Польське немовля, наколоте на паркан. Новий пам’ятник отця Ридзика

Ще не так давно колективну уяву тієї частини польської громадської думки, яка  харчується ненавистю, націленою в українців (а це, окрім звичайних громадян, ще й священнослужителі, які з огляду на свою місію повинні поширювати прощення, смирення та любов – а також представники так званого наукового цензу і політики) – підгодовував жахливий знімок дерева з повішеними на ним дітьми.

Цей образ мав послужити прототипом т.зв. «волинського пам'ятника» на згадку про антипольську етнічну чистку 1943 року у архіпольському антуражі: «українці – це різуни, безумці й безжальні кати, готові до найгірших злочинів - навіть проти невинних діточок».

Фото вшановували десятиліттями, ігноруючи історичну правду про те, що знімок – довоєнний, а зображені на ньому діти – це жертви психічно хворої матері. Але ж відомо, що правда не має значення, коли йде мова про засліплення –  благословенне й віднесене до рангу патріотизму.

Не лише поляки страждають на цю хворобу – але я почуваюся особливо по-дурному, коли їй піддаються саме поляки. Мабуть, так в мене проявляється зв’язок із моїм народом.  

Фотографія замордованих немовлят щасливо відійшла у небуття, а от пристрасті навколо неї лишилися. І ось у Парку Національної Пам’яті, який у Торуні спроектував Тадеуш Ридзик (священник за фахом!), має постати пам’ятник Волинської різні.

Мистецький жах авторства Анджея Пітинського - кілька тижнів тому Анджей Дуда відзначив його Орденом Білого Орла – а відповідно, хоча б з цієї точки зору, пам’ятник вартий уваги.

У випатраному у формі хреста і злегка деформованому орлі стирчать тризубні вили, на які наколоте польське дитя. Поруч паркан, у паркані гострі штахети, а на штахетах - відтяті голови інших юних поляків. Пам'ятник вже знаходиться у ливарній майстерні в Глівицях.

Словом, «шедевр», який хоче втілити Ридзик, є неправдивим, потворним і абсурдним – однак, ідеологічно вірним – адже усі чудово знають, що українці відтинали дітям голови з неймовірним завзяттям! В мене складається враження, що отец-директор у своєму медіа залишив у спокої тему євреїв (отих, що з Ізраїлю – найбільших ворогів польської нації і католицизму), але знайшов інше чудовисько, щоб залишатися в стані духовного самозадовільнення.

Однак, нехай горять синім полум’ям Ридзик і Парк Національної Пам’яті – цей своєрідний інтелектуальний хлів, або й дров’яний сарай – там можна уявити собі і більш гидкі пам’ятники, ще більш шкідливі для Польщі. Нехай злий священник ставить, що хоче – Бог і до нього поставиться відповідно, коли прийде час.

Пригадується думка лідера Качинського, який не так давно – 1998-го – виголошував: «Радіо Марія сьогодні є глибоко антизахідним, неприязно налаштованим до церковної ієрархії, проросійським, зовсім не ворожим ПНР ЗМІ. У нього є передавач на Уралі. Так, в Росії дійсно панує балаган – але певні речі вони здатні пильнувати добре».

Качинський також замислювався – де в випадку Радіо Марія закінчується дурість, і починається агентура? Кожен політичний лідер прихиляється до таких духівників, на яких заслужив – а Росія свого часу мала своїх агентів впливу в польському Костелі – підтримуваних, між іншим, світською владою.

Мене не має хвилювати і те, що офіційну співпрацю із Ридзиком, а значить, і з Парком Національної Пам’яті, підписав Інститут Національної Памяті Польщі, а отже,  IPN буде підтримувати торунський памятник волинській різні. Та ось, як національна пам'ять замінюється національною ненавистю.

От тільки прошу не дивуватися, що українці не погоджуються на ексгумацію польських могил. Ридзик, Пітинський, Дуда, Качинський вдало прикладають до цього руку.

Павел Смоленський, Газета Виборча