Є події, які носять символічний характер. Вони показують сутність часу. Так, вбивство перших протестувальників на Майдані 4 роки тому, показало нелюдську сутність режиму Януковича. Його зневагу до волі українців. Готовність вбивати. З першими смертями кожному на площі стало зрозумілим, що заради збереження влади оскаженілий злочинний режим не просто "може стріляти" - він вже стріляє. Після цього характер протесту змінився.
Поразка для всіх прихильників Майдану означала би смерть або тюремні строки. Протест перетворився на справжню боротьбу за визволення від кримінальної диктатури, в якій поразка мала зависоку ціну. Тоді, чотири роки тому, настав час "або-або". Або вони нас, або ми їх. Позбавлення від надій та ілюзій стало певним звільненням, дало зрозуміти, що назад дороги вже нема.
Один з ключових архитекторів кримінальної диктатури Януковича говорив про переворот, мир в Україні, якого можна досягти за місяць, звинувачував у війні Майдан та патріотичну частину суспільства. Пізніше, після скандального ефіру, він написав на своїй сторінці в Facebook: "Сьогодні четверта річниця дня, коли активісти Майдану вчинили перші вбивства своїх товаришів, чим спровакували масові заворушення та забезпечили прихід до влади БПП та НФ". А далі пообіцяв "винним" в'язниці та психлікарні "після зміни влади". Повернення в ефір українського телеканалу Андрія Портнова - та ще й в четверту річницю Майдану - було сприйняте багатьма як символ. Своєрідне нагадування, що часи "або-або" для кожного з нас ще не закінчилися.
Формулу "пять хвилин Гітлеру, п‘ять хвилин єврею" вигадав нацистський злочинець Роберт Лей.
Рейхсляйтер, завідуючий організаційним відділком НСДАП, керівник німецького "Трудового фронту" особисто відповідальний за смерті сотен тисяч остарбайтерів, вже в тюремній камері відповідаючи на питання американських журналістів, запропонував власну модель скорішого внутрішньо німецького примирення. На його думку, заради миру в Європі треба посадити за стіл переговорів нацистських діячів, які зберігають вплив на німецький народ та авторитетних євреїв. "Буде складно, але вірю, що ми порозуміємося".
Гітлер був у захваті від спроможністі Роберта Лея зачаровувати натовп пустою балаканиною. "Народ — та ж баба, яку треба вміти "завалити в койку". Нашому Робертові це завжди вдавалося якнайкраще". Інколи, коли незадоволення економічним падінням та безглуздою війною в німецькому суспільстві починало зростати, Гітлер просив Лея виступити з публічною промовою: "Втримай їх, Роберте. Втримай. У мене не вистачає ресурсу, щоб задовольнити їх". І хронічний алкоголік Лей починав сипати у радіоефірі "корисними порадами" про боротьбу з пиятикою заради збереження сімейного бюджету та місце авторитета у житті пересічного німця. Він обіцяв покращення та тисячолітнього миру після того, як "фюрер подолає всіх ворогів Німеччини". Лей говорив те, що від нього хотіли почути німці. Але головною метою його промов було збереження впливу на німецьке суспільство заради зміцнення влади Гітлера. Це той самий випадок, коли байдуже про що говорить пропагандист. Головне - навіщо.
Портнов в ефірі говорив про суцільне зубожіння, маленькі зарплати та ціни на газ, точно знаючи, що глядачі хочуть почути саме про це. Навіть мир, який він пообіцяв через місяць "після падіння режиму Порошенко" - це теж "солодка отрута", за якою ховається капітуляція на російських умовах. Поплічники Януковича сподіваються в першу чергу на "примирення" з українським народом. Вони розраховують на повернення до влади, імітуючи сьогодні опозиційну діяльність.
І тут постає питання: чи треба взагалі надавати майданчик для висловлювань діячам колишнього режиму? З одного боку, ніби як, треба. Кожен має право на вільне слово. Само по собі запрошення брехуна в ефір ще не є розповсюдженням брехні. Головне у питаннях які задає журналіст. Сутність у позиції та моральному стрижні, без якого ефір перетворюється на знаряддя інформаційного впливу.
Якщо суд - це пошук істини, то телеефір - це місце де неможливо приховати правду. Такі, як Андрій Портнов - політики, діячі, підозрювані у скоєнні злочину - мають свідчити у суді. Але якісна журналістика - це теж суд. Суспільний. Тому замість думок Портнова про сьогодення, він мав відповідати на запитання, які стосуються його особисто. Його скандальні вислови мали бути нівельовані фактами його ж біографії. Глядачі мали знати, ким є та людина, яка так завзято критикує владу та обіцяє їм покращення. Замість цього ефір перетворився на медіа-бенефіс одного Портного.
Псевдоукраїнські ЗМІ - це лишень імітація журналістики. Ведучий не намагається ставити гострі питання, а подекуди старанно замовчує правду. А гість, замість давати пояснення, безкарно транслює заготовлену заздалегідь брехню. Опозиційністю тут прикривається відвертий реваншизм. Адже у якості експертів виступають ті, кому давно пора стати обвинуваченим, відповідати за скоєні злочини.
Андрій Портнов, який в ефірі розмірковує про реформи, долю країни, перспективи розвитку, замовчуючи власну участь в погіршенні цих перспектив розвитку і в розграбовуванні країни - це сутність української постреволюційної буденності. Покидьки, сподіваючись на реванш, годують казками корисних бовдурів. І тут залишається тільки одне – розібратися нарешті, кому реваншисти відводять роль "ідіота" і діяти на випередження.
Є доволі поширена думка, що залишаючи "колишнім" поле для маневру, деякі високопосадовці сподіваються втриматися у владі на контрасті. Мовляв, виборці будуть змушені голосувати за них, аби не дати таким, як Портнов повернутися до влади та зреалізувати обіцяні репресії.
Об‘єктом маніпуляції в цьому випадку стають не тільки далекі від політики пересічні громадяни, яких спокушають промовками про тарифи та зарплати, але й проєвропейська частина суспільства, яка в безкарності та безвідповідальності діячів часів Януковича бачить ознаку бездіяльності влади.
Ми стрімко наближаємося до повторення сценарію реваншу 2010 року. Тоді, повернення Віктора Януковича до влади стало можливим не тому, що за нього проголосувала більшість українців. А тому, що активна проукраїнська спільнота, розчарована помаранчевою командою, просто не прийшла на виборчі дільниці. А найбільшим бовдуром є той, хто думає, що на непокараних поплічників Януковича не варто звертати уваги.
Можна, звісно, бойкотувати реваншистські телеканали. Можна закликати Мінінформ розпочати нарешті впровадження державної інформаційної політику, яка в умовах постійних інформаційних бомбардувань необхідна країні як повітря. Але найкраще - це все ж таки почати творити вагомі інформаційні приводи від яких реваншистам буде не сховатися.
Тільки справедливі вироки суду та резонансні розслідування діяльності колишніх високопосадовців можуть змусити навіть лояльні до екс-регіоналів медіа задавати їм питання по суті їх роботи проти України. В іншому випадку, якщо зрадники та злочинці близькі до Януковича будуть залишатися непокараними, вони завжди будуть впливати на українців. На одних за допомогою опозиційної риторики, на інших самим фактом свого перебування в українському просторі.
Вся ця ситуація з появою Портнова з обіцянками "покарати винних", з єлейними промовками про "злочинців при владі" - це теж символ того, що ціна поразки знову надвисока. Або ми будемо визначати злочинців, або злочинцями зроблять всіх нас. Правосуддя, а не пропаганда стало єдиною запорукою перемоги. Єдиною зброєю від реваншу.