Про це Аваков написав у Facebook:
"Деокупація окремих районів Донецької та Луганської областей і повернення в юридичне поле України населення цих територій неминуче поставить перед українським суспільством і українською державою питання про колабораціонізм.
Хто і як повинен визначити статус, наявність і міру відповідальності/безвинності кожної людини, яка пережила окупацію?
Хто повинен постати перед судом і яке покарання заслуговує співпраця з ворогом?
Яка міра відповідальності кожного з тих, хто не захотів або не зміг виїхати?
Хто жертва, а хто пособник агресора?
Покарання чи амністія?
Переконаний, що сьогодні вкрай необхідно почати широкий і відвертий суспільний діалог на цю тему, вивчити досвід країн, які пройшли цей шлях, вислухати і обговорити можливі підходи та рішення. А найголовніше - визначити і сформувати міру можливого компромісу українського суспільства.
Донбас - це Україна, а жителі Донбасу - громадяни України. На моє переконання, саме цей постулат має лягти в основу дискурсу.
Зрозуміло, колабораціонізм не можна залишати без уваги. І в той же час - покарання має торкнутися тільки винних!
Кримінальне переслідування має бути застосовано лише до керівництва "ДНР" і "ЛНР", осіб, які воювали проти української армії і Нацгвардії, і до тих, хто скоїв тяжкі злочини.
Більшість тих, хто пережили окупацію - жертви або вимушені учасники процесів колаборації, щодо яких має бути застосована амністія, з послідовним відновленням усіх громадянських прав і свобод.
Це принциповий момент: мова в жодному разі не повинна йти про "зачистки" або репресії по відношенню до мирного населення - людей, які волею агресора опинилися на захоплених територіях!
Якщо людина з будь-якої причини не змогла виїхати і пережила окупацію в своєму будинку, продовжувала працювати за своєю спеціальністю, не брала участі в організації незаконних виборів чи інших акцій, не сприяла діяльності незаконної влади - вона проходить перевірку, отримує новий легітимний український паспорт і всі права громадянина України.
Кримінальному переслідуванню повинні підлягати тільки ті, чиї руки заплямовані кров'ю мирних жителів і українських солдат, хто очолював незаконні органи влади, організовував незаконні референдуми і вибори, брав участь у погромах, грабунках, скоїв кримінальні злочини.
Такою має бути позиція держави і цей принцип повинен лягти в основу всього складного процесу реінтеграції тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей.
Термін "колабораціонізм" - від французького "collaboration" (співробітництво) - був використаний як заклик маршала Петена до французів співпрацювати з фашистськими окупантами.
Після Другої світової війни термін увійшов у міжнародне право в значенні "військове, політичне і економічне співробітництво жителів окупованої країни з окупантами на шкоду своїй країні". Колабораціоніст - зрадник, який співпрацює з окупантами.
Відповідно, будь-який воєнний конфлікт, що супроводжується окупацією, неминуче призводить до виникнення колабораціонізму.
Під час Другої світової майже вся окупована Гітлером Європа або коллаборувала з окупантами, або була змушена змиритися з їхньою присутністю і діяльністю. Албанія, Бельгія, Велика Британія, Греція. Данія, Італія. Норвегія, Нідерланди, Польща, Франція, Чехія, Югославія і СРСР у Європі. Індія. Індонезія, Китай, а в його складі Маньчжурія і Монголія в Азії. З 38 дивізій СС лише 12 були цілком укомплектовані німцями.
Добровольчі армії та національні дивізії у складі фашистських військових формувань існували на всіх фронтах війни: від Індії до Данії. Відповідно, кожній країні довелося пройти процес морального і юридичного очищення і визначати міру провини і відповідальності громадян-колаборантів.
Найбільш яскравим у історичній ретроспективі є досвід повоєнної Франції 50-х років - так звані "Закони Шарля де Голля про колаборантів". Тоді процес від жорстких санкцій до амністування осіб, визнаних колаборантами, проходив у кілька етапів і розтягнувся практично на 7 років.
Після приходу до влади у Франції Шарля де Голля Консультативна асамблея прийняла два закони. Документи встановили відповідальність тих, хто "надаючи допомогу Німеччині та її союзникам, загрожував національній єдності, правам і рівності всіх французьких громадян".
