live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Московський слід польських поправок


фото: news-front.info
1925 рік до закону про Інститут національної пам'яті міг вписати лише той, хто знайомий з архівами радянської розвідки

Про це йдеться у статті Мирослава Чеха для газети Wyborcza, переклад якої опублікувало видання "Збруч".

Упродовж багатьох років Кремль намагається довести, що за початок Другої світової війни відповідають не Сталін і СРСР як спільники Гітлера й III Райху, а Польща, пов’язана із III Райхом теплими стосунками від січня 1934 року до березня 1939 року. Поправки до закону про ІНП – це автострада, якою ця теза має в’їхати у свідомість Заходу та європейську правову систему.

У питаннях історичної політики, відносин із Ізраїлем та євреями, із Україною, ба навіть зі США, не буде повернення до стану з-перед 26 січня, коли ЗіС [партія "Закон і справедливість" (PiS)], [парламентське угруповання] Кукіз’15 та ПСП ["Польська селянська/народна партія" (PSL)] проголосували за зміни до ухвали про Інститут національної пам’яті. Занадто багато пролунало слів і було розбуджено демонів, щоб визнати, що й далі буде business as usual [все, як зазвичай (англ.)]. Тим більше, що на вершинах влади зобов’язує наказ: ні кроку назад.

Ситуацію не виправлять ні зміни, запропоновані Громадянською платформою [PO] (загалом слушні, проте ЗіС їх, цілком очевидно, не підтримає), ні скарга президента до Конституційного трибуналу. Анджей Дуда наголосив на забезпеченні свободи слова (передусім свідків Голокосту), наукових досліджень і мистецької діяльності. А також на уточненні формулювань "українські націоналісти" та "Східна Малопольща". Він оминув інші аспекти, у тому числі фундаментальне питання про внесення до кримінального права польської нації як суб’єкта.

Викинути закон на смітник не дозволять приборкувачі "педагогіки сорому", ендеки із ЗіСу і Кукіз’15, т. зв. "кресові" середовища та радикальні націоналісти. Вони надто близько підійшли до поставленої мети, щоби поступитися під впливом тих, проти кого спрямовані ці поправки.

Змінити закон не дозволить також Росія – його прихований співавтор.

 

Єврейське питання та його дзеркало

ЗіС поки що не вивів Польщу зі складу ЄС і НАТО, тож ми підлягаємо міжнародному праву. Таким чином, особи або інституції, оскаржені на підставі закону, братимуть участь у судовому розгляді, а не в науковому семінарі, політичному мітингу чи дебатах про ухвалу в парламенті. Вирок ґрунтуватиметься на правових положеннях та їх тлумаченні, чинних у III Республіці, а не на довоєнному польському праві чи законах ПНР.

Польський та європейський правовий порядок випливає із досвіду Другої світової війни, зокрема головного принципу: більше ніколи не допустити законодавчих ідей та практик (фактично незаконних), які запровадили тоталітарні держави – винуватці розв’язання Другої світової війни.

Йдеться, по-перше, про відкидання етнічного чи расового критерію громадянства, звідси безумовне прийняття принципу громадянства як єдиного критерію належності до нації – спільноти всіх громадян. Так, як це записано в преамбулі до польської Конституції.

По-друге, про повагу до прав національних й етнічних меншин. Із уточненням, що ці права належать окремим громадянам, а не всій меншині як групі. Щоби не повторилося розігрування карти національних меншин для дестабілізації якоїсь держави сусідом чи агресивною великодержавою.

По-третє, про визнання винятково індивідуальної відповідальності, а не колективної. Застосування тієї другої вважається злочином проти людства.

По-четверте, про територіальну цілісність держав як основний принцип міжнародного порядку, що сьогодні має принципове значення, коли Захід використовує різні інструменти, аби стримати Путіна.

У застосуванні до положень закону про ІНП, ці принципи означають, що якби хтось оскаржив автора заяви про те, що в Єдвабному поляки вбили своїх єврейських сусідів, то під час гіпотетичного судового розгляду не може бути ухвалено жодного іншого, крім виправдувального вироку.

Згідно з польським законодавством, у Єдвабному поляки загинули від рук інших поляків, при чому жертви були євреями за походженням, а злочинці – етнічними поляками. Власне такий вирок запропонували прокурори Інституту національної пам’яті у 2003 році.

Ба більше, у світлі цих висновків ІНП, потенційну скаргу на тих, хто кажуть про польських винуватців убивства, слід відхилити як безпредметну. Крім того, прокуратура, особливо пов’язана із ІНП, повинна у рамках службових повноважень ініціювати процес проти тих, хто заперечує злочини, вчинені проти польської нації в Єдвабному. А якби прокуратура вдалася до обструкції, тоді громадяни просто зобов’язані подати позов до суду проти таких прокурорів, а отже й Польської держави. Спершу – до судів у Польщі, а якщо ті матимуть "сумніви" – у міжнародні суди.

