Рішення про федералізацію України, укладене поза Україною, було би гріхом чергової Ялти
Румунія та Угорщина зробили жорстку, якщо не сказати загрозливу, заяву, йдеться про відкриття так званого другого, «мовного» фронту проти України.
Права національних меншостей, не мають трактуватись як якась перешкода чи елемент шантажу стосовно України на шляху до західних структур. Мені найбільше не сподобалося те, що Румунія і Угорщина трактують цю справу як елемент тиску і шантажу. Я думаю, що це має бути елементом спільної дискусії.
В цій справі Україна має свою рацію. Наприклад, йдеться про те, що великі групи молоді, зокрема з угорської чи румунської меншин, зважаючи на той факт, що не мають підготовки з української мови, мають багато клопоту з доступом до вищої освіти. Тобто, в силу факту, що коли вони навчаються лише своєю рідною мовою, то не користаються якимось іншим мовним шансом.
А у цьому шансі Україна, як держава, не може відмовити своїм громадянам – і румунам, і угорцям. З іншої сторони, очевидно, є певний звичай, звичай, до якого звикли великі групи меншин, особливо угорська, яка має добре зорганізоване шкільництво.
І думаю, на вирішення таких проблем є лише один спосіб – має бути дискусія – не політика доконаних фактів, не політика шантажу, а дискусія, щоб знайти якесь спільне поле. Водночас скажу, що часом маю враження, що Україні не завжди вдається донести свої наміри до європейських еліт. Сьогодні Україна є державою, що перебуває в процесі об’єднання.
Це той процес, який можна прирівняти,наприклад, до того як колись об’єднувалась Італія чи Німеччина. Питання доступності мови, особливо в середній школі і у вищій освіті, є фундаментальним з огляду об’єднання країни і не мусить означати, що комусь, мовляв, забирають право на навчання своєю рідною мовою.
Власне, таке відчуття, що деякі еліти на Заході не хочуть чути про інтереси України і не хочуть їх розуміти. І тут ключове слово – не хочуть.
Україна насправді вперше в історії - йдеться про останні пару десятків років - перебуває у ситуації, коли всі українські землі, на яких історично мешкають українці, знаходяться під контролем єдиної незалежної держави і мусять з’єднатися. І це є процес, який може означати, наприклад, уніфікацію навчання на вищому рівні в стандартах національної мови українського народу.
Але це є послання, з яким Україна сама має виступати, мусить навчитись про це говорити, у форматі фільмів, вистав, конференцій, виходу на західні університети. Цього за Україну ніхто не зробить. Тобто, легко сказати, що вони винні, бо нас не хочуть зрозуміти, але, може, вже час і думати, йдеться про самих українців, а може це ми чогось не зробили, щоб нас зрозуміли?
Лише у трикутнику Україна, Сполучені Штати, Європейський Союз, буде можливою і ефективною політична підтримка Заходу
А в даній ситуації, як нам бути з тим, що, наприклад, відбудеться зустріч Курта Волкера з Сурковим в Белграді поза Україною? Тобто, Україна немовби має дізнаватися про свою долю чи про ті чи інші європейські і російські інтенції вже в третю чергу.
Зараз немає істотних причин, щоб не довіряти Волкеру. Він має свій статус, свій мандат, який означає де-факто діяльність поза Мінським форматом. Очевидно, він може долучитися в цей Мінський формат чи в Нормандську групу, де вже функціонують держави, адже Мінський формат є зв’язаним ОБСЄ. Але коротко кажучи, Волкер працює трохи з боку. І це може бути шанс для України. Водночас це означає, що часом він мусить зустрічатися і з росіянами.
Але все таки не пасує рішення щодо суверенної держави приймати без суверенної держави.
Зараз пропоную перевести частину нашої розмови у формат «для дорослих». В дипломатії заведено і таке: аби Волкер мав у чомусь допомогти, то часом він має зустрічатися з одними, а часом з іншими. І не можна домовитися так, що завжди всі сиділи за одним столом, бо так не вдасться вести дипломатичних розмов.
Не можна підтримати лише думку, що дипломатія полягає в тому, що всі завжди сидять за одним столом і говорять лише за столом. Розмовляють і телефоном,і переписуються е-мейлами, і зустрічаються. Ця зустріч не відбувається таємно, ця зустрічі є анонсованою, відомо, що вона відбудеться. Я теж би бажав, щоб Україна була представлена на цій зустрічі.
Але той факт, що Волкер зустрічається з Сурковим, це не найбільша трагедія для України. Просто це є виклик для української дипломатії, щоб більше впливати на позицію Сполучених Штатів. Але хочу ще раз це підкреслити: становище Адміністрації президента Трампа щодо України є значно краще, ніж ми сподівалися і скажу Вам більше – адміністрація Трампа ризикнула бути ліпшою ніж Адміністрація президента Обами.
З цього огляду, Україна не може мати претензій ні до власної долі, ні до Сполучених Штатів.