Ці закони чітко визначили коло осіб, які потрапляли під дію закону, юридичний інститут здійснення правосуддя, міру і ступінь покарання.
Особи, які відповідно до цих законів підпадали під дію документа:
члени урядів "влади де-факто" (окупаційної влади);
керівники міністерства пропаганди і Генерального комісаріату у справах євреїв;
члени колабораціоністських партій чи організацій;
організатори "економічних, політичних або творчих подій/заходів [...] на користь співпраці (з окупаційною владою)";
а також будь-яка людина, яка в письмовій або усній формі на публіці вихваляла німців, "расизм або тоталітарні доктрини".
Справи з питань "національного приниження" слухались у спеціальних секціях судів, які згодом стали цивільними палатами.
Закон давав право обвинуваченому підтвердити, що він спокутував свою провину шляхом подальшого сприяння Опору, і бути виправданим.
Крім того, в статтях закону вказувалося на заборону колаборантам працювати на ряді посад і займатися певними видами діяльності:
заборона працювати в органах правосуддя, бути свідком або присяжним засідателем;
працювати в галузі освіти або бути опікуном;
займати керівну посаду в засобах масової інформації;
працювати в банківському і страховому секторі, збиратись у профспілках.
Всього у Франції відбулося 170 тисяч судових процесів за звинуваченнями в колабораціонізмі і винесено 120 тисяч вироків, в тому числі - 4785 смертних.
Усі вироки виносив суд, і робив це швидко. Тим не менш, багато, запідозрених у співпраці з фашистами, не доживали до суду: їх витягали з камер і прилюдно лінчували.
До кінця війни 3920 осіб було страчено. Ще близько 9000(!) лінчували без суду. 1500 відправлено на каторгу і 8500 засуджено до різних строків тюремного ув'язнення.
Усього до 1949 року судами засуджено 39 тисяч осіб, позбавлено громадянських прав понад 50 тисяч, близько 1000 осіб де Голль помилував.
Окреме місце в історії Франції займає так званий горизонтальний колабораціонізм - покарання для жінок, які були коханками німців.
Найбільш поширеною формою розправи з ними було гоління наголо. Покаранню піддалися близько 20 тисяч жінок, причому близько 8 тисяч розправ було здійснено ще до повного звільнення Франції від окупантів і встановлення нової влади. Вперше жінок було поголено учасниками Опору в червні 1943 року, про що повідомила підпільна преса.
При цьому в більшості випадків подібне гоління не тягло за собою жодних юридичних наслідків ані для самих жінок, ані для їхніх дітей, в тому числі, народжених від окупантів - усі діти були визнані французькими громадянами і не були ущемлені в правах.
Суди над колабораціоністами було припинено 1949 року, коли восторжествувала ідея єдності нації.
1953 року прийнято закон про амністію і відповідно всі ув'язнені були звільнені. Більш того, відповідно до закону про амністію, колишнім колабораціоністів не можна було навіть нагадувати про їхню службу окупантам.
Відразу після звільнення Данії майже 40 тисяч осіб було заарештовано і відправлено в табори для інтернованих. Переважна більшість затриманих отримали незначні терміни ув'язнення або взагалі уникнули кримінального покарання.
Тільки 80 осіб було засуджено на смертну кару. Більшість смертних вироків замінено тривалим тюремним ув'язненням.
Підозрюваних судили за "державну зраду" і військові злочини. Характерно, що лідери колаборантів дивно гинули в тюрмах - відбувалися або самогубства, або нещасні випадки.
Окремо слід згадати 18 тисяч дітей, народжених датчанками від німців. Їхні матері зазнали різних форм зневаги, обструкції і побиття.
Проявом "лояльного ставлення" до колабораціоністів з боку данського уряду є те, що тільки в 2003 році прем'єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен, який згодом став Генеральним секретарем НАТО і радником президента України Петра Порошенка, заявив, що співпраця з німецькими окупантами була "морально невиправданою".
58 років після війни політичне керівництво Данії уникало офіційного засудження фактів колабораціонізму. Можливо, тому що під цей термін підпадає і діяльність самого уряду, який так і не вирушив у вигнання під час окупації, а був розігнаний німецьким командуванням через три роки після початку окупації.
