Не можна просто казати солдату: "Послухай, це все за кілька тижнів мине"

В Україні склалася доволі непроста ситуація: деякі люди, які вертаються з війни, не можуть себе реалізувати в цивільному житті. Можливо, спрацьовує посттравматичний синдром: люди стають роздратованими, іноді агресивними, і ми розуміємо, що робиться з ними щось не те.

Отець Умберто: Перш за все, скажу, що це вкрай важлива тема. Насамперед слід  розпочати з розмови про реальну дійсність, оскільки солдати повертаються до реального життя, і ми мусимо якось з цим впоратися. Говорячи про проведення оцінювань тих, хто повернувся  - я в ньому також беру участь - ми говоримо про те, що трапилося там, говоримо про життя, говоримо про сім’ю, щоб зрозуміти, що ж відбувається, вияснити, чи зможе боєць витримати все, що на нього звалилося.

Також ми маємо службу медичної підтримки. Коли військові повертаються, то йдуть до медичної частини, і лікарі також їх обстежують. Основним є те, що ми працюємо разом, і коли я розумію, що щось не так, або ж лікарі чи психологи відчувають, що з людиною щось не те, тоді ми починаємо діяти – допомагати цій людині. Наприклад, якщо я щось зауважую, то  рекомендую людині відвідати лікаря.

Якщо ж це стосується консультативної допомоги щодо психічного стану і здоров’я людини, тоді це більше пасторська робота, і ми рекомендуємо інше, як-от: перебувати в суспільстві, спілкуватися з сім’єю, тощо –  це все є процесом, який ми весь проходимо разом з цією людиною. Але якщо з людиною щось не так, існує медична частина, в якій ми піклуємося про неї.

Наскільки я розумію, отче Ендрю, ви практикуєте в Америці також подібний підхід. В усьому світі, напевно, багато людей, які ще вчора воювали, а сьогодні вони поставили свій військовий наплічник, відклали карабін, але вони не підуть до церкви. І вони вважають, що їм непотрібна допомога. І часто замість поради капелана вони можуть запросити на розмову пляшку Johnnie Walker чи пляшку горілки, чи пива. І закритися в собі.

Отець Ендрю: Добре питання. Є такі солдати, що, як ви і сказали, повертаються додому і  мусять вливатися в цивільне життя, і зрештою, починають самолікуватися алкоголем чи якимись іншими подібними речовинами. Підхід, який ми розробили, у багатьох відношеннях допомагає належним чином у лікуванні всіх, хто зіткнувся з проблемою посттравматичного синдрому, але ми завжди закликаємо солдатів підтримувати контакти, звертатися за допомогою, тому що це - не тавро і не ганьба, і будь-хто може звернутися за допомогою після повернення з війни.

Також у нас існують різні програми, започатковані і створені для підтримки наших солдат, котрі повертаються додому. Існують різноманітні процедури для солдат, котрі стикаються з посттравматичним синдромом: проблеми відразу ж проявляють себе і з ними починають боротися. Також існує низка громадських структур, котрі також надають підтримку солдатам. Це не мілітарні групи, а церкви, інші групи – організації, люди, громади, які хочуть підтримувати солдат, допомагати їм під час перехідного етапу від часів, коли вони носили форму і військові наплечники до того, як вони починають щодня носити сорочки з краватками.

Один мій товариш, який був снайпером у Донецькому аеропорту, розказав, що було для нього найважчим. Він каже: "Я просто не можу спати. До мене постійно повертаються ті страшні бої". Ви знаєте, який жах творився під "українським Сталінградом", під тим Донецьким аеропортом? Він звертався у відповідні психологічні служби, але він сам мені каже: "А що вони знають про війну, і що вони знають про мій стан?"

Отець Умберто: Перш за все, ми не можемо залишити все, як є, і казати: "Послухай! Це все через кілька тижнів мине". Ми повинні визнати, що це дійсно проблема, і це справді пережитий досвід. Це перше. Коли ми когось вислуховуємо, має бути співпереживання. Це є чимось справжнім для них. Це перша важлива річ.

