Ким був Євген Чикаленко, на честь якого збираються перейменувати площу Льва Толстого у Києві

Усі вони, як не дивно, об’єдналися проти постаті найвизначнішого українського підприємця, благодійника та видавця першої чверті ХХ ст. Євгена Чикаленка. Проти перейменування його ім’ям столичної площі Льва Толстого.

Скажімо, місцева депутатка від "Самопомочі" Олеся Пинзеник виступає одностайно з Азаровим та Рабіновичем бо, мовляв, більшість населення площі буцім-то не підтримує таке перейменування. Ті ж, хто не згоден з нею, створили петицію на сайті Київської міської держадміністрації й заохочують небайдужих містян віддати за неї свої голоси найближчим часом.

Ініціатори перейменування заперечують свою неприязнь до Толстого, на якій чомусь наполягають деякі антиукраїнські сили. Не про класика російської літератури йдеться, наголошують вони, якому у Києві і без того присвячено 6 топонімічних позицій (3 вулиці, провулок, пам’ятна дошка), а про визначну постать українського державного відродження. Тобто про своє, а не про чуже.

До того ж, Толстой лише гостював на цьому місці протягом трьох тижнів у 1879 році, а Чикаленко жив і боровся у Києві загалом з 1900 до 1919 рік. І перші чотири роки (1900-1904) саме на нинішній площі Толстого.

Досягнення

Розповідає старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, кандидат історичних наук Інна Старовойтенко. 2017 рік

Євген Харламович Чикаленко був незвичним поміщиком, як і чимало післяреформених нових українських землевласників (Терещенки, Ханенки, Симиренки та ін.). Майбутній першопроходець у багатьох галузях тогочасного суспільного життя (від рослинництва до міжнародних відносин) народився 9 грудня 1861 року у придністровському селі Перешори, себто з різницею у кілька імсяців зі скасуванням кріпацтва у Наддніпрянській Україні. Тоді в Російській імперії українці отримали легальну можливість збагачення й поряд з росіянами та поляками зайняти чільні позиції серед привілейованих прошарків населення.

Однак, Чикаленко був поміщиком нестандартним. Великі статки його не надто приваблювали. Важливі перетворення, дух яких носився у повітрі напр. ХІХ – на поч. ХХ ст. приваблював його значно більше, ніж праця на землі та стоси з кредитними білетами.

Родина Чикаленка. Світлина - проект "На скрижалях"

1900 року він перебирається з Одеси до Києва й активно долучається до національно-визвольних процесів. На той час у нього вже було ім’я, пережитий за студентських років у Харкові арешт з подальшим поліцейським наглядом, 4 дітей (Ганна, Лев, Петро та Іван), півмільйонний тираж написаної ним самим 6-томної науково-популярної енциклопедії "Розмови про сільське хазяйство", дозволу на україномовне видання якої він чекав від цензорів 5 років, і, безумовно, чималі статки. Оселився на перетині тепер вже Саксаганської і Толстого в районі нинішньої площі Льва Толстого (тоді вона називалася Караївською), де мешкав з родиною до революції 1905 року.

Наскрізно русифікований Київ мав тоді статус "одного з" губернських міст. Чикаленко ж, і такі як він, бачив його столицею майбутньої суверенної Української держави. То ж основним своїм заняттям він робить видавничу справу, стає політичним і культурним просвітником. Сіє зерна… Тільки вже не жита й пшениці, а правди про стан українських справ і можливості літературного, партійного, військового, економічного і, зрештою, державного відродження.

Завдяки його зусиллям і його ж, власне, коштом постає перша щоденна загальноукраїнська й при цьому україномовна газета "Громадська думка" (1905-1906), що невдовзі після закриття жандармами стала виходити під назвою "Рада" (1909-1914). Це та сама "Рада", котра стала головним призвідником появи Української Народної Республіки (УНР), а її редакція на Ярославому Валу, 6 - прототипом Центральної Ради. Це там працював секретарем Симон Петлюра і постійно друкувалися Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Михайло Лозинський, В’ячеслав Липинський та багато інших відомих імен. Не кажучи вже про Івана Франка, Миколу Вороного, Олександра Олеся чи Спиридона Черкасенка.