Після капітуляції німецьких військ у Норвегії понад 100 тисяч норвежців було притягнуто до різних форм відповідальності за співпрацю з окупантами.
Заарештовано, за різними даними, від 29 до 40 тисяч осіб.
Прокуратура вимагала 200 смертних вироків, проте далеко не всі були винесені судами. Кілька сотень колаборантів були засуджені до довічного ув'язнення.
Як і в Данії, вироки виносилися, як правило, за "зраду батьківщині" і військові злочини. Більшість обвинувачених уникнули суворого покарання. Однак 28 політичних і військових лідерів на чолі з міністром-президентом Квіслінгом було розстріляно.
При цьому норвезьке суспільство поділилося на "шовковий фронт", який об'єднав противників смертної кари, і "крижаний фронт" - прихильників жорсткого покарання.
Трагічною була доля норвезьких жінок, які мали зв'язок з німецькими солдатами. Їх налічувалося майже 70 тисяч. Вони зазнали побиття, зґвалтувань, публічного приниження, економічної дискримінації. 5 тисяч жінок відправили до концентраційних таборів. 8 634 дитини, народжених від німецьких солдатів за програмою Lebensborn (поліпшення генофонду арійської раси), презирливо називали "нацистська ікра". Та сама доля чекала ще 4 тисячі дітей від шлюбів між німецькими військовослужбовцями і норвезькими жінками.
Спеціальна лікарська комісія визнала дітей від німців небезпечними для норвезького суспільства, оскільки вони мають "неповноцінні гени". Багатьох виховували в дитячих будинках інтернатного типу. У їхніх особистих документах стояв спеціальний штамп.
Частина норвезьких жінок з дітьми були змушені переїхати або відправити дітей до більш лояльної Швеції. Так вчинила і мати Ганни-Фрід Сьюнні Люнгстад (Лінгстад), яка народила її у віці 19 років в норвезькому шахтарському селищі від німецького солдата. Дівчинка виросла у бабусі в Швеції і стала відомою як співачка Анна-Фрід, учасниця поп-групи ABBA.
Лише 2005 року норвезький парламент скасував усі дискримінаційні правила відносно людей, яким було вже за 60 ...
Колабораціонізм має місце в усіх випадках військових конфліктів із захопленням територій, в тому числі в новітній історії застосування способів ведення гібридних воєн на території республік колишнього СРСР - в Молдові, Грузії, Азербайджані та інших. Однак, сьогодні в жодній країні світу немає чинного закону про колаборантів.
У всіх законодавчих системах передбачається кримінальне покарання за зраду Батьківщині, і Україна не є винятком. Таким чином, ми можемо спиратися тільки на юридичну практику 40-50-х років минулого століття.
Ми, безсумнівно, повинні вивчити цей досвід, в тому числі - негативні наслідки невдалих рішень: як замовчування проблеми, так і застосування занадто радикальних заходів.
Перше веде до розколу суспільства і "судів Лінча", друге - гальмує процес реінтеграції і створює умови для формування "п'ятої колони".
З іншого боку, ситуація в Україні докорінно відрізняється від ситуації у Франції та інших країнах, які брали участь у Другій світовій війні. Змінився світ, змінилися технології, змінилися війни.
Україна більше чотирьох років перебуває в конфлікті, який, будучи по суті повноцінною воєнною агресією з боку Російської Федерації, юридично не є війною.
Це і є новітня гібридна війна, що включає найпотужнішу інформаційну складову. Це дозволяє противнику на всіх рівнях, включаючи світову громадськість і ЗМІ, маніпулювати свідомістю людей і підміняти поняття: дії російських військових формувань маскуються під "визвольний рух" місцевих ополченців.
Співпраця з окупаційним режимом подається як участь у формуванні державного апарату "незалежної республіки", а відновлення територіальної цілісності і суверенітету України представляється як прихід "каральних загонів" "бандерівської хунти".
Концепцію ведення гібридного конфлікту в питанні розгортання колабораціоністського руху на окупованих територіях значною мірою запозичено путінським режимом у фашистської Німеччини:
вдосконалена і адаптована до вимог часу і суспільства, що використовує сучасні технології комунікацій;
створюється ілюзія "державності" і легітимізація окупованих територій;
за рахунок використання потенціалу колабораціоністського "активу" нібито реалізуються "бажання, прохання, волевиявлення корінного народу".
