У журналістів з будь-якого приводу знайдуться потрібні слова, адже ми щодня пишемо про війни, втрати та смерть. Але не про цю смерть. Сьогодні слова не складаються в речення.
Ми просто розкажемо, яким був наш Дімка, щоб більше людей пам'ятало про нього і він ще довго жив у спогадах. У редакції ми називали його Дімон Гомон або просто Гомончик.
Наш Гомончик працював у журналістиці понад 20 років, був обдарованим автором. Він вмів знаходити ті самі слова, яких зараз так бракує нам. Його тексти ніколи не були нудними, він писав гостро та з гумором, його статті потрапляли “у десяточку”. Він знався як на заплутаній кухні Сходу, так і на політичних негараздах Європи. Перед тим, як відкрити написаний ним текст, завжди виникало приємне передчуття крутої історії: що ж такого цікавого сьогодні написав наш Дімон Гомон.
Створювати прекрасні матеріали йому не заважало навіть те, що він іноді засинав прямо на робочому стільці, за комп’ютером, підперши підборіддя рукою. Ми жартували в редакції: "Тссссс, тихіше, не бачите, Гомончик спить, не треба горланити на всю кімнату". Двоє дітей, ви ж розумієте.
Знаючи, що може скоро померти, він подзвонив і сказав, що хоче продовжувати писати міжнародні статті, доки матиме сили, бо журналістика - це важлива і дорога частина його життя.
Він завжди посміхався і жартував, навіть коли вже знав, що важко хворий. Каже, ІV стадія онкології – це, звичайно, кепсько, але хоч їсти можна що завгодно. Рак – то рак, а дієта – це взагалі нестерпно.
Місяць тому, одразу після того, як дізнався про свій діагноз, Дімка розмовляв зі своїм найкращим другом. Ми хочемо розказати про цей випадок, бо у ньому весь наш Гомончик.
Із розповіді друга: “Я взяв два дні відпустки і ввечері приїхав до Діми додому. Дзвоню у двері. Він виходить у коридор. І каже мені: "О, зараз тобі анекдот розкажу. Приходить один чувак у палату до помираючих, а йому заввідділу каже: "Вони ж до смерті готуються, поводьтеся спокійно, ніякого надриву, смутку і трагедії, ясно?" Той чувак заходить в палату і таким піднесеним веселеньким голоском: "Ну що, вмираєте тут?".
А ще Діма допомагав пораненим бійцям АТО, збирав гроші на ліки, відвідував їх у госпіталі. Робив це тихо, ніколи не хизувався своїм волонтерством. Бувало, готував текст вночі, щоб о 8-й годині ранку на своїй старенькій машині відвезти пораненого з аеропорту до лікарні. Хоча сам їздив на роботу на громадському транспорті.
Дімку дуже тішило, що так багато людей кинулись на допомогу, коли дізналися про його хворобу. При першій ліпшій нагоді він тільки й робив, що дякував. Дімо, це ми тобі дякуємо...
Під час останньої розмови, він сказав: "Мені нема чого сумувати, я прожив хороше життя". Так і є, Гомончику, ти прожив хороше життя. Ми тебе любимо і пам’ятаємо.
Всі статті Дмитра Гомона можна прочитати тут.
Редакція Еспресо готує для видавництва найпопулярніші матеріали Дмитра.