На 11-й день масового протесту вірменська опозиція домоглася того, що кілька днів тому здавалося нереальним: незмінний протягом останніх десяти років керівник Вірменії Серж Саргсян оголосив про свою відставку з посади голови уряду. "Нікол Пашинян був правий. Я помилявся. Я був не правий. Ситуація, що склалася має кілька рішень, але ні на одне з них я не піду. Це не моє. Я залишаю пост керівника країни, посаду прем'єр-міністра", - заявив Саргсян, який до цього категорично відкидав таку можливість.
Змінити думку Саргсяна змусила динаміка протестних акцій. З кожним днем на вулиці Єревану й інших міст виходило все більше й більше людей. Тактика лідера невдоволених Нікола Пашиняна з блокування транспортних комунікацій виявилася вдалою: влада була змушена вдатися до силового розблокування, чим остаточно розлютила вірмен.
У неділю 22 квітня - під час кульмінації оголошеною раніше Пашиняном "Оксамитової революції" - було затримано не менше 277 людей, включаючи самого Пашиняна та його найближчих соратників. У понеділок 23 квітня на вулиці вийшли біля 100 тисяч чоловік - величезне число для приблизно трьохмільйонної країни. А коли до демонстрантів почали приєднуватися військові, Серж Саргсян вирішив не випробовувати долю і піти з займаної посади, що називається, по-хорошому.
Що далі?
Втім, відставка Саргсяна не означає зміну правлячого режиму. Новим очільником уряду став соратник Саргсяна, перший віце-прем'єр Карен Карапетян, що ну дуже тісно пов'язаний з російським "Газпромом" - з 2011 по 2016 роки Карапетян займав посади 1-го віце-президента ВАТ "Газпромбанк", заступника генерального директора ТОВ "Газпром Міжрегіонгаз" та "Газпром Енергохолдинг".
Серж Саргсян продовжує контролювати владу на всіх рівнях. З 105 депутатів вірменського парламенту 58 представляють правлячу Республіканську партію. А ось у "Елк" - ліберальної прозахідної коаліції трьох дрібних партій на чолі з лідером протестувальників Ніколом Пашиняном - всього 9 мандатів. Ще 31 депутат - у формально опозиційної партії "Процвітаюча Вірменія" бізнесмена Гагіка Царукяна, яку Пашинян звинувачує у підігруванні владі.
Сам Пашинян вже заявив, що наступні вимоги опозиції - формування тимчасового уряду та призначення позачергових виборів. "Національні збори" мають призначити прем'єр-міністром обранця народу. Це станеться через тиждень. До того формується тимчасовий уряд, а потім позачергові парламентські вибори ", - заявив він. "Якщо Серж Саргсян и РПА (правляча Республіканська партія - ред.) сподіваються на створення ситуації, за якої вони продовжать тіньове управління, то закликаю їх скоріше про це забути. Народ переміг і ця перемога має бути визнана без всяких умов", - відзначив Пашинян, підкресливши, що "революція не можу бути половинчастою".
Лідер вірменського протесту Нікол Пашинян
Проте домогтися виконання цих вимог буде зовсім не просто. Адже надзвичайно складно примусити партію, яка контролює парламент, призначити уряд, який вона призначати не бажає. Навіть якщо вуличні протести триватимуть і примусять однопартійців Сержа Саргсяна затвердити опозиційний Кабмін, то без парламентської підтримки він просто зависне в повітрі, демонструючи нульову ефективність.
По-друге, невідомо, чим закінчаться дострокові парламентські вибори у разі їх проведення. Вірменську "Оксамитову революцію" здійснили активні громадяни - студентська молодь, єреванський креативний клас та інтелігенція. На вулиці вийшла неймовірна кількість народу - близько трьох відсотків населення. Проте три відсотки - це далеко не більшість. Як проголосують жителі невеликих містечок та сіл бідної країни - велике питання. І пасивна більшість на виборах цілком може перекреслити усі завоювання прогресивної пасіонарної меншості.
Крім того, далеко не факт, що навіть всі активні протестувальники - переконані прихильники партії "Елк" і прозахідного курсу країни. Передусім, вірменський Майдан був протестом "проти", а не протестом "за". "Проти" - корупції, кумівства, злиднів і узурпації влади. Але чи є у опозиції чітка програма розбудови країни і чи об'єднує учасників протестів спільне бачення майбутнього - велике питання.