А як нам бути з «Мінськом»? Тому що ми розуміємо, що «Мінськ» приймався доволі кулуарно. Досі ми не знаємо точно, що було прописано в тих умовах, досі ми послуговуємось тими чи іншими витоками, «зливами».
Звісно, бо це не є міжнародною угодою.
Тобто, Мінськ не є міжнародною угодою?
Це є просто політична угода державних діячів, яка була прийнята і українською владою і російською, і яка є тим, чим вона є – просто політичним порозумінням. Не варто повторювати помилку, яку колись Україна зробила з Будапештським меморандумом, коли важливе політичне порозуміння, - адже політичне порозуміння, укладене керівниками ключових держав є важливим - Україна сприйняла як міжнародний договір. А це дещо інше. Це не є міжнародний трактат.
І так само з Мінськом. Мінськ стосується певної конкретної ситуації, і я тлумачу його тактично. Маю два питання – чи є сьогодні політичні умови для заміни Мінська? – Ні, на мою думку. Чи вони настануть за кілька місяців, або за рік? - Можливо, наступлять. Можливо, буде якийсь Мінськ-3.
Можливо, буде повернення до чогось, що нагадуватиме Женевський формат, тобто, тоді замість Франції і Німеччини було би представництво Європейського Союзу, як міжнародної організації. І були Сполучені Штати. Зараз ми цього не знаємо.
Якби Сполучені Штати зайшли в Мінський формат, то він би однозначно змінився, тому що раніше Сполучених Штатів там не було.
Я б сказав так, якби Сполучені Штаті ввійшли до Мінського формату, то це вже не був би Мінський формат. То була б геть інша політична ситуація. Питання, чи тоді в цьому форматі був би представлений Європейський Союз? На мою думку, до цього б йшло, бо окрім представника Сполучених Штатів,там мала б бути делегація і Європейського Союзу.
Тоді постає питання – чи є сенс у тому, щоб там окремо були представлені Франція і Німеччина. Таких питань виникає дуже багато. І це означає цілком нову політичну ситуацію. Не думаю, що зараз це було б можливим, аби просто на підставі того, що маємо політичне порозуміння Мінськ-2, до нього взяти і додати Сполучені Штати. Такого не буде.
А як взагалі виглядає переукладання подібних умов? Тобто, хто кому дзвонить? Даруйте вже за таке питання.
Це як у стосунках між людьми - може бути по-різному. Мінськ – це дуже неформальне порозуміння, хочу звернути на це увагу. Це не є міжнародна умова. Технічні питання, контроль процесів, спостереження за тим, що відбувається на кордоні, і так далі, - це йде за стандартами ОБСЄ.
Вони функціонують і вони є найбільш сталим елементом. А все решта, що є у цьому порозумінні, - це є політика. Це означає, що це - питання стосунків. Тож слід дивитись на карту відносин між Росією і Німеччиною, Росією і США, Сполученими Штатами і ЄС.
Кожен до кожного може зателефонувати. Думаю, що може бути такий момент в місії Курта Волкера, що американська адміністрація визнає, що є готовою в більшій мірі включитися в розв’язання конфлікту в Україні. Але думаю, що цей момент ще не настав.
І наостанок – завжди є побоювання, що Кремль зможе в той чи інший спосіб переграти ситуацію на свою користь так, що в Україні це зауважать за кілька днів після цього. Йдеться, наприклад, про впровадження ідей федералізації, нехай у форматі децентралізації.
Це все можна називати дуже по-різному. Але ми розуміємо: якщо буде зміна внутрішня територіально-адміністративного устрою України, то мало може не показатися.
Я думаю, що треба розрізняти зустріч Волкера з Сурковим від питання про федералізацію української держави. Зустріч Волкера з Сурковим не порушує стандартів дипломатичної діяльності. Скажу більше – тішуся, що рішення про зустріч подано до публічного відома. І розуміння однієї речі повинно звільнити від напруги – це могло би відбутися неофіційно.
І ніхто би про це не дізнався.
Ніхто б навіть не знав, бо і таке відбувається. Адже 90 відсотків дипломатії відбувається без інформування преси на цю тему. Тому я це вважаю нормальним. Натомість, коли б рішення по федералізацію України закладали поза Україною, то це була б велика помилка, то був би гріх, то було б тим, що називаємо черговою Ялтою.
Оскільки з огляду на ситуацію, яка є на сході Європи, впровадження федералізації України без відома і без згоди України було б фактично поділом України. Термін «федералізація» добре звучить на Заході, тому що багато західних країн прожили багато добрих років при федеральному устрої. І тому це також є завданням української дипломатії, щоб пояснювати на Заході, що федералізація у вашій частині Європи не обов’язково означає кращий устрій Європи, особливо, якщо йдеться про Україну, яка, власне, переживає те, - наголошу ще раз – особливий процес фактичного об’єднання держави.