Тому що, якщо ви цього не розумієте, то вони стовідсотково проігнорують вас. Вони скажуть: "Ви не розумієте, про що ми говоримо". Особливо важливим є проговорювання всіх тих речей саме в той момент, потім вже можна буде розвивати тему, але на той момент дуже важливо виговоритися.

По-друге, не можна просто сказати "все буде добре". Потрібно дати зрозуміти, що людина повинна трудитися, щоб захистити себе, бо такі реалії, і це забере чимало часу. Ось чому капеланам так важливо проводити розмови про духовність, надію і перспективи в таких ситуаціях, адже вони допомагають людині знайти сенс життя.

Моя позиція – це свобода даної людини, її надії, майбутнє, визнання ситуації, в якій вона опинилася – все це є частиною мого підходу, щоб розпочати розмову з нею. Один раз на день, для того щоб ми розробили платформу, по якій будемо йти, задіюючи духовні ресурси, молячись разом і обговорюючи все.

Я хотів би розпитати Вас, отець Ендрю, про конкретні приклади. Як, наприклад, Вам вдавалося рятувати людей після війни і ставити їх на ноги?

Отець Ендрю: Розповім і за себе. Мене скерували до Афганістану. В мене стріляли. Ми рухалися в автоколоні, яка наїхала на саморобну міну. Частиною процесу психологічної адаптації, так само як і в питанні поверненням додому, є країна, сім’я, відновлення суспільного життя, радість від того, що тебе чекають вдома, я думаю, всі мають подібні реакції.

Ви згадали у своєму попередньому питанні розмову зі снайпером, і він казав, що не міг ні з ким говорити, бо ніхто не міг зрозуміти його становище, однак, він прагнув поділитися цим досвідом з вами, бо вам небайдуже, ви розпитували його, ви хотіли з ним говорити, ви були справжнім і щирим. Це моменти реальної поваги до людей та до особистої гідності. І саме це допомагає солдатам адаптуватися, коли вони повертаються додому.

Те, що я зробив особисто, щоб якимось чином полегшити адаптацію солдат після їх повернення додому,  - я продовжував дбати про них, як капелан, любити їх, як людина, полегшувати їхнє життя і робити все, що було в моїх силах, щоб зміцнювати солдатську стійкість, про що я постійно з ними говорив.

Отче, а як  перетворити оті слова в руку, що витягне людину з води?

Отець Умберто: Гарне питання. Вчора я декому допоміг. Людина зламалася, вона була в стресовій ситуації, ми говорили про війну, екстремальні ситуації. Але у повсякденному житті всіх військовослужбовців трапляється безліч речей, зокрема сімейні взаємини особливо можуть спричинити до стресу й вплинути на психічний стан.

Наприклад, хтось приходить і каже: "У мене в сім’ї значна проблема: від мене пішла дружина". Для людини це є справжнім стресом. Зазвичай, після цього приходить наша група і ми всі разом намагаємося допомогти тій людині.

Моя задача полягає в тому, щоб поговорити з цим солдатом, проаналізувати, що ж насправді відбувається, заспокоїти людину, спробувати розібратися в ситуації, і в багатьох випадках я звертаюся до сім’ї, щоб почути їхню версію, - адже існують різні версії однієї і тої самої події, - і в більшості випадків ми даємо рекомендації: "Я переконаний, що цій людині слід повернутися додому" -  для того щоб врегулювати ситуацію в його житті, а також і в його сім’ї.

Це стає практичним підходом від настанов до реальної допомоги. І така методика дуже допомагає, адже люди нам по-справжньому вдячні. Але також існує і інший підхід до вирішення такого питання. Інколи хтось до тебе приходить і розповідає про те, що його турбує, що відбувається,  а невдовзі після того ти прохаєш людину самостійно подумати, як можна вирішити її питання, водночас скеровуючи її: "А ти подумав про це? Ти подумав про те?" І рекомендуєш зробити кілька нескладних речей, а невдовзі після того вони говорять: "Так, я можу це зробити".