І, крім того, необхідно враховувати - під час виборчих перегонів збудована Саргсяном "глибока держава" збереже всю повноту влади, що дозволить "колишнім нинішнім" до певної міри впливати як на перебіг кампанії, так і на її результати.
У керівного істеблішменту буде час для того, щоб перегрупуватися, знайти відносно нові обличчя і використати їх як ширму для збереження влади. При цьому фінансовий ресурс "республіканців" і "Елк" не можна навіть порівнювати - на перших будуть працювати не лише нажиті непосильною працею капітали місцевих олігархів, але - за потреби - також активи "Газпрому" та російських компаній, що контролюють основні стартегічні активи Вірменії.
У лещатах географії
Нарешті, треба враховувати надзвичайно складне геополітичне становище Вірменії, яке суттєво утруднює переорієнтацію Єревану на Захід. Географічно Вірменія затиснута між Туреччиною, з якою історично склалися відверто непрості взаємини, та Азербайджаном, з яким Вірменія перебуває у стані замороженого конфлікту за Нагірний Карабах.
Турки та азербайджанці етнічно дуже близькі, крім того, Баку та Анкару поєднують глибокі єкономічні відносини. Також Вірменія межує з антизахідним Іраном, відносини з яким продовж століть теж не були безхмарними. Єдина християнська країна, яка має спільний кордон з Вірменією - Грузія. Проте економічні проекти Тбілісі пов'язані з транзитом енергоносіїв між Азербайджаном та Туреччиною - територією Грузії йдуть трубопроводи та залізниці, що поєднують обидві тюркські країни. Крім того, Туреччина та Азербайджан є головними інвесторами у грузинську економіку. Тож на чиєму боці будуть симпатії офіційного Тбілісі у разі загострення вірмено-азербайджанського протистояння - питання риторичне.
У цій ситуації Вірменія - за будь-якої влади - змушена мати гарні відносини з Росією, яка де-факто виступає гарантом безпеки (як не дивно) Вірменії у Карабахському конфлікті. Останніми роками Баку вклав мільярди нафтоларів у розбудову армії та закупівлю найновіших озброєнь, тож військові можливості Вірменії та Азербайджану не є співставними. Тож, навіть якщо Нікол Пашинян отримає більшість на виборах і продемонструє політичну волю і спроможність до проведення глибоких реформ і зміни зовнішньополітичного вектору, у Москви залишаються надпотужні важелі впливу для утримання Єревану на своїй орбіті.
Головний з яких - просто натякнути Азербайджану, що Росія не буде проти вирішення Карабахської кризи силовим способом. Додамо до цього російську військову базу у Гюмрі і контроль російського капіталу над основними сферами вірменської економіки - включно з енергетикою - щоб зрозуміти: позбутися імперського зашморгу буде вкрай непросто.
Назважаючи на те, що деякі протестуючі налаштовані досить антиросійські, будь-яка вірменська влада буде змешена рахуватися з позицією Москви
Єдиною потенційною противагою російському впливу могли б стати Сполучені Штати. Теоретично, Єревану є чим зацікавити Вашингтон. Країна могла б стати американською базою для стримування ворожого Сполученим Штатам Ірану (який кілька днів тому виставив Вашингтону черговий ультиматум) та додаткового тиску на Туреччину, політику якої останнім часом важко навіть з натяжкою назвати прозахідною. Крім того, до Іраку та Сирії з Вірменії також рукою подати.
Пояснити вигоди такого партнерства могла б спробувати вірменська діаспора у Сполучених Штатах - одне з найуспішніших та найвпливовіших земляцтв за океаном. Але, чи дослухаються до таких аргументів на капітолійських пагорбах - велике питання.
Загрозам та труднощам, що очікують на Вірменію на шляху до модернізації та побудови нормального суспільства, немає ліку. Проте народ цієї маленької країни продемонстрував готовність об'єднатися і проявити твердість у боротьбі проти корумпованих пострадянських клептократів. Перший результат вже є, з чим ми вітаємо всіх вірмен, які долучилися до перемоги. Попереду - багато праці. Тож - бажаємо народу Вірменії твердості, сили духу, успіхів і наснаги на шляху позбавленя від корумпованих еліт, зовнішніх ляльководів, і побудови успішної країни.