Історія
Події розгортаються протягом 1988-89 років у невеликому вигаданому містечку Деррі, яке досить часто фігурує у інших книгах Кінга, та розташоване у існуючому американському штаті Мен. Каталізатором історії стає зникнення молодшого брата одного з головних героїв Білла – 7-річного Джорджа.
Хлопчик, бавлячись на вулиці, випадково натрапляє на каналізаційний сток, де бачить клоуна. Дивний незнайомець каже хлопчику, що його звуть Пеннівайз та пропонує йому спуститися до каналізації. Джордж поводиться з клоуном обережно, попри те, що він пропонує йому повітряну кульку та інші розваги. Втім Пеннівайзу вже дуже скоро уривається терпець, після чого на глядачів очікує перша кривава сцена, далеко не остання за весь фільм.
З того дня пройшло вже 8 місяців й у місцевій школі починаються літні канікули. Тримісячний відпочинок мав би стати щасливим часом, однак у місті неспокійно – весь час зникають діти, тож ввели комендантську годину.
Тоді ж семеро учнів, віком 11-12 років, об’єднуються у "Клуб невдах", адже кожен з них має свої проблеми у школі та вдома. Однак згодом Білл, Едді, Бен, Річчі, Стен, Майк та Беверлі дізнаються, що їх об’єднує не лише нелюбов до шкільних задирак. Усі вони бачили дивні, сюрреалістичні речі, які мало їх не вбили. І за всім цим стоїть той самий клоун Пеннівайз, який тепер оголосив "невдахам" війну.
Сутність Пеннівайза
Для багатьох глядачів, які не читати роман Кінга та не бачили його серіалу-адаптації 1990 року, поява клоуна, як головного антогоніста фільму, може стати чимось дивним, або навіть недоречним.
Попри це, вже з першої появи Пеннівайза на екрані стає зрозуміло, що він не може бути простою людиною. Тож що ж він, а точніше ВОНО, таке? Аби не розкривати всіх карт перед майбутніми глядачами, які зможуть самі для себе визначити сутність істоти, варто сказати про Пеннівайза лише кілька речей:
Головні герої та теми фільму
Шістка хлопців вже починають думати про дівчат та часто вскочують у халепу з більш дорослими хлопцями. Єдина дівчинка з "Клубу невдах", Беверлі, тим часом відчуває, що починає ставати жінкою, втім не нехтує компанією хлопців та спілкується з ними без жодних бар’єрів. Саме ці риси персонажів, як і гарна акторська гра, дозволяють глядачеві співчувати дітям та перейматися за них.
Адже вони нагадують нам наше власне дитинство. Водночас це є і гарною складовою для вибудови елементу "хорору".
Саме цим «Воно» відрізняється від більшості фільмів жахів, що виходять у прокат останніми роками. Ми звикли бачити на екранах чергову родину, що застрягла у будинку з привидами, чи групу молодих людей, що розважаються у хатинці посеред лісу, поки за ними не прийде маніяк.
Ця ж стрічка має щось накшталт трирівневої моделі "хорору". Перший етап – звичний: це комбінація страшної музики, різких рухів, потворних зображень, тобто всіх тих речей, що зазвичай змушують глядача підстрибнути у кріслі та вдавитися попкорном. Втім цей етап, зазвичай, має короткочасний ефект, не більше кількох хвилин.
Другим етапом у цьому фільмі слід вважати вищевказане асоціювання глядача з дітьми. Відчуття ностальгії за дитинством, що стійко вибудовується протягом фільму завдяки правдоподібності персонажів, дозволяє людині згадати й свої власні дитячі страхи, яких у стрічці повно. Тут допомагає також й атмосфера міста, що начебто спить, не помічаючи, що відбувається навкруги. І, звичайно ж відчуття, що ніхто з дорослих не повірить у дитячі казки про клоунів-вбивць.
Найбільш дієвим все ж є третій етап "хорору", який дозволяє відчути психологічний вплив. Справа у тому, що у кожної дитини з "Клубу невдах" є власні важливі проблеми, а у стрічці порушуються зовсім недитячі теми втрати близьких, побиття в родині та школі, психологічного тиску батьків на дітей, педофілії та расизму. Таким чином головні герої опиняються між двох вогнів: з одного боку всі ці проблеми, а з іншого – невідома істота, що хоче твоєї смерті. І ось у загнаних у глухий кут дітей не лишається нічого іншого, як покладатися лише один на одного та долати проблеми разом.