Заперечення приналежності до польської нації польських громадян іншої національності, ніж польська, тотожне із акцептуванням етнічного визначення нації. І саме так це записано в законі про ІНП. Стаття 2а запроваджує розрізнення між "єврейським населенням" і "громадянами II П[ольської] Р[еспубліки]". На якій, хотілося б спитати, підставі? Про Конституцію 1997 року вже згадувалося, а у ст. 1 абз. 1 квітневої конституції 1935 р. було записано: "Польська держава є спільним надбанням усіх громадян".

Для політиків ЗіСу та їхніх поплічників норми закону нічого не значать, тож вони сягають до ендецьких концепцій нації як спільноти "виховання у польськості", віруючих римо-католиків і тому подібних "високих духовних матерій". Проте ухвалення в законодавстві етнічної дефініції неминуче мусить закінчитися перевіркою "правильності походження" у другому, третьому або четвертому поколіннях. Себто, як би людина не крутилася, рано чи пізно все зведеться до нюрнберзьких законів ІІІ Райху.

І це оте дзеркало "єврейського питання", яке ви перед собою поставили, панове "справжні поляки". А зовсім не дилема: садити чи не садити до в’язниці Яна Томаша Ґросса і як реагувати на "повінь полонофобії".

 

Не йдеться про Бандеру

Ст. 2а закону визначила злочини українських націоналістів як дії, вчинені у 1925–1950-х роках, "що полягають у застосуванні насильства, терору чи інших форм порушення прав людини проти окремих осіб або груп населення. Злочином українських націоналістів і членів українських формувань, що колаборували із Третім Німецьким Райхом, є також участь у знищенні єврейського населення та геноциді громадян II [Польської] Республіки на теренах Волині й Східної Малопольщі".

Нацистські злочини, а отже й злочини колаборантських формувань, не підлягають термінові давності. Однак обвинуваченою у їх вчиненні мусить бути конкретна людина, про що в скарзі до Конституційного трибуналу нагадав [президент Анджей] Дуда. Тож якщо будь-кого звинуватять у запереченні "злочинів українських націоналістів і українських колаборантських формувань" під час Другої світової війни, він запитає: а чиїх конкретно?

Це важлива деталь, позаяк при нагоді суперечки про польсько-єврейські питання влада в Польщі розв’язала проблему юридичної класифікації антипольської операції УПА на Волині в 1943 році. Адже було констатовано (у тому числі президентом у конституційній скарзі): згідно з міжнародним правом за все, що діється на окупованій території, відповідає окупант.

Під час Другої світової війни окупантом і для поляків, і для українців була гітлерівська Німеччина. Хто хотів, той знав про це здавна, бодай у 2013 році це питання виклав проф. Клаус Бахман [Klaus Bachmann] ("Gazeta Wyborcza Wrocław", 12 lipca 2013): "Це не виключає провини українських виконавців, але державну відповідальність несуть німецькі окупанти, і якщо хтось і мусить від імені держави просити вибачення за це, то Німеччина, а не Україна".

Проте Україна просить вибачення, несучи моральну та політичну відповідальність за дії формувань, які вона визнала борцями за незалежність. До цього процесу впродовж багатьох років залучені українські Церкви, інтелектуали та громадські організації. Так само, як і президенти, уряд і парламент. У 2016 році президент Петро Порошенко уклякнув у Варшаві перед меморіалом жертв Волинської трагедії. У відповідь Ярослав Качинський, за його словами, кинув Порошенкові під час розмови (у грудні 2016 р.): "З Бандерою до Європи ви не ввійдете". І ця фраза стала аксіомою польської зовнішньої політики.

Закон про ІНП показав, що це риторичний викрут, бо не йдеться про жодного Степана Бандеру. У зісівській Європі немає місця для жодної України. Там, де розташована українська Галичина, для Польщі міститься "терен Східної Малопольщі". Цей запис [президент Анджей] Дуда, щоправда, оскаржив, ствердивши, що він "окреслений не до кінця". Але політично все окреслено було так, що ясніше вже годі.

Пйотр Сквецінський [Piotr Skwiecieński] у тижневику "Sieci" №6/2018 (виданні, найближчому поглядами до оточення [Ярослава] Качинського) скаржився: "Ми цілком очевидно продемонстрували українцям свою слабкість. І то докладно на відтинку, перед яким (...) застерігали українців. Ми ж бо їм казали: "Ви не усвідомлюєте, що на Захід вас не впустять із культом бандерівців, які врешті-решт убивали не тільки поляків, а й євреїв". Відтоді минуло зовсім небагато часу, і хто тут має клопоти з євреями? Хто намагається нас повчати? – питають глузливо в Києві".

У лекції про польсько-єврейські стосунки (Холм, 13 лютого) прем’єр Матеуш Моравецький [Mateusz Morawiecki] вирішив утерти носа "глузливим" українцям. "Першим актом, – сказав він, – злочину проти євреїв, який у єврейській історіографії іноді порівнюють із Голокостом, було повстання Хмельницького". За його словами, тоді загинули 100 тис. євреїв (історики кажуть про приблизно втричі меншу кількість, що не змінює страхітливості тих подій), а один із рабинів розповів йому про трьох найбільших злочинців у єврейській історії: Гітлера, Гіммлера та Хмельницького.