І це допомагає людині –  турбота, те, що ти постійно про неї пам’ятаєш; це допомагає людині знову прийти в норму. Не забувайте про те, що у нас  дуже багато молодих солдатів і військовослужбовців, і інколи їм потрібно вчитися, як самостійно вирішувати ті чи інші проблеми, з якими вони стикаються в своєму житті. Це є частиною процесу дозрівання і становлення, тому нас і називають "падре" або ж "отці капелани", це наші посадові назви. А на практиці це свого роду виховний процес. Це частина нашої роботи, і вона дійсно може приносити свої плоди в ході зниження стресу і напруги серед солдат.

Свого часу під час Другої світової війни генерал Паттон-молодший звернувся до Бога, для того щоб він допоміг йому зупинити нацистів. І наскільки я розумію, його заклик було почуто - Арденський наступ вдалося зупинити. А як ви говорите з військовими,  адже є біблійна традиція Старого Завіту, в котрій війна трактується в один спосіб, і є традиція Нового Завіту?!  

Отець Ендрю: Так, я розумію. Я проповідую за Святим Письмом. Багато питань по-різному розглядаються в Старому та в Новому Заповітах, тож я розумію логіку поставленого вами питання. Чимало залежить від різних військових капеланів, священників чи духовенства. Війна в Старому Заповіті  - це покарання за недотримання закону Божого. Війна в Новому Заповіті?! Нагадаю, ми ніколи не бачили Христа, щоб він хоч колись звертався до центуріона, наказуючи тому опустити списа.

Відтак ми бачимо, що військова служба навіть у Новому Заповіті Христа ніколи не заборонялася. Своїм солдатам я проповідую, що той світ, в якому ми живемо, є занепалим світом. І це так, адже цей світ занурився у гріхи, які існують в цьому світі. Якщо ви вірите, що між Добром і Злом існує моральний закон, то це означає, що повинен бути і законодавець моралі.

А якщо існує цей законодавець моралі, тоді ж хто він? Для мене – і це є абсолютна істина – законодавцем моралі виступає Бог. І тому моя доля, і моя надія, і моя довіра  - це все міститься в Богові. А все решта є невічним. Я підтримую своїх солдат в тому, що вони роблять, я проповідую їм, що існує вічне життя, щоб вони зрозуміли, що воно дійсно існує, і хоча ми живемо в занепалому світі наповненому гріхом, все ж таки, існує прощення.

Отець Умберто: Сьогодні ми маємо зрозуміти, що наш світ оточує Євангеліє, Біблія промовляє до нашої нинішньої ситуації. Але існує і така річ, яку я, наприклад, можу виразити двома словами - агресія та пригнічення. Гадаю, як людські істоти, ми повинні постояти за себе і захистити себе. Адже коли хтось приходить і пригнічує тебе, у тебе є право сказати: "Послухайте,  я буду відстоювати те, що вважаю правильним".

А коли хтось приходить до тебе додому, і намагається  вбити твою сім’ю, я вірю, що в тебе є право сказати: "Припини! Бо якщо ти зайдеш занадто далеко і спробуєш вбити мою сім’ю, я буду їх захищати". І в цьому значенні важливо розуміти, що йдеться не про мою злість до інших, але про моє право захищати те, що є для мене дорогим. Гадаю, що це дуже важливо для нас. В цьому сенсі, це не просто "ооо, я піду і заберу все, що в тебе є".

Водночас давайте, наприклад, розберемося в тому, що відбувається. Чи слід боронити себе, коли хтось приходить і хоче забрати частину того, що в тебе є? Гадаю, потрібно. Але якщо ти лише сліпо відстоюєш чиїсь ідеї, то це неправильно.

Я вірю, що люди можуть відмовитися виконувати накази і вже сьогодні можуть припинити війну, бо якщо ми цього не зробимо, то це все триватиме, і будуть вбивати мільйони людей. Водночас іноді слід сказати: "Послухай, якщо ти цього не припиниш то я буду з тобою воювати". Я вірю, що це є саме тим, що дає нам мету, дає силу, і я вірю, що Бог якимось чином надасть нам сил відстояти правильний шлях – шлях справедливості та чесності.