Як стверджують сучасні історики, "Рада" була чи не єдиним проектом, який перед початком Першої світової війни і Української революції 1917 року об’єднував помисли майже 40 млн етнічних українців по обидва береги Дніпра. Сто років тому нас було приблизно стільки ж, як і тепер: станом на 1913 рік у складі Росії - 32 млн, у складі Австро-Угорщини - 6 млн.

Це був період формування української політичної нації, час появи перших партій і їхніх легальних парламентських представників. Серед молоді та з-поміж діючих військових народжувалася своєю чергою українська армія. Й організаційним осердям, а також інтелектуальним горнилом таких процесів виступала "Рада" - єдиний тоді засіб зв’язку української інтелігенції та духівництва з народом, де в невпинній полеміці і дискусіях формувалася юна, але вже впевнена у собі Держава.

І за цим усім постійно стояла тінь Чикаленка. Офіційно головним редактором він не був, навіть не жив на той момент у Києві, оскільки після подій 1905-го змушений був переховуватися спершу у Фінляндії, а потім у Галичині. Однак, справи у газеті не самотік не полишав. І повноцінно виконував, як би ми сказали сьогодні, обов’язки шеф-редактора.

"Місія Євгена Чикаленка". Документальний фільм Кіровоградського обласного ТБ. 2005 рік

Чикаленко не був "якимсь агрономом", як дозволив собі виловитися про нього "опоблоківець" Рабінович. Інакше загальнонародна, без перебільшення націєтворча функція "Ради" взагалі не була би можливою. Як людина всебічно обдарована він добре знався на тогочасному житті всієї Європи, а не лише українських земель. Й позаяк мешкав у різний час то у Кропивницькому (тоді - Єлисавєграді), то у Харкові, то в Одесі, то у Києві і врешті-решт у Львові, дуже добре розумів та відчував те, що насправді може об’єднати українців. До речі, за шкільних років у Єлисавєграді він сидів за однією партою із Саксаганським й був однокласником Олександра Тарковського - згодом письменника, поета й діда Андрія Тарковського.

"Рада" завдяки Чикаленку була позапартійним чи радше надпартійним органом. Генеральну лінію редакційну політику газети визнала київська демократична партія "Товариство українських поступовців" (ТУП), одним із провідників якої й був Євген Харламович, однак відвертої переваги котрійсь з тогочасних впливових політичних течій - "самостійників", "соціал-демократів" чи "федералістів" - на шпальтах видання не надавали.

"Це єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість, і смерть його була б для нас другим Берестечком", - говорив про "Раду" її фактичний батько.

За грошової підтримки Чикаленка 1898 року з’явився і перший український часопис "Літературно-науковий вісник" (ЛНВ). Спершу то мав був суто друкований орган тодішньої української Академії Наук під назвою "Наукове товариство ім. Тараса Шевченка" (НТШ), однак невдовзі "Вісник" вийшов за вузькі межі академічного наукового видання й став впливовим щомісячним виданням для широкого кола читачів.

У Львові меценат виділяє кошти й на спорудження "Академічного дому". За замислом Чикаленка, здібні молоді люди з усієї України таким чином могли не перейматися місцем проживання під час навчання у Львівському університеті, Політехніці та інших вишах міста. Спорудження цієї однієї з архітектурних перлин Львова за проектом Тадеуша Обмінського та Филимона Левицького завершилося 1905 року.

Проект "Акадмічного дому". Світлина - Архітектура Львова

І його сучасний вигляд. Світлина​ - Архітектура Львова

Чикаленко виділив на будівництво 23 тис. корон. "Академічний дім", в якому пізніше містилася НТШ, Організація Українських Націоналістів (ОУН) і мешкав Степан Бандера зберігся до тепер і розташовується на вулиці Михайла Коцюбинського, 21а.

Пам'ятна дошка на честь жертводавця

Студентство й досі користає з благодійсності Чикаленка. Там міститься навчальний корпус № 2 Української академії друкарства, зокрема кафедра факультету поліграфічного устаткування.

Про короткотривалі ж благодійні ініціативи засновника "Ради" годі й говорити. Наприклад, ним було запроваджено премію за найкращу проукраїнську пізнавальну статтю у "Київській старовині" розміром у 1 тис. крб. - сума, варто зауважити, фактично нечувана, позаяк середня заробітна плата у Санкт-Петербурзі 1914 року становила 22 крб. 53 коп. Таким чином за матеріал з історії, політології чи краєзнавства у "Старовині" від Чикаленка одному, окремо узятому автору можна було отримати "на руки" за один раз 44 столичних місячних жалування. Не дивно, що після запровадження премії суттєво поліпшилося матеріальне становище Бориса Грінченка, Дмитра Яворницького, Михайла Коцюбинського.