Далебі, це вдалий спосіб провадження міжнародної політики: "У сусіда сильніше смердить із рота". Нації, особливо за таких обставин, як у сучасних українців, про подібну "європеїзацію" не забувають десятиліттями.

 

Загадка 1925 року

Багато спостерігачів гибіють над питанням про те, звідкіля в "українській" частині поправок до закону взялися 1925–1950 роки для окреслення злочинів українців. Цього не знав уряд, коли його представники підтримували поправку, і не знали парламентарі, які за неї голосували. Щодо цього мовчать автори й експерти Кукіза’15, проте в їхньому випадку мовчання є золотом. На документі аж надто помітна "печать Луб’янки", тобто Федеральної служби безпеки, спадкоємиці КҐБ, щоб "пащекувати" від її імені.

Слід у випадку кінцевої дати (1950 р.) веде до історії совєтського апарату репресій. Власне того року загинув на околиці Львова Роман Шухевич, головнокомандувач УПА. Це також дата початку провокації "Зенона", як було названо створення в Польщі фіктивної мережі Організації українських націоналістів (звичайно, у порозумінні із радянськими товаришами), щоб проникнути в її закордонне керівництво. Себто або тріумф незламних чекістів у розправі з українським націоналізмом, або зняття із совєтських спецслужб відповідальності за те, що робили УПА та ОУН до цього року.

Проте ніхто не має уявлення про те, як інтерпретувати внесення до закону 1925 року в якості переломного в історії Польщі та українців. А це ключове питання для встановлення авторства "українського" фрагменту ухвали. Тож пошукаймо разом (а пошуки мають бути докладними), щоби зрозуміти суть справи й оцінити "руку майстра".

В історії СРСР, особливо її спецслужб, 1925 рік означує закінчення стратегії "світової революції" як низки повстань у капіталістичних державах. Їх мали підняти Комінтерн і совєтська військова й цивільна розвідка, але за два роки до того не вдалося повстання у Німеччині, а діяльність совєтських диверсійних груп у сусідніх країнах різко скоротилася. У Польщі головним чином завдяки Корпусові охорони пограниччя [KOP], створеному в 1924 році. Відтоді "переможна хода соціалізму" залежатиме винятково від потужності наступаючих на Захід колон совєтських танків.

"Коли іменно в 1923 році, під час відомої Тобі в Німеччині інфляції більшовицька влада надіючись, що прийшов час очікуваної нею всесвітньої революції, звернулась за посередництвом деяких високопоставлених людей до Спілки і запропонувала їй співпрацю, а властиво грошову підтримку, роблячи рівночасно залежною цю підтримку від усунення мене з проводу Спілки, то сенат зразу на це погодився. Розуміється, що піддержка більшовиків тривала тільки 4 чи 5 місяців, і коли розбилися їхні надії на викликання всесвітньої революції, вони без обиняків копнули Спілку, але здобувши собі доступ до неї, начали вживати всіх можливих засобів для її остаточної ліквідації. (...)

Коли справа піддержки Спілки з боку більшовиків перестала бути актуальною, Спілка опинилася в надзвичайно трагічному положенні. За більшовицькі гроші вона розбудувала різні апарати, які відтак мусила чимскорше ліквідувати. Ліквідація знов викликала розчарування і депресію". [Лист Є. Коновальця до Я. Чижа від 16.05.1930, цит. за: Військово-історичний альманах. – Ч. 1-2 (25-26). – Київ, 2013. – С. 111-112]

Автором цього листа, написаного у травні 1930 р., був полковник Євген Коновалець. Під час боротьби за незалежність України (1917–1920) він командував Корпусом січових стрільців, а після поразки Української Народної Республіки став комендантом Української військової організації ("Спілка"), попередниці ОУН (заснована в 1929). "Сенат" – це конспіративна назва політичного керівництва УВО. Коновалець був провідником ОУН, він загинув у 1938 році внаслідок замаху, вчиненого совєтським агентом за наказом Сталіна.

Згадані ним спроби більшовиків знищити УВО ("Спілку") – це розкол, який відбувся у вересні 1925 року, коли група меншості покинула організацію, створивши Західньо-Українську Національно-Революційну Організацію. Вона мала комуністичну та вкрай антипольську програму, її фінансували совєтські [спец]служби.

"Хмельницький, – писав у 1927 р. "Український Революціонер", орган ЗУНРО, – мав змогу винищити ляшню в Україні й Галичині "до ноги". Здушити в серці всяке милосердя і сантимент та зазначити границі України на Вислоку. Та він, замість узяти під Зборовом у полон польського "круля" і вирізати польську шляхту до лаби – зачав переговори й почав на балачки. (...) І в найближчій збройній боротьбі з ляцьким гнобителем девізою нашою повинно бути "смерть ляхам" і то в дослівному сенсі: кожній ляцькій душі, яка тільки поважиться протиставитися змаганню нації і народній владі" [Український Революціонер. – 1927, 5.05. – Ч. 4 (9); цит. за: Книш З. ЗУНРО. – Торонто, 1974. – С. 38-39].

