"Київська пектораль". Чому українські театрали знову пересварилися
Головна театральна премія країни. Цього року її вручали 26-ий раз, проте вже на фуршеті було передчуття, що усе буде не так, як раніше
Дія відбувалася у "Театрі на Подолі" і його надсучасні інтер'єри зобов'язували: усе повинно бути без краплі совка, який тут був би вже зовсім не до ладу.
Схоже, що організатори теж цього страшенно хотіли – цього нині хоче багато митців. Але від минулого позбавитися буває непросто. І, як з'ясувала авторка цих рядків, проблеми потрібно вирішувати далеко не лиш у самій стилістиці церемонії.
Українські театрали останнім часом люблять говорити про певний бум у своїй галузі. Одні твердять, що з початком війни людям стала потрібна арт-психотерапія. Інші пов'язують це з появою нових, прогресивних професіоналів, які почали робити зовсім інші постановки: документальні, більш камерні, сміливіші, з інакшою манерою гри акторів і драматургією.
Читайте також: В'ячеслав Довженко: українське мистецтво перебуває в ренесансі
Проте, згадуючи увесь свій театральний досвід, я не можу пригадати жодної порожньої зали, бодай напівпорожньої. Навіть на майже аматорських виставах. Як правило, в українських театрах аншлаги були завжди. І далеко не лише у Києві. Тому організатори премії, про яку йдеться у цьому тексті, вирішили подумати над окремою номінацією – саме для регіональних храмів мистецтва. Тим паче, у не столичних закладах трапляються постановки нічим не гірші, ніж у Києві.
Втім, говорячи про навіть той самий театральний бум, варто сказати ще і про те, що він усе ж відбувається досить кулуарно. Усе в порівнянні, звісно, але про навіть найгучніші постановки знає переважно вузька аудиторія. Вже не кажу, що перипетії, які відбуваються всередині самої тусовки та лишаються у ній. Поки найпомітніша драма, сценарій та акторська гра у нас оселилася у житті політичному. Найбільші рейтинги на телебаченні збирає нині Надія Савченко, вона ж головна акторка – куди там театралам з їхніми саспенсами та катарсисами.
Усі ж інтриги в театральному житті поки поза медіа. Між тим, на церемонії вручення "Київської пекторалі" різні діячі зі сцени пробували їх розповісти назагал. І головна інтрига, як мені здалося, у споконвічному протистоянні тих, хто нагороду отримав з тими, кому вона не дісталася.
Питання у тому, як і хто цю нагороду вручає, чим керується і ким опікується. Одна з найбільших хвиль обурення цьогоріч, судячи за моїми спостереженнями, була у тому, що театру "Золоті Ворота" дісталась лиш одна "пектораль". Нагадаю, її отримав Антон Соловей за чоловічу роль другого плану у постановці "Тату, ти мене любив?". Особисто мій Фейсбук був завалений захопленими відгуками про цю постановку, тому її фани, безумовно, обурилися, що головної премії вона так і не отримала.
Її, як і ще дві "пекторалі" дісталися Дмитру Богомазову. За "Життя попереду" та "12 ніч, або що захочете" (Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра).
У відповідь на це художній керівник "Золотих воріт" і режисер "Тату, ти мене любив?" Стас Жирков опублікував пост, у якому написав, що, звісно, трохи образливо, але проблема премії у наступному:
"Важно другое. Премия без "движения и концепта". Премия, где нет понимания тенденций и их поддержки. Где нет реальной оценки не имён, но ситуации. Глубокого анализа. И во главе всего этого Кужельный, который выпивший выходит на сцену и "крутит-вертит" номинациями как хочет. Это печаль, друзья".
