Уроки порівняльної демократії. Чи повинні "сусіди" вчити нас демократії, мовній та історичній політиці

Дискусія навколо мовної статті Закону про освіту та реакція деяких країн на його прийняття справді підняла наше внутрішнє українське питання: чи є ми демократичною країною?

Це питання українці ставили собі і раніше, коли наші польські сусіди вимагали засудити ОУН УПА і стверджували, що «з Бандерою Україну в Європу не пустять». Беззастережно сприймаючи будь-які іноземні заперечення, або навпаки, засуджуючи їх, нам потрібно об’єктивно оцінити і українське законодавство та ситуацію з дотриманням прав меншин, і європейські тенденції.

Почнемо з мовної статті

Очевидно, що заяви керівників сусідніх країн про її недемократичність є лише їхнім внутрішньополітичним піаром. Адже, Закон про освіту не забороняє вчити дітей мовами національних меншин. Закон дозволяє, щоб після 5-го класу «декілька предметів» викладалися цими мовами. Що таке «декілька предметів»? Це скільки? 5?10?

Тобто, якщо у школі викладатиметься українська мова та історія України українською, а решта предметів – угорською чи румунською, то Закон формально буде виконуватись. Отже, лише збільшиться кількість предметів українською, але це не обов’язково повинні бути всі дисципліни.

Читайте також: Нуль українських шкіл та жорстка мадяризація. Чи має право Угорщина погрожувати Україні

Сьогодні в Україні існує 75 румунських шкіл і 71 угорська. В Румунії існує 1 український ліцей, в Угорщині українських шкіл немає. На запитання: чому ж ви не відкрили українські школи? – угорські політики відповідають: українці самі не хочуть у них вчитися.

Чи це справді так? Частково. Адже угорські та румунські українці (а це великі діаспори) не відчувають належної підтримки ані від урядів своїх країн, ані від українського уряду. Натомість, угорські та румунські школи в Україні фінансуються і українським бюджетом, і за підтримки Угорщини чи Румунії.

Отже, дискусія навколо мовної статті показала наступне: ця стаття жодним чином не обмежує прав національних меншин, які вживають мови країн Європейського Союзу, а українському уряду давно пора розробити окрему програму задоволення культурних потреб української діаспори.

Польський уряд не реагував аналогічно до румунів і угорців на прийняття Закону про освіту. Натомість, досить багато критики від поляків Україна отримує у дискусіях про політику національної пам`яті. Поляки вимагають від українців засудження Української Повстанської Армії і Степана Бандери.

Безумовно, нашою внутрішньою справою є потреба глибоко вивчити власне минуле і не закривати очі на факти злочинів проти мирного населення зі сторони українських формувань. Військові злочини здійснюють всі армії у ході бойових дій, оскільки в кожній армії є герої і є покидьки.

Натомість, вимагаючи засудити загалом українських вояків, які ціною власного життя героїчно виборювали Незалежність України, наші сусіди героїзують власні підрозділи, що були теж відомі злочинами проти мирного населення та пропагандою фашизму.

15 вересня Сейм Польщі одноголосно! прийняв постанову про відзначення 75-ї річниці «Народових Сил Збройних». В цій же постанові згадується окремо Свентокшиська бригада, що входила до НСЗ. Мотивом прийняття такої постанови було вшанування поляків, які нібито боролися із комунізмом та фашизмом.

Натомість, ці військові підрозділи були виключно партійними. Вони були сформовані з молодих людей на базі профашиського «Табору Національної Єдності». Члени цієї організації сповідували соціалістичну ідеологію, наполягали на виселенні з країни усіх національних меншин, були відомі антисемітськими закликами та акціями прямої дії.

На думку цього угрупування, керувати Польщею мали право лише расово чисті поляки, які могли довести польське походження у 4-ох попередніх поколіннях. Саме Народові Сили Збройні 6 червня 1945 року знищили українське село Верховина Люблінського воєводства. З вогнепальної зброї, сокирами, лопатами, мотиками було жорстоко вбито 45 чоловіків і 149 жінок і дітей українського походження. І таких фактів було багато.

Окремо згадана Свентокшиська бригада справді воювала з Червоною армією, але спільно з 59 армійським корпусом Вермахт, а згодом у підпорядкуванні німецького танкового корпусу Feldhernhalle.

Навіть у польському суспільстві це не помічене в Україні голосування викликало жорстку критику. Директор Музею історії польських євреїв, професор Даріуш Сола відзначив, що НСЗ пишалися тим, що були фашистами, вони відмовилися визнавати польський уряд у вигнанні, натомість, не мали жодних бар`єрів для співпраці з Німеччиною наприкінці війни.

НСЗ відмовився приєднатися до Підпільної Армії Крайової, залишившись партійною армією, яка співпрацювала з Німеччиною. Сола говорив: «Уявіть собі, що сьогодні ми хочемо вигнати лисих або православних, що хтось зараз буде говорити про необхідність позбавлення їх прав, посад і змусити виїхати з країни, і вони продовжили виступати з антисемітськими гаслами під час війни. Бо були антисеміти в Польщі, які, коли побачили, що відбувається, змінили свої погляди».

Безумовно, польські політики самі мають право визначати, хто є для них героями. Так як і українські. Але коли наші сусіди і стратегічні союзники вимагають від нас зміни нашого ставлення до захисту культурних надбань або погляду на історію, маємо розуміти, що їхні і наші інтереси не обов’язково повинні співпадати завжди.

Українську державу нам не побудують ні поляки, ні румуни, ні угорці, ні громадяни інших країн. І зацікавлені в будівництві такої держави теж лише українці. Але ефективною і сильною ми зможемо її зробити лише жорстко відстоюючи захист і власних інтересів, і демократичних цінностей.