До бійні на Волині залишалося 16 років, у тогочасних умовах – ціла епоха. Проте совєтські служби вже знали, як відбуватиметься "народна й революційна" боротьба із польськими гнобителями.

 

Орвел мав слушність

Свідчення Коновальця підтверджують документи совєтських служб. У лютому 1923 року ҐПУ (попередник КҐБ) вважало його "агентом польської дефензиви", себто політичної поліції. Агентом він не був – вистачило, що підтримував Симона Петлюру й домовленість із Польщею. У лютому 1926 р. резидент совєтської розвідки в Берліні доповідав, що наприкінці січня Юзеф Пілсудський прийняв Андрія Лівицького (прем’єра українського еміграційного уряду) і двох представників керівництва Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), найвпливовішої політичної партії галицьких українців у II Республіці.

"Наші друзі, – писав один із них Коновальцеві (лист перехопила совєтська розвідка), – стоять на ґрунті угоди від 2 квітня 1922 року [помилка, йдеться про 1920 р. – Прим. М.Ч.], при тому Західна Україна мусить отримати широку територіальну автономію. Польща повинна надати відповідну організаційну допомогу в боротьбі за визволення Великої України [Наддніпрянщини] від більшовиків. На цій підставі ми ведемо наші переговори і можливо досягнемо позитивних результатів. Твої плани були поціновані і в наших колах, і в наших друзів. Проблема фінансування цих планів знаходиться на правильному шляху, я негайно повідомлю Тобі після її позитивного вирішення".

Підсумовуючи отриману інформацію (в матеріалі "Польсько-українське порозуміння. Створення Української військової організації для боротьби з совєтами"), берлінська резидентура совєтської розвідки оцінила, що до переговорів Пілсудського з українцями "слід ставитися всерйоз". УНДО, повідомляла вона, довірило Коновальцеві вести роботу серед колишніх військових із метою "здобути їх підтримку для польської української операції, спрямованої проти Совєтської України".

З цією метою він уже відвідав Прагу (центр української еміграції), де розмовляв із усіма політичними середовищами. За винятком одного, вони підтримали програму "звільнення України від совєтської окупації". Для координації дій Коновалець скликав у Ґданську конференцію колишніх військових української армії.

Прихід Пілсудського до влади Сталін пов’язав із одночасним загостренням відносин із Великобританією й увімкнув "воєнну тривогу". Він всерйоз гадав, що імперіалістична інтервенція вже на порозі.

Пілсудський, однак, не мав наміру знову вирушати на Київ, хоча польська розвідка фінансувала "прометеївську" програму (підтримки самостійницьких рухів націй, поневолених совєтами), при Головному штабі Польської армії діяв штаб Армії УНР, а в лінійних підрозділах служили Польщі кількадесят [українських] контрактових офіцерів. І ще в жовтні 1930 р. у розмові з українськими політиками львівський воєвода Броніслав Наконєчніков-Клюковський [Bronisław Nakoniecznikow-Klukowski] уболівав, що під час влаштованої тоді "пацифікації" Східної Галичини поліція застрелила Юліана Головінського, крайового коменданта УВО й крайового провідника ОУН: "Головінський пішов би проти більшовиків".

Колишній прем’єр Ян Ольшевський [Jan Olszewski] назвав поєднання в законі про ІНП польсько-єврейського та польсько-українського сюжетів чимось "між обсесією а диверсією" ("Super Express", 26.02.2018). Обсесії в тому немає, бо вписати 1925 рік міг тільки той, хто знає архіви совєтської розвідки й дбає про інтереси російських спецслужб. Не йдеться також про диверсію, адже ухвала є результатом планових, довготермінових і відкритих дій.

Окрім пояснення історії "загадки 1925 року", історія з УВО важлива з двох інших причин.

По-перше, вона показує політичні меандри в трикутнику Польща – СССР – український визвольний рух, історія якого багато у чому відрізняються від схем, у сучасній Польщі простих, наче бейсбольна бита в руках фанатів із антиукраїнських маніфестацій.

По-друге, це також голос у дискусії про правомірність включення до закону норми щодо покарання за заперечення "незаперечних фактів". Іноді вистачить кількох документів, і "незаперечні" висновки доводиться коригувати. Як у випадку звітів берлінської резидентури совєтів (розсекречених у Києві в 2016 р. після оприлюднення проекту закону угрупованням Кукіз’15) й історії УВО.

Джордж Орвел зауважив: "Хто контролює минуле, той має владу над майбутнім, хто контролює сьогодення, у того в руках минуле". У квітні 2016 року президент Путін підпорядкував собі російські архіви, оскільки вони є "елементом національної безпеки". Нічого дивного, бо совєтська розвідка досягла великих успіхів у проникненні в Європу та половину світу, тож її архіви приховують чимало таємниць. А війна зумовила, що значна частина польських архівів і архівів української еміграції опинилися в руках у росіян.

