Боротьба зради і перемоги. Чому не усі радіють участі України в Каннах
Здавалося б, де вже тут шукати зради, але якщо поставити таку мету, то можливо усе. Отже, давайте розбиратися. Стрічка "Жінка на війні". Вона потрапила до програми "Тиждень критики", завдання якої показати фільми режисерів, які, на думку відбірників, мають усі шанси стати серйозними майстрами.
Цим режисером є Бенедикт Ерлінгссон, як бачимо, ніякий не українець, а ісландець. Головна героїня теж ісландка - жінка, яка самотужки береться захищати природу цієї країни. То до чого тут ми взагалі? Європейці не побачать вітчизняних реалій, не дізнаються про нашу війну і про російську агресію. Чому радіти взагалі? Трейлер, до речі, можна подивитися ось тут.
До того ж, на цю історію пішли гроші платників податків, позаяк "Жінка на війні" перемогла на 10 пітчингу Держкіно. Фільм став копродукцією трьох країн - України, Ісландії та Франції. З нашого боку мало місце не лише фінансування, а і робота частини знімальної групи - другий режисер, продюсер, костюмер, частина акторів, графічні дизайнери, художник-декоратор та відеоінженер. Частина зйомок відбувалася теж на території України.
Але для багатьох людей цього мало. Усілякі копродукції - це все не те, бо вітчизняний фільм повинен бути таким на сто відсотків. Втім, не так усе просто у сучасному кіносвіті. Якщо глянути на учасників різних кінофестів, то часто у пункті "країна-виробник" можна зауважити цілі переліки. Знімати "на трьох" а то і більше - абсолютна норма.
Власне, усі ці масштабні кіноринки на Каннах, Берлінале, Венеції і так далі створені для такого пошуку міжнародних партнерів. Звісно, непогано, аби у такому спільнозробленому фільмі хоча б частково показали кожну з країн-виробників. Але для розвитку індустрії, налагодження зв'язків і виходу у світовий контекст важливіший сам факт участі у процесі. Якщо співпраця усіх задовольнила, то українські компанії отримують певну репутацію, а, отже, і нових партнерів.
Із другим українським фільмом на Каннах ситуація ще складніша. Йдеться про "Донбас" Сергія Лозниці, його покажуть у теж важливій програмі "Особливий погляд". Тут теж копродукція - Україна, Німеччина, Франція, Нідерланди, Румунія. Тут теж можна поставити собі питання - на біса цим країнам знімати про нашу війну? До чого тут їхні реалії?
"Зрада" у цьому випадку будується на самому Лозниці. Бо якийсь він не український. Навіть антиукраїнський. Тому що хорошого цей чоловік може зняти про таку дражливу тему як російсько-українська війна? Що подумають європейці? Чи не буде його фільм на користь агресору?
Сергій Лозниця і справді довгий час процював у Росії. Багато його стрічок описують тамтешню дійсність, а сам він раз по раз і себе зачисляє до росіян, говорячи в інтерв'ю щось на кшталт "у нас очень сильна традиция гапонов". Але усе ж, він громадянин України, який нині живе в Німеччині. Ситуація з усім цим настільки заплутана, що цілком можна ставити гештег "лозницянаш".
Українська Вікіпедія визначає його як "російськиого режисера білорусько-українського походження". Російська - як "украинского режиссёра документального и игрового кино белорусского происхождения". Сам Лозниця, схоже, вважає себе космополітом, бо однаково спокійно реагує, коли його представляють у два різні способи.
Росіяни воліють затягти його на свій бік. І це не дивно - режисер постійний учасник престижних фестивалів, у нього вже давно є доволі гучне ім'я, до його думки прислухаються і на його стрічки чекають. Звісно, Росії вигідно, аби у світі його вважали їхнім. Навіть попри те, що у стрічках Лозниці РФ - це якась країна ідіотів, заляканих громадян без почуття власної гідності та тотальної неповаги до людини як такої.
Україна теж намагається і собі поборотися за режисера. Але існують думки про те, що, може, не варто цього робити. І тут передусім згадується документальна стрічка "Майдан", яку теж свого часу показали на Каннському кінофестивалі. Світові критики її оцінили суперпозитивно, але в українців виникли питання. Найчастіше реакція була такою: "На Майдані такого не було".
І справді, ця стрічка суттєво відрізняється від усього того, що зняли режисери про Революцію гідності. Зазвичай вона зображалася героїчніше, динамічніше, красивіше та подекуди навіть із глянцевістю. Лозниця ж зняв кіно з авторським поглядом, який не передбачає ані пропаганди, ані створення піднесених відчуттів, ані ось цього "представлення України у світі". Ну, до того ж, витримати довжелезні кадри по кілька хвилин під силу далеко не кожному, арт-гаус як-не-як.
Це глибока, багаторівнева робота, яка, як на мене, глибше за інші показує усю суть Євромайдану, ту трансформацію, яка відбувається з українським народом - перехід, чи радше неймовірне бажання переходу від совка до цивілізованого суспільства. І так, Майдан у Лозниці - це щось далеке від європейської естетики. Ми бачимо приміщення з активістами, де усі стіни заклеєні якимись папірцями, плакатами, оголошеннями.
Простір завалений купою мотлоху, самі люди одягнені переважно у пострадянському "сірому" стилі. Зі сцени чується якась шароварщина - як не музична, так поетична. Знаменита пісня "Вітя, чао!" - це ж абсолютна квінтесенція пострадянськості. Але разом із тим ми бачимо людей, які хочуть витягти самі себе з цього болота, хоч за волосся, хоч за вуха.
Роль Росії у всі цій історії показується більш ніж яскраво. Приміром, один з політиків говорить зі сцени такі слова: "Мені дуже цікаво слухати його (Путіна) опуси, як він дає кваліфікацію націй країні. Він каже, что "мы - единый народ". Уважаемый Владимир Владимирович, вы что-то перепутали. У вас российский народ, а у нас український. Ми не єдиний народ. Ми різні народи, ми різні країни.... і ми не допустимо того, щоб будь то президент Росії, чи будь-хто інший принижував честь і гідність українського народу".
Сам же Сергій Лозниця в інтерв'ю "Deutsche Welle" порівнював два свої фільми: "Майдан" і "Подія". В останньому йшлося про путч 1991 року у Ленінграді. Цитата: "Анатолий Собчак сказал: спасибо большое всем за поддержку, сейчас возвращайтесь, пожалуйста, на рабочие места, продолжайте тихесенко работать. И когда вы нам понадобитесь - мы вас пригласим. Об остальных действиях мы оповестим. Вы можете представить такое в Киеве? Этого человека вынесли бы с трибуны".
Вся різниця, на думку режисера, у тому, що за цей час, після розпаду СРСР, в Україні встигли народитися "живі" люди, які готові боротися за те, щоб жити в громадянському суспільстві. Тим часом як Росія йде у зовсім протилежний бік.
Від себе ж додам, що цивілізоване, громадянське суспільство зокрема побудоване на повазі. Як до себе і до своїх прав, так і до інших. Зокрема, це і право на власну думку, яка може відрізнятися від вашої. У нас же досі плутають це право із російською пропагандою. Якщо придивитися, то різниця суттєва, варто вчитися її бачити. Ну і, звісно, не розкидатися своїми талантами, як ми це любимо робити. Бо зірки світової культури українського походження, які мусять реалізуватися зокрема і в Росії - це тема окремої і великої розмови.
