За політичними баталіями в Україні цікаво спостерігати крізь призму подій у сусідній Республіці Молдова. Якраз тоді, коли демонстранти стояли біля стін українського парламенту, а на мітингу оратори вимагали голосування за закони, які вони амбітно називають «великою політичною реформою», Конституційний суд Республіки Молдова ухвалив чергове історичне рішення.
Згідно з цим рішенням президент країни не має конституційного права відмовитися затверджувати міністрів, яких представляє уряд. І в разі його повторної відмови право підпису під указом переходить до спікера парламенту і прем'єр-міністра країни.
Обурений президент Ігор Додон був змушений змиритися з цим рішенням Конституційного суду, але пообіцяв «розібратися» з суддями вже після парламентських виборів.
Яке відношення все це має до України? Безпосереднє. Ще недавно масові опозиційні акції проходили не в Києві, а в Кишиневі. По складу організаторів вони були схожі з київськими. Це було справжнє об'єднання незадоволених - частина парламентської опозиції, непарламентська опозиція, громадські активісти-антикорупціонери.
Головний ворог - «захоплена держава». Захоплена, зрозуміло, олігархами. Точніше - одним олігархом, лідером Демократичної партії Молдови Владом Плахотнюком. По суті - синонім боротьби проти «влади бариг». Головні вимоги - боротьба із корупцією і політичні реформи.
Не можна сказати, що демонстранти програли. Навпаки, багато в чому змусили владу піти на поступки. Наприклад, в питанні повернення загальнонародних виборів президента. У Молдові президента обирав парламент і опозиціонери вважали, що це перетворює главу держави на «маріонетку олігарха».
Напередодні переобрання президента напруга була такою сильною, що влада змушена була піти на поступки людям і повернутися до процедури загальнонародних виборів президента. Таке рішення, до речі, ухвалив не парламент, а Конституційний суд, який виявив, що коли 2001 року приймали рішення про відмову від загальнонародних виборів, порушили процедуру.
Опозиційні виступи після цього фактично припинилися, всі стали готуватися до виборів глави держави. Але вже на цих виборах на антикорупційних активістів і позапарламентську опозицію чекало розчарування. Тому що переможцем на виборах став не хтось з їхніх представників, а проросійський кандидат, лідер соціалістів Ігор Додон.
І в цьому немає нічого дивного. Тому що коли протистояння йде з вулиць і переміщається у кабіни для голосування, перемагає той, у кого є розвинена партійна структура, доступ до ефіру, машина агітації і гроші.
Якщо перевести цю ситуацію на українські реалії - в нашому випадку Михаїл Саакашвілі і антикорупційні активісти просто тягають каштани з вогню для Юлії Тимошенко.
Самим їм в разі успіху світить кому екстрадиція, а кому - оголошення іноземними агентами за російським зразком. Такою є логіка перехідного періоду.
Але ще одне розчарування чекало на самого нового президента Молдови і його прихильників після обрання. Виявилося, що Конституційний суд процедуру виборів змінив, а парламент Конституцію не змінив - хто б міг подумати! І функції президента залишилися ті ж, що і за парламентської республіки. Тобто - церемоніальні.
Ігор Додон виявився «молдавською королевою» при Владі Плахотнюкові. Залишилося тільки готуватися до парламентських виборів. Але і тут стався фокус - парламент змінив виборчу систему. Відмовився від тотальних виборів за партійними списками і запровадив половину виборів по мажоритарних округах. Тобто прийшов до тієї системи, яка діє у нас і від якої всі хочуть відмовитися.
Але в Молдові була протилежна думка - що вибори за партійними списками роблять депутатів «заручниками» партійних вождів, а вибори за мажоритарними округами зроблять їх друзями виборців. І Плахотнюк з Додоном спритно скористалися цим, їхні партії - непримиренні вороги - проголосували за нову реформу разом.
А позапарламентська опозиція разом з активістами фактично втратила шанси потрапити до нового парламенту. А нові депутати - шансу протистояти владі. Тому що за новим законодавством їх можна буде відкликати з парламенту, якщо вони підуть проти волі виборців. Дивно, що українські популісти до цього ще не додумалися!
З усієї цієї сумної історії слід робити висновки. Українські висновки. Кожного разу, коли черговому українському - а тепер уже навіть неукраїнському - політику потрібно зібрати мітинг, він обіцяє громадянам одне і те ж - відкриті списки, боротьбу з корупцією, зняття недоторканності. Зараз це назвали «великою політичною реформою».
Але це - не велика політична реформа, а велика політична демагогія. Твір недобросовісних популістів, які звикли не поважати громадян, вважати їх за ідіотів.
Тому що велика політична реформа - це реформа української Конституції. Це - відмова від дуалізму влади, вибір між президентською і парламентською формами правління. Це - закінчення децентралізації і судова реформа. Це - демонополізація економіки. Це - інфраструктурні реформи, які багатьом неосвіченим організаторам мітингу під Радою здаються дурницями в порівнянні з їх вимогами. Але це - не дурниця.
Якщо людина вмирає від неякісної медицини, то яка різниця, за яким списком вона обере депутата, відкритим або закритим? Якщо не можна отримати якісну освіту, то яка різниця людині, посадять депутата чи ні? У самої цієї людини буде тільки одна перспектива в житті - працювати на брудній роботі і померти від хвороби, яка в інших країнах давно лікується. Є, правда, ще можливість виїхати і не бути свідком огидної кланової боротьби і популістської балаканини.
Інфраструктурні реформи - це складний і тривалий процес. Тим більше - в умовах воєнного конфлікту і втрати території. Ви не забули, що у нас триває конфлікт з Росією? Але, між іншим, в Молдові цей конфлікт триває вже два з лишком десятиліття, ця країна теж не контролює частину своєї території. Саме цей незавершений конфлікт став однією з причин деградації молдавської державності.
Молдавани теж думали, що якщо перестали стріляти і просто зайняли частину території, можна спокійно працювати на тій, що залишилася. Це помилка. Територія з невизначеним статусом - гангрена, яка впливає на весь організм. І в Москві це дуже добре знають.
Якщо нам не вдасться в тому чи іншому вигляді повернутися до норм міжнародного права в найближчі роки - і з Донбасом, і з Кримом - на українських реформах можна буде поставити хрест. Але і таке повернення - справа не одного дня.
Я не збираюся закликати співвітчизників до терпіння, тим більше що терпіння - зовсім не потурання владі, а контроль над нею. Розсудливий і відповідальний громадянин все розуміє і без моїх закликів. Але я все ж таки зауважу, що «поліпшення життя вже сьогодні» не варто чекати ані сьогодні, ані завтра.
Таке поліпшення може стати тільки результатом серйозних послідовних інфраструктурних реформ, успішного завершення конфлікту з Росією, відмови суспільства від підтримки популістських політичних сил, консолідації відповідальної частини політичних еліт не заради швидкого збагачення, а заради реформування держави.
В іншому випадку на Українську державу чекає поразка і крах, а на українців - злидні і безвихідь на довгі десятиліття.