Тому Кремль вирішив "контролювати" польсько-українське минуле, сьогодення та майбутнє.

А депутати від Кукіз’15 ("зовсім випадково") подали проект поправок до ухвали про ІНП 6 липня 2016 року, себто через три місяці після рішення Путіна. І упродовж півтора року гримали, що ЗіС мусить її ухвалити, бо в Україні "бандеризм" поширюється, як степовий вогонь.

 

Батальйони НКВС

Член польсько-української групи діалогу Мар’я Пшеломець [Maria Przełomiec] заявила (TVP Info, 11.02.2018), що цей закон є "російською провокацією". Проте не йдеться про жодну провокацію, а лише про наступний етап послідовного виведення Польщі із Заходу, розсварення її із сусідами та підпорядкування Росії. А також про захист інтересів російських спецслужб, що успадкували традиції, методи роботи й архіви попередників. Щоби навіть тінь лихої слави не впала на їхню репутацію, якби хтось, звинувачений у запереченні злочинів українських націоналістів, сказав, що минуле було не таке просте. І якби він мав покликатися на співпрацю із совєтами.

Згідно з польським законодавством, він отримає відповідь, що це не має значення, оскільки співпраця відбулася до цієї дати.

У своїй скарзі до Конституційного трибуналу президент поставив під сумнів формулювання "українські націоналісти", чиї злочини парламент прирівняв до нацистських і комуністичних злочинів. За словами [Анджея] Дуди, термін "українські націоналісти" занадто загальний і невизначений, а також не функціонує у польській правовій системі.

Що стосується плутанини – згода, щодо другого питання президент помиляється. У польському законодавстві "українські націоналісти" функціонують від 1994 року, коли голосами СДЛ [партія "Союз демократичних лівих", SLD] і ПСП парламент ухвалив, що ветеранами боротьби за незалежність Польщі є члени т. зв. истребительных (винищувальних) батальйонів на колишніх польських землях у Львівському, Станіславівському, Тернопільському й Волинському воєводствах, які боронили польське населення від українських націоналістів у 1944–45 рр.

Истребительные батальйони НКВД були створені 24 червня 1941 р. для "очищення" запілля фронту від ворожих антисовєтських елементів. "Серед поляків, – написав у Бюлетені Інституту національної пам’яті (6/2002) Томаш Бальбус [Tomasz Balbus], – включених у 1944–1945 роках на Південно-Східних Околицях до ІБ, були сотні вояків підрозділів самооборони і місцевих структур Армії Крайової років німецької окупації. (...) Після закінчення операції "Буря", вони під командуванням офіцерів НКВД захищали польські населені пункти від нападів загонів УПА, пацифікували села, де мешкали українці, брали участь у боях із українськими партизанами, співпрацювали із совєтськими службами безпеки. Деякі із них, залучені до агентурної роботи, розпрацьовували польське підпілля. Інші, вступаючи у лави ІБ, мстили за замордованих і загиблих у боротьбі з українцями під час німецької окупації членів найближчих родин і співмешканців свого села або найближчого містечка".

Цитата була потрібна, щоби зрозуміти поняттєву еквілібристику, ужиту в наведеному приписі, й пояснити її поточні наслідки. Згідно з Законом про учасників бойових дій від 1991 року, ці права отримали, зокрема, члени формувань, які воювали із "підрозділами УПА", за винятком співробітників НКВД. У 1994 р. Сейм, отож, оминув таку "дрібницю", як згадка про повну назву формувань (себто истребительных батальйонів), вояки яких стали ветеранами боротьби за незалежність Польщі.

Натомість заміна "загонів УПА" на "українських націоналістів" дозволяє уникнути відповіді на запитання, скільки у чиненій обороні польського населення було війни з партизанами, а скільки пацифікування українських сіл, співпраці з совєтськими органами безпеки і розпрацювання польського підпілля.

У застосуванні в польському законодавстві поняття "українські націоналісти" була своєрідна послідовність: совєти вважали українськими націоналістами не лише членів підпілля, а й їхніх "свідомих чи несвідомих співробітників". Незалежно від статі й віку, аж до твердження, що націоналістом був кожен, хто користувався українською мовою. І як такий мусив бути репресований.

Цей шаблон уживали, звісно, в ПНР, бо захист від українського націоналізму був однією з підвалин "патріотичної" леґітимізації комуністичної влади. Поруч із страхом перед німецьким ревізіонізмом, а від 1968 року також перед сіонізмом.

ІНП (ані жоден історик з-поза цієї інституції) не намагався розповісти про це формування на підставі джерел. А було би варто, бодай з огляду на участь колишніх вояків истребительных батальйонів НКВД у т. зв. "кресовому" русі – головному глашатаєві дедалі більшої ворожості до всього українського в Польщі.