А ще він постійно допомагав історику Володимиру Антоновичу, композитору Миколі Лисенку. Без його участі не надрукувався би і легендарний "словник" Грінченка.

Також він виплачував гонорари українським письменникам, й у тому ж Львові фінансував фонд НТШ з допомоги науковцям та тижневик "Селянин".

Оперував він як власними коштами, так і пожертвами від Симиренка та Леонтовича. Разом з тим, царська охранка небезпідставно вважала саме його основним менеджером з перерозподілу грошей української бізнесової еліти на некомерційні проекти.

З проголошенням Центральної Ради "Рада" відновилася. Проте стала називатися "Новою Радою" (1917-1919) й вважалася виключно органом партії "федералістів" Грушевського. Не дивлячись на нові обставини, Чикаленко все одно продовжував її підтримувати.

Відеопрезентація про Чикаленка від UA: Перший та Українського інституту національної пам'яті (УІНП)

Як справжній духовний сіяч та агроном людських душ від будь-якої посади у Центральній Раді Чикаленко відмовився. Є навіть красива легенда про те, що це він насправді мав очолити УНР, однак поступився на користь авторитету Грушевського, який прибув із Росії "на все готове". Але версія ця потребує документального підтвердження.

Однак, пан Євген лишався у самому вирі політичного життя Києва й заохочував до активної політичної діяльності своїх дітей - Левка, що став секретарем в апараті влади Грушевського, а за Директорії обіймав посаду помічника міністра внутрішніх справ, та Ганни, членкині української  дипмісії у Швейцарії.

Інші двоє дітей Чикаленко постраждали від радянських окупантів: Петро загинув у пересильній в’язниці Курська, Іван не оминув арешту. Ще одна донька, Вікторія, померла 1895-го у Перешорах і в пам’ять про неї, як стверджують дослідники біографії великого благодійника, він і вирішив фінансово підтримувати український рух на постійній основі. Спершу переказав на гонорари Вікторіїне придане, а потім зрозумів, що в цьому й полягає його покликання.

На чужині

Помер один із фактичних засновників УНР 1929 року на еміграції у Празі. Його дружина Марія прожила до 32-го.

1964-го у Женеві не стало Ганни, роком пізніше у Нью-Йорку - Левка.

Онук мецената, Євген Іванович Чикаленко, мешкає у Києві.

Слід наголосити, що точного місця поховання Євгена Харламовича на сьогодні немає. Він заповідав, аби попіл з його тіла розвіяли у рідних Перешорах, однак, за останніми даними, на могилі з прізвищем Чикаленко покоїться не він, а Левко, перепохований там 1998 року.

Пам’ять

Храм у Перешорах. Світлина - Odesa incognita

Перешори зараз входять до складу Куяльницької сільської громади в Подільському районі Одеської області. Дістатися туди можна через залізничну станцію "Мардарівка", розташовану на перегоні "Вапнярка-Одеса".

Це давнє козацьке поселення нині нараховує біля 100 мешканців й справляє досить гнітюче враження. Про його колишню славу свідчать хіба що рештки помпезної цегляної Свято-Миколаївської церкви 1810 року, спорудженої коштом Чикаленків. Дуже скромною, як зазначає одеський краєзнавець Дмитро Жданов, виглядає й могила Левка Євгеновича, померлого у Сполучених Штатах сина Євгена Харламповича, похованого за його власним заповітом неподалік від родового маєтку: "Ми довго блукали поміж заможних могил з великими і гарними мармуровими пам’ятниками, доки не знайшли найпростіший хрест, на якому було видряпано "Чикаленко".

За даними Жданова, у 1948 році урна з прахом було передана чехами музею Академії Наук УРСР.

"Нині місцезнаходження урни з прахом Євгена Чикаленка є невідомим", - наголошує краєзнавець.

Не стало й маєтку Чикаленків. Окупанти спершу переобладнали його під школу, яку потім з невстановлених причин знесли і побудували нову.

Церква ж діяла до 1962-го. Остаточно її закрили в 1985 році.