганого комуніста, насправді зовсім не про це. У нібито головного героя (Червоного) настільки мало екранного часу і реплік, що доречним було б уточнити, чому цей фільм називається "Червоний", а не, наприклад, "Червоні".
Адже, саме їм, колективному злу сталінських таборів, присвячений цей фільм. Саме червоні, себто комуністи, представлені тут у всій своїй "красі". Показані карикатурно, театрально, гротескно. Грають надривно, але неправдоподібно. Більшість акторів входять у роль до кінця фільму, не відчувають персонажа, не живуть, а грають. Безкінечні істерики помножені на всім відомі антирадянські стереотипи не дивують, не вражають і не захоплюють.
Фільм, який мав би бути історією нового українського героя, скочується у смакування бруду, невігластва, злоби і ненависті сталіністів.
Водночас, герой Червоного, український патріот, засмучує своїм роботоподібним мовчанням та за фільм провомляє хіба декілька зарозумілих фраз. Йому важко співпереживати, бо від нього віє не меншим холодом, ніж від його екранних ворогів.
Лише фантазіями можна назвати сцени, коли українські патріоти у сталінському таборі відкрито гуртуються, щоб влаштувати бунт. На початку фільму нас готують до того, що фільм "знятий на реальних подіях", але його відношення до реальності суперечне.
Читайте також: "Червоний". Все про український історичний бойовик, який варто подивитись
Слідуючи західним тенденціям спрощення і примітивізації сюжетів, більшість сцен у фільмі нагадують вирвані з контексту фрази, які недоречно розбавляє епічний саундтрек, що нібито ввімкнули помилково, бо він жодним чином не додає загальній картинці драматургії.
Створений для підняття патріотичного духу диванної сотні фільм формалізує і спрощує дуже складний історичний конфлікт. Українського патріота грає більш привабливий актор, який мовчить, нікого не зраджує, думає лише про неньку Україну. Годі й чекати у цьому фільмі якогось аналізу, переосмислення історії.
Усі антагоністи Червоного - це як на підбір божевільні ідіоти без Бога в голові. Їхній фінал передбачуваний: вони не зможуть вирватися з цього пекельного табору, який самі сконструювали.
Зрозуміло, якою була мотивація авторів фільму, щоб вибрати слоганом фразу "Боротьба, яка триває досі". Проте, у фільмі "Червоний" не має ніякої боротьби. Є передбачуваний сюжет, є пафос і героїзація одних людей і протиставляння їм інших. Є спекуляція на історії, врешті-решт на мистецтві кіно, в якому пропаганда може бути виправдана хіба бездоганною художньою цінністю.
Звичайно, що для невибагливого, спраглого до українського мистецтва глядача, фільм "Червоний" резонуватиме саме так, як це задумали автори, як "важливий, сучасний і актуальний фільм".
Але скільки можна виправдовувати українське кіно лише тим, що воно українське і народне.
В країні, яка могла б брати за взірці не модний тепер екшн, а справді культові шедеври, зокрема, антивоєнне “Сходження” Лариси Шепітько, що став переможцем Берлінського кінофестивалю.
"Це кіно зроблене для українського глядача, а не закордонних фестивалів", - казав глава Держкіно Іллєнко після першого перегляду фільму. Але чи може наша країна інтегруватись у європейський дім, якщо продовжуватиме виготовляти продукт лише для внутрішнього споживання.
Цьогоріч на екрани виходить рекордна кількість українських фільмів і серед них є ті, які справді важливо побачити, аби зрозуміти, що українське кіно може бути не лише державницьким, але й мистецьким. Мова йде про "Стрімголов" Степанської і "Рівень чорного" Васяновича. Незалежній країні потрібне незалежне мистецтво.