Коли на початку подій у Вірменії я говорив про важливість зробити висновок з ситуації у цій країні і приступити до вдосконалення моделі парламентської-президентської республіки, на мене обрушився праведний гнів з усіх боків.
Обурювалися шанувальники всіх месій відразу, прихильники чинного президента, адепти диктатури. Сама можливість того, що у нас може бути нормальна країна - без вождя, без першої особи - викликає огиду у такої кількості моїх співгромадян, що я розумію: до одужання ще дуже довго.
Тим часом те, що сталося в Вірменії, тільки підтвердило мою правоту. Коли вірмени спробували змінити вектор розвитку своєї країни десять років тому, це відбувалося при сильній президентській владі. Опозиційні виступи були розігнані, загинули люди, лідер опозиції Нікол Пашинян опинився у в'язниці.
Але сам перехід до моделі парламентської республіки виявився небезпечним для авторитаризму. Тому що раптово - навіть для самих конструкторів цієї республіки - з'являються кілька центрів впливу. Тому що силові структури починають орієнтуватися на ці кілька центрів. Тому що починає руйнуватися сам моноліт авторитарної влади. Чи не це мав на увазі тепер уже колишній президент і прем'єр Серж Саргсян, коли визнав правоту опозиційного лідера?
До речі, хочу нагадати, що пожвавлення політичних процесів в Україні 2004 року теж було пов'язане зі спробами Леоніда Кучми перетворити країну на парламентську республіку і - можливо - залишитися при владі в якості голови уряду. Ми з тієї епохи запам'ятали тільки акцію "Україна без Кучми" і Майдан. Але Кучма і Медведчук робили декілька спроб змінити конституційний устрій країни.
Медведчук намагався довести доцільність цього в Кремлі, але не був сприйнятий, бо ж в Москві вже тоді були "зачаровані" Януковичем і його колабораціонізмом. І коли реформа Конституції провалилася, Кучма використав "круглий стіл", щоб змусити парламент за неї проголосувати.
Саме тому Помаранчева революція була "оксамитовою" - чинний президент країни був зацікавленим не у застосуванні сили, а в обмеженні повноважень наступника. І саме тому Майдан 2014 року закінчився кров'ю: Янукович щосили захищав президентське самодержавство. Як, власне, і президент Вірменії Роберт Кочарян 2008 року.
Про те, що буде відбуватися в Вірменії після відставки Саргсяна і наскільки глибокими і серйозними виявляться зміни, можна довго дискутувати. Але одне здається безсумнівним: спроба Саргсяна залишитися при владі за допомогою конституційної реформи стала і його особистим крахом, і крахом авторитаризму як такого.
Обраний в парламенті президент Саркісян спробував зіграти роль посередника - єдину можливу роль для такого глави держави. Але він ніяк не міг зіграти роль, яку у 2008 році грав президент Кочарян - роль ліквідатора народних протестів. Тому що у Кочаряна був мандат від цього самого народу - і він сам вирішував, як цим мандатом розпорядитися. А у президента Саркісяна такого мандата немає. І у колишнього прем'єра Саргсяна його вже теж не було.
Саме тому нам потрібно зрозуміти просту річ: в умовах корпоративної олігархічної демократії "народний мандат" - всього лише засіб для узурпації влади. І ситуація залежить виключно від особистих якостей і можливостей власника такого мандату - чи піде він так далеко як Янукович, чи залишиться в рамках законності.
Але відсутність "народного мандату" гарантує, що авторитарного режиму в країні не буде ніколи. Просто не буде. А буде звичайна нудна змінна влада - іноді ефективна, іноді не дуже. Але не здатна ані до диктатури, ані до різкої зміни державних пріоритетів.
І ця влада не матиме можливостей зрадити людей, що зараз вручають своєму обранцеві "народний мандат".