Важливий акцент номер один. В Італії вона вийшла у прокат два тижні тому і вже отримала свою порцію успіху.
Важливий акцент номер два. На кінофестивалі у Локарно (четвертий за престижністю форум у Європі) виконавець головної ролі Нікола Ночелла отримав нагороду незалежних швейцарських критиків.
Важлививй акцент номер три. Комедії на кшталт Dzidzio контрабас - то не ваш рівень. Вас обурюють касові збори цього фільму і ви впевнені, що в Україні не знімають тонких, розумних та смішних стрічок. Якщо так - вам точно треба негайно йти за квитком.
Ну, і якщо когось цікавить думка кінокритиків, то українські, схоже, полегшено видихнули, мовляв кіно хороше, придертись особливо немає до чого. Втім, переважно це заслуга саме італійського боку – режисера та сценариста Андреа Маньяні і актора Ніколи Ночелли.
Але нічого б у них не вийшло без нашого оператора Дмитра Недрі, який просто зайвий раз довів, що камерамени – найсильніший бік вітчизняного кінопроцесу.
До українських акторів у фільмі особисто у мене претензій немає взагалі. Остап Ступка, Вероніка Шостак, Орест Гарда та інші отримали маленькі ролі тимчасових співрозмовників головного героя, але зробили їх оригінальними та об’ємними. Що ж до продюсерів, то тут навпіл - двоє українських (Олег Щербина та Юлія Чернявська) і двоє італійських (Кіара Барбо та Массімо Ді Рокко).
Сюжет фільму наступний. Колишній автогонщик Ізідоро (Ізі) - в глибокій депресії. Пішов п'ятий десяток, а він живе з мамою, нічим не займається, сидить на ліжку у формі машини і їсть, їсть, їсть. Кажуть, що 15 років тому він кинув перегони, бо став надто товстим.
І ось, одного разу брат Ізі вирішує вкотре подати руку допомоги, цього разу – щоб точно подіяло. Він просить нашого героя відвезти труну з українським заробітчанином Тарасом у його рідне карпатське село Кам’янка. Тому доводиться перебороти себе, сісти за кермо катафалка та їхати до невідомої, незрозумілої, химерної країни.
Ясна річ, доїхати без пригод нікому не вдається. Катафалк у нього крадуть, а труну лишають, тому Ізі доводиться тягти її, залучивши фантазію. Дорогою йому трапляються абсолютно несподівані персонажі та фантасмагоричні ситуації, які змушують його все більше і більше змінюватися.
Україну італійський режисер Андреа Маньяні зобразив просто фантастичною. Щось схоже колись намалювалося у Сергія Параджанова в "Тінях забутих предків" - Україна там містична, поетична, часом жорстка, водночас непривітна та гостинна.
Андреа Маньяні ж помістив свого героя у якийсь гоголівський світ, щоправда без привидів, чортів та живих носів. Натомість на кожному кроці він потрапляє у дуже дивні обставини і, вочевидь, мало розуміє, як люди тут взагалі живуть.
Наш нещасний Ізі нагадує Акакія Акакійовича. Він викликає таке ж почуття неприємної жалості, бо не може дати собі раду, у кожній незрозумілій ситуації впадає в паніку і життя його не може бути щасливим в принципі.
Але, на відміну від героя «Шинелі», Ізі не лузер. Принаймні, він не був таким першочергово, коли йшов до звання найкрутішого гонщика світу. Одного разу у ньому просто щось зламалося і він не знає що з цим робити.
І тут мені здалося, що герой дуже схожий з країною, до якої приїхав. У неї теж депресія. Вона не знає що робити, не бачить причину своїх нещасть, а якби і бачила, то нічого не змогла б виправити.
Україна у фільмі "Ізі" - це якась мішанина самобутності та пострадянськості, яку режисер, здається, полюбив, але так і не розібрався до кінця що у ній до чого.
І найголовніше. Фільм, хоч і трагікомічний, але з надією в кінці. Більше того - з рецептом і схемою дій, хоч і дуже складною до виконання.
Автор: Лєна Чиченіна - арт-оглядач телеканалу Еспресо.