Олексій Кужельний, нагадаю, співголова Оргкомітету "Київської пекторалі" та художній керівник театру "Сузір'я". П'яний він виходив на сцену чи тверезий – стверджувати не зважуся. Але, наче випереджаючи різні закиди, зі сцени він сказав наступне:
"Прекрасний артист, який ще з одним прекрасним артистом удвох разом грали прекрасну виставу. Один отримав "пектораль", інший – ні. Досі не вітаються. Минулого року прекрасна актриса, яка має купу "пекторалей", абсолютно геніальна, не отримала нагороду. Уже на самій церемонії вона почала дивитися повз наші очі. Геніальний абсолютно митець сказав: "Якщо ваше журі не визнало мою роботу кращою, то я не визнаю вашого журі".
Олексій Кужельний
Абсолютно точно можу сказати одне: де є премія для людей мистецтва – там обов'язково будуть сварки через "несправедливість результатів". Вже 20 квітня, після вручення кіношної "Золотої дзиґи" буде точнісінько те саме.
Якщо ж повернутися до думки Стаса Жиркова, то він твердить, що премія повинна бути експертною. Тобто до складу журі мусять входити люди, які не мають жодного трудового стосунку до жодного театру. Це критики або театрознавці. В іншому разі ситуація буде заангажованою, бо кожен голосуватиме або за свій театр, або за симпатичних йому людей. Як я вичитала в одному з коментарів: "Капуста не може оцінювати смак борщу".
Хоча від себе додам, що часто критики теж схильні керуватися такими ж принципами. Але і продовжу, що питання експертності журі "Київської пекторалі" обговорюється вже не вперше, але, на думку багатьох театралів, так і не доходить до втілення у життя.
Ну і окрему порцію штурханів традиційно отримує вже згаданий пан Кужельний. На думку частини спільноти, очолювати премію він явно не може, бо паралельно очолює і один з театрів. Тому голову пропонують обирати не з театралів і щороку це має бути нова людина.
Ну а поки професіонали вчергове вирішуватимуть це наболіле питання, скажу два слова про мої доволі суб'єктивні враження від самої церемонії. Цьогорічну "Київську пектораль", як і було сказано вище, проводили у "Театрі на Подолі". Сама архітектура та інтер’єри вимагали дійства якісно нового, без офіціозу та старорежимних фішок.
Постановники, вочевидь, намагалися цього позбутися. Приміром, відкривалося усе цілком сучасною музикою, а зверху сцени показували відео з іменами номінантів, стилізоване під знаменитий текст із "Зоряних війн". Номінанти виходили не під щось традиційно пафосне, а під саундтреки з фільму "Місія неможлива" та гри "Маріо". Ведучі теж усіляко відходили він полум'яних фраз і жартували про, наприклад, створення "Клубу лауреатів", в якому видаватимуть бонуси на таксі, абонементи в театральні буфети і в басейн без довідки лікаря.
Рятували ситуацію самі лауреати, які замість подяк мамі, тату і Господові Богу говорили щось оригінальніше. Наприклад Сергій Маслобойщиков, отримуючи нагороду за сценографію пожалівся, що часом робиш серйозну виставу і навіть у номінацію не потрапляєш. А коли твориш щось лівою ногою – вуаля, премія твоя.
Навіть чиновники часом видавали щось "живе". Приміром, заступниця мера Ганна Старостенко розповіла прикру історію про те, як Віталій Кличко хотів спонтанно зайти на виставу до театру "Колесо" і спіймав облизня, бо ж аншлаги стоять скрізь. Та усе ж чиновники є чиновники – засилля їхніх виступів дещо втомлювало. До того ж, традиція, коли дівчата і хлопці виносять квіти та дипломи для лауреатів лишилася в силі.
Ну і ще на врученні "Київської пекторалі" прозвучала фраза, яка особисто мене вже геть збила з пантелику. Це була порада ставитись до цієї премії як до "музики, зіграної на клавіатурі таємничих відповідностей". Це визначення належить Шарлеві Бодлеру і тут трактувати французького символіста можна як завгодно. Можливо, українські театрали саме цим і займуться. І вирішуватимуть свої споконвічні суперечки не лише на поетичному, а й на більш прагматичному рівні.
- Актуальне
- Важливе