Усе це призводить до легітимізації колабораціонізму на окупованих територіях у свідомості людей, що залишилися на окупованих територіях, і транслюється через пропагандистські канали комунікацій, закамуфльованих під ЗМІ, по всьому світу.
Очевидно, що прийняття і застосування закону про колаборантів неминуче ускладниться діяльністю російських і проросійських політичних сил, які розвернуть широку кампанію з дискредитації непростих процесів реінтеграції населення окупованих територій.
Російська пропаганда мотивуватиме продовження збройного опору українським військам, залякуючи населення "зачистками", кримінальним переслідуванням за скоєні злочини.
Нам слід врахувати ці ризики і розробити заходи протидії. У тому числі - попередити наших зарубіжних партнерів про очікувані пропагандистські кампанії з дискредитації як законів про колаборантів і про амністію, так і процесів їх застосування.
Колабораціонізм не можна залишати без покарання. Але покарання повинно мати селективний характер і кілька рівнів.
Закон повинен включати в себе чітке і ясне визначення злочинного діяння і однозначний перелік категорій осіб, що потрапляють під його дію.
Люди, які свідомо співпрацювали з окупантами, входили до органів влади, сприяли захопленню територій, воювали на боці загарбників, вчинили кримінальні злочини проти українських військових і мирного населення, повинні постати перед судом і понести заслужене покарання.
Також необхідно ввести законодавчу норму, яка забороняє громадянину, визнаному колаборантом за рішенням суду, обиратися і займати посади в органах влади та місцевого самоврядування, бути державним службовцем.
Таким чином, знижується ризик проходження у владу представників "п'ятої колони" для організації саботажу і підривної роботи проти України. Такі політичні обмеження після Другої світової війни цілком успішно застосовувались у Франції і дали в цілому позитивний результат.
Сприяння відновленню державного суверенітету України над окупованими територіями Донбасу доцільно розглядати як умову звільнення від кримінальної відповідальності або пом'якшення такої.
Отже, навіть комбатанти, які не виконували тяжких військових злочинів, або представники середньої управлінської ланки можуть уникнути кримінальної відповідальності, якщо сприятимуть відновленню української влади на окупованих територіях.
Паралельно з Законом про колаборантів обов'язково має бути прийнято Закон про амністію, під дію якого потрапить більшість населення, яке пережило окупацію, всі ті, хто опинився заручником агресора або вимушено працював в установах і організаціях на окупованій території.
Досвід Франції показує, що якщо така співпраця не мала під собою ні військового, ні карального характеру, то подібні категорії громадян у більшості випадків підпадають під ті чи інші форми та/або програми амністії.
Незважаючи на те, що тема ставлення до колабораціоністів є дискусійною в Україні (погляди на них докорінно відрізняються: від "пособників нацизму" до "заручників свого часу" або "борців за незалежність України"), розробка, прийняття законів про колаборантів і про амністію є необхідним етапом деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей.
Більш того, ці закони повинні бути прийняті ДО початку процесу звільнення захоплених територій, після чого абсолютно необхідно провести інформаційну кампанію з роз'яснення населенню - як в Україні, так і на окупованих територіях - положень цих законів.
Не можна допустити періоду юридичної невизначеності - це налякає людей і створить можливість для поширення фейковий новин і чуток з боку ворожої пропаганди. Крім того, не можна допустити "судів Лінча" і "полювання на відьом", коли можуть постраждати невинні.
Таким чином, Україні треба буде розв'язати складну і багатокомпонентну задачу: не тільки провести юридичну, соціальну та моральну реінтеграцію населення тимчасово окупованих територій, а й очолити процес детоксикації інформаційного простору, очистити його від фейковий складової.
Ми повинні діяти швидко, щоб бути готовими до швидкого та ефективного процесу деокупації та реінтеграції своїх територій.
Ми повинні діяти продумано і виважено, щоб не повторити чужих помилок і врахувати нові, в тому числі, "гібридні" ризики.
Ми повинні діяти рішуче і відкрито, щоб не дати можливості противнику накрити світ інформаційних смогом брехні і фейків.
Ми повинні діяти.