Крім того, нині весь світ розуміє, що в гібридній війні, яку Путін оголосив ЄС і НАТО, вирішено вдатися до старої агентури, давнішої й зовсім нової.

 

Злочин злочином поганяє

Після ухвалення Сеймом у липні 2016 року ухвали про геноцид польського населення на Волині й у Східній Малопольщі український депутат подав проект постанови "Про вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919–1951 роках". У Києві його зацитькали, буцім він провокує напруженість у відносинах із Польщею, а український парламент ухвалив "виважену" постанову, як це було оцінено в Варшаві. Депутат уже не мусить більше нічого пропонувати: завдяки люб’язності польських колег і за допомогою польського законодавства він завиграшки доведе тезу про історичну кривду, яка спіткала українську націю з боку поляків і їхньої держави.

Згідно зі ст. 7 Статуту Міжнародного кримінального суду, злочином проти людяності є "будь-яке із наступних діянь, коли вони чиняться у рамках широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і якщо такий напад чиниться свідомо: (...) (d) депортація або примусове переміщення населення, (е) ув’язнення в тюрму або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи із порушенням основних норм міжнародного права, (...) (h) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, гендерними (...) мотивами (...) або іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими згідно з міжнародним правом".

У контексті цих приписів особливо важливо те, щоби ст. 2а закону про ІНП читати разом зі ст. 55a, яка запроваджує кримінальну відповідальність "за публічне і всупереч фактам" приписування польській нації або державі відповідальності за співучасть у нацистських злочинах "або інших злочинах, які становлять злочини проти миру, людяності або військові злочини, або іншим чином разюче применшують відповідальність дійсних винуватців цих злочинів".

Коментуючи записи після слів "нацистські злочини", хтось жартома зауважив, що на цій підставі можна було би засудити гетьмана Стефана Чарнецького за пацифікування козацької України в середині сімнадцятого століття, бо це був абсолютно чистий злочин проти людяності. Не сягаючи в сиву давнину, слід констатувати, що ухвала про ІНП широко прочинила ворота, щоб осудити діяння II Республіки принаймні з 1925 року.

Ба більше, додам на марґінесі, було "спольщено" найчорніший період ПНР (до 1950 р.), оскільки законодавець включив сталінський період до спадкоємності польської державності. Отож комунізм був якнайбільш польський, він виводився безпосередньо із Польщі Пілсудського, Ридз-Сміглого, Сікорського та Міколайчика. А злочини були не комуністичні, а польські. Вийшло незле – як і належиться "радикальним антикомуністам".

І якщо "польською Польщею" була держава, підлегла Сталіну, то якнайбільш польською була ця держава в 1968 р., коли змусила тисячі євреїв й осіб із єврейським корінням покинути країну. Себто, цілком навпаки до того, що оголосив світові прем’єр Моравецький: "У 1968 році взагалі не було Польщі. Був комуністичний режим" (Берлін, 17 лютого). Цей рік також був роком вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини за участі ПНР та Народної Польської Армії.

У ІНП уже багато років триває слідство у справі операції "Вісла", тобто депортації в 1947 р. понад 140 000 українців на північні та західні землі [Польщі]. Раз його припиняють (прокурор констатував, що дії влади не мали ознак злочину), іншого разу поновлюють. Закон про ІНП, який щойно набув чинності, дає шанс на радикальне прискорення врегулювання. Вистачить сказати, що операція "Вісла" була злочином проти людяності, й відразу ж "патріоти" або ІНП скерують до суду позов із вимогою покарати за наклеп на польську державу.

Суд визнає вину або невинність конкретної людини, але спочатку мусить висловитися щодо "факту". Тобто депортації та приречення на асиміляцію тисяч українців – громадян Польської держави. Усе ж поляків, хоч і українського походження. У цій справі не повинно бути іншого вироку, ніж ствердження, що це був злочин проти людяності. Хіба що сучасна Польща вважатиме, що на її територію міжнародне право не поширюється.

Таку ж юридичну кваліфікацію можна вжити до примусового виселення в Українську РСР української людності, яка в 1945–46 рр. хотіла залишитися на рідній землі. "Обмін населення" між СССР і Польщею мав бути добровільним (як ішлося в угоді між ПКНВ і урядом УРСР від вересня 1944 р.), проте став примусовим через масові репресії щодо переміщуваних селян. Це були польські громадяни, яким після ствердження, що вони стали жертвами (вони самі й їхні нащадки) злочину проти людяності, мусить належати відшкодування від Польської держави.

"А Келецький погром 1946 року?" – запитає хтось. У 2006 р. після ретельного розслідування ІНП встановив, що найбільш вірогідною версією подій був їх спонтанний характер, і що злочинцями були польські містяни, солдати й міліціонери. Проте в Холмі прем’єр Моравецький сказав: "Слід із усією рішучістю підкреслити, що Келецький погром організувала і погром у Кельце з певністю був до певної міри провокацією комуністичної влади".

Що ж, згідно із законом про ІНП, до 1950 р. не було чогось такого, як "комуністична влада". Була польська влада, і це саме їй нинішній прем’єр приписує провокування погрому й убивство 37 громадян – усі вони поляки, хоча і єврейського походження. А відповідно до ст. 55а закону про ІНП, той, хто приписує польській державі скоєння злочину або "разюче применшує відповідальність дійсних винуватців цих злочинів", підлягає покаранню до трьох років позбавлення волі.

 

II РП – палій війни

Йдемо далі. Під час т. зв. пацифікації Східної Галичини у 1930 р. держава застосувала до своїх власних громадян принцип колективної відповідальності – з тортурами, ув’язненням політиків, громадських діячів і священнослужителів, закриттям закладів культури. Себто – переслідування українського населення "з національних, культурних чи релігійних міркувань". Злочин проти людяності в чистому вигляді – так само, як знищення православних церков на Підляшші й Холмщині в 1938 р.

А тепер давайте-но оцінимо, яка доля може спіткати обвинувачених у запереченні "злочинів українських націоналістів". У міжвоєнний період ці злочини мали полягати у "застосуванні насильства, терору або інших форм порушення прав людини щодо окремих осіб або груп населення".

Пригадаймо, що відповідальність винуватців злочину є індивідуальною, а у випадку з членами УВО та ОУН вона давно кваліфікована в суді. Бандера і його товариші сиділи в польській тюрмі до середини вересня 1939 р. Ніхто з українців не заперечує, що Бандера готував убивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького [Bronisław Pieracki] (1934 р.). Проте багато хто додає, що це була "помста за пацифікацію 1930 року". Чи буде він покараний? Але що тоді з оцінкою пацифікації самими суддями?

Кожен захисник обвинуваченого зможе також запитати, чи сучасна Польська держава засуджує владу II Республіки за: травневий переворот (загинуло близько 400 осіб); ув’язнення політичних опонентів санації (у т. ч. лідерів польської опозиції) у Берестейській фортеці; ув’язнення тисяч людей без законних підстав у таборі в Березі Картуській (не тільки українців, а й членів НРТ [ультраправа польська партія Національно-радикальний табір, ONR] і комуністів); застосування жорстокого насильства (аж до вбивства) проти страйкуючих польських і українських селян, польських, єврейських та українських робітників

Це хрестоматійне "застосування насильства, терору або інших форм порушення прав людини щодо окремих осіб або груп населення".

Уявімо собі також процеси інших "наклепників на Польщу", коли їхні адвокати почнуть запитувати про юридичну класифікацію "лавового ґета" [польські націоналісти змушували побоями та погрозами студентів і студенток єврейського походження сидіти гуртом на кількох окремих лавах, – прим. пер.] і "numerus clausus" [свавільно запроваджене низкою польських ВНЗ у другій половині 1930-х рр. обмеження кількості студентів/студенток єврейського походження, зазвичай не більше 10%, – прим. пер.] в університетах, плани мало не примусової еміграції євреїв із Польщі, пошуки для них місця на Мадагаскарі, обмеження доступу до роботи в державній адміністрації та війську.

Проявів антиєврейських починань, особливо після 1935 р., накопичиться стільки, що ніхто не повинен сумніватися у потребі їх дефініції згідно із процитованою вище ст. 7 Статуту Міжнародного кримінального суду (літера h), себто як злочинів проти людяності. А те, що це була "дрібниця" у порівнянні із Голокостом? Що ж, для суду це не повинно мати жодного значення.

Мало? У документі, на підставі якого в 1945 році був створений Міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергу, злочин проти миру визначено як "планування, підготовка, розв’язання та ведення агресивних воєн, які також були війнами, що порушують міжнародні договори, угоди та зобов’язання, або співучасть у плані або змові, спрямованих на втілення одного з перерахованих вище діянь".

І щодо цього можна мати багато запитань до керівництва II Республіки. Передусім про Заолжя (населена переважно поляками частина Тешинської Сілезії), зайняте II Республікою в 1938 р. після Мюнхенської угоди, коли Гітлер отримав від Великобританії та Франції згоду на розподіл Чехословаччини. Польщі за столом нарад не було, але Польська армія та диверсійні групи польської розвідки ретельно готувалися до цієї операції. Міністр закордонних справ Юзеф Бек із перших уст знав, що після аншлюсу Австрії настане час "навести лад" у Чехословаччині. І він багато зробив, щоби наблизити цю мить, про що є багато документів і свідчень.

На межі 1938 і 1939 рр. Польща двоїлася й троїлася, щоб намовити угорців і Гітлера завершити розподіл і встановити спільний польсько-угорський кордон (що й сталося 15 березня 1939 року). А перешкодою для цього була автономна Закарпатська Україна – кістка в горлі польської політики. Тобто: Польща – палій війни.

І коли польський суд це заперечить, тоді хтось може запитати: чи це не означає, що сучасна Польща припускає перегляд кордонів? 30 вересня ц. р. мине 80 років від укладення Мюнхенської угоди, яка призвела до розподілу Чехословаччини. Ідеальний час, щоб ставити подібні запитання, до того ж, за півтора місяця до сотої річниці відновлення незалежності Польщі. Коли про баланс досягнень II Республіки говоритимуть найгучніше.

 

Нам наснився сон

І тут ми доходимо до ідеологічної суті операції під кодовою назвою: "Повішання Польщі ЗіСом на мотузці, підготовленій у Росії". Її зсукали із польських міфів про "непорочне тисячоліття історії", про особливу місію у секуляризованій Європі, про вороже оточення, яке безугавно снує змови з метою применшити польську велич.

Кремль уже багато років намагається довести, що за вибух Другої світової війни відповідають не Сталін і СССР як спільники Гітлера і III Райху, а Польща, пов’язана із III Райхом теплими відносинами від січня 1934 до березня 1939 р. Кремлівські пропагандисти склепали тезу, що перед пактом Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року був "пакт Гітлера-Пілсудського" від 26 січня 1934 р. (польсько-німецька декларація про ненапад). І час від часу публікують на цю тему збірки документів зі своїх бездонних архівів.

Зміни до закону про ІНП – це автострада, якою ця теза має в’їхати у свідомість Заходу та європейську правову систему. Польща із першої жертви Гітлера, яка чинила йому збройний опір і не породила жодного Квіслінґа, спаде тепер до ролі держави, співвідповідальної за розв’язання війни й пов’язані з цим лиха. Росія дуже близька до успіху, бо через місяць після прийняття закону про ІНП ніхто вже не впізнає "колишню" Польщу.

Внутрішній вимір операції – це поділ суспільства на ворожі племена й управління ненавистю до опозиції, біженців (які відсутні), мігрантів-заробітчан (яких багато), національних і релігійних меншин (є нечисленні). Після вигорання (майже цілковитого) "смоленського" палива [тут ідеться про розпалювання суспільної ненависті звинуваченнями опозиції у загибелі польської політичної еліти під Смоленськом 10.04.2010 р.], настав час для судових залів і вулиць перед цими судами. Із голеними карками "патріотів", транспарантами й гаслами: "Знайдемо ломаку на бандерівську пику", "Жадібні пархи", "Агенти Меркель".

"Ви хотіли 20-30-х років, то маєте їх", – залунав голос Рамзана Кадирова, намісника пацифікованої Чечні, який від імені Кремля похвалив польський закон. Це сигнал для правиці, яка годується баєчками про велику гру, котру має провадити на геополітичній шахівниці ЗіС. Путін сказав: така гра і така перспектива, як, вибачте, у Кадирова.

Нещодавно ухвалені зміни до закону про ІНП – це порівняно короткий документ, усього кілька сторінок друку. Ніщо в порівнянні із десятками сторінок законів, якими ЗіС зруйнував Конституційний трибунал, Верховний суд, Крайову рада судівництва й усю судову систему. А проте ці кілька сторінок поставили членство Польщі в Європейському Союзі перед незрівнянно більшим знаком запитання. Держава, скроєна за ідеологічними лекалами ендеків кінця 1930-х років, просто не вписується в ЄС.

"Випари абсурду", "хворе", "божевілля" – це найчастіше висловлювані оцінки закону про ІНП і поведінку ЗіСу, який її боронить. Однак у цьому божевіллі є своя логіка. Польща впродовж десятиліть мала репутацію "фахівця із питань Сходу", проте й не зауважила, коли у гібридній війні, яку Росія веде проти Заходу, виявилися по суті безборонною. Вистачило промовити ключові слова: "замах у Смоленську", "бандерівці", "геноцид на Волині", "німецькі репарації", "єврейська жадібність", "вставання з колін", "неприборкана польськість "кресів"".

Польща під владою ЗіС є суверенною державою, бо з власної й невимушеної волі чинить самогубство – як член ЄС і НАТО та нація, що належить до європейської цивілізації. Суверенітет "зісівської" Польщі фасадний, оскільки безмежно схильний на зовнішню маніпуляцію. Навіть найшкідливіший для інтересів держави закон прокотиться крізь парламент, наче буря, навіть найбільша дурниця й беззаконня набудуть статусу тлумачення державної політики.

Путін уже не мусить переконувати, що крах СРСР був "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття". Усі бачать, що його наслідком стала незалежність націй, які (і їх дедалі більше) цього не заслуговують. Вони невиліковно антидемократичні, ксенофобні, антисемітські.

Погляд Путіна на Захід поділяють чимало людей, тож у підсумку вони спільно визнають, що час закінчити "невдалий експеримент". І почнуть думати про новий порядок у цій частині Європи. Під опікою, звичайно, "історично зрілих" покровителів.

Так закінчується прекрасний сон про свободу, демократію та солідарність між вільними громадянами та вільними націями. У місці, де ця мрія майже збулася. На батьківщині "Солідарності".

новини партнерів

22 травня, 2018 вівторок

22 травня, 2018 вівторок

21 травня, 2018 понеділок

Відео

Введіть